"Держава починається з особистої відповідальності". Інтерв’ю з громадським діячем, підприємцем, медіаінноватором і військовослужбовцем Остапом Стасівим

У біографії Остапа Стасіва важко виокремити лише одну професію чи сферу діяльності. Медіа, бізнес-освіта, громадський сектор, робота з ОСББ, Відкритий університет Майдану, Пласт, а після початку повномасштабної війни – служба у війську. За цими різними досвідами стоїть одна наскрізна для нього ідея: зміни починаються там, де людина перестає бути стороннім спостерігачем і бере відповідальність за те, що відбувається довкола. В ексклюзивному інтерв’ю для медіа «Погляд» Остап Стасів розповідає про досвід і рішення, які сформували його світогляд, про силу спільнот та особисту відповідальність і пояснює, чому називає громадянина власником держави.

Від Ірпеня до фронту: дім, який довелося захищати

– У 2004 році ви переїхали до Києва, а згодом оселилися в Ірпені. Як за ці роки змінювалося ваше сприйняття Київщини?

– Київщину я відкрив для себе дещо пізніше, бо все починалося з Києва у 2004 році. Перші кілька років пішли на те, щоб знайти себе й реалізувати проєкти, до яких я був дотичний ще на Івано-Франківщині. Там мав стосунок до телебачення і радіо. Одним із важливих для мене проєктів у Києві став запуск Jam FM, де я був першим виконавчим директором.

Приблизно у 2008 році мені раптово довелося змінювати помешкання. На той час у мене з’явилися друзі, які жили в Ірпені на вулиці Українській. Якось вони запросили мене в гості. Мені настільки сподобався Ірпінь, що я серйозно задумався про придбання там житла. Зрештою друзі запропонували пожити в них, бо мали вільну кімнату. Так я провів в Ірпені вісім місяців. Напевно, саме тоді для мене й почалося справжнє знайомство з Київщиною.

Я закохався в Ірпінь і принципово вирішив, що вже не хочу жити в Києві. Згодом придбав у Ірпені власне житло і став членом територіальної громади, активно долучався до життя нашого ОСББ (Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, - прим. ред.).

– 22 лютого 2022 року, за два дні до початку повномасштабного вторгнення, ви вступили до територіальної оборони Києва. Чому були переконані, що війна неминуча?

– Насправді це рішення визріло задовго до 22 лютого. Приблизно у 2017 році мій батько, на жаль, уже покійний, сказав мені просту фразу: "Сину, готуйся до війни". Він мав дуже сильну інтуїцію, чітко відчував певну перспективу майбутнього. У таких речах до нього варто було прислухатися. Тому приблизно відтоді я розумів, що настане момент, коли ми зіткнемося з цим викликом.

– На той момент ви вже шукали можливість вступити до територіальної оборони?

– Так. Оскільки я був зареєстрований в Ірпені, спочатку звернувся до місцевого ТЦК. Прийшов за адресою і з’ясував, що його там уже немає – на тому місці стояв будинок. Для мене це було перше відкриття. Потім пішов до міськради, знайшов контакти й зателефонував. Сказав, що стою в них на обліку й хочу приєднатися до територіальної оборони. Мені запропонували контракт із ЗСУ. Я пояснював: у мене немає військової освіти, є білий квиток, маю трьох дітей, але хочу бути корисним, тому обираю територіальну оборону. Так повторилося кілька разів, і зрештою я зрозумів, що ми не порозуміємося. Тоді написав у спільноту пластунів: "Колеги, де в Києві є комбат або заступник комбата, до якого можна прийти й приєднатися до територіальної оборони?". Виявилося, що заступником командира 128-го батальйону 112-ї бригади був мій побратим-пластун. Так 22 лютого я підписав документи на вступ до територіальної оборони Дніпровського району Києва. Фактично з цього моменту й почалася моя служба. Тому для мене розуміння того, що війна неминуча, було цілком сформованим ще до повномасштабного вторгнення.

– Як до вашого рішення поставилася родина? І що для вас змінилося після 24 лютого?

– Усі мої дії були спрямовані на те, щоб максимально убезпечити родину. Я попросив близьких виїхати з Києва. Переконати вдалося не всіх. А вже в перші дні повномасштабного вторгнення довелося допомагати виїжджати тим, хто мене не послухав.

Повноцінно до служби я приступив 28 лютого, бо спочатку потрібно було вирішити питання з евакуацією родини та власним здоров’ям.

24 лютого я ще й примудрився зробити операцію, бо мав проблеми з носовою перегородкою, а отже, й певні обмеження, тому хотів полікуватись, щоб потім пройти військово-лікарську комісію.

– Як далі складалася ваша служба навесні 2022 року?

– Коли я відновився після операції, отримав зброю і приступив до своїх обов’язків. Перші місяці служив у комендантській роті, яка забезпечувала безпеку штабу батальйону. Ми охороняли об’єкт і паралельно навчалися. Мені дуже пощастило, бо в нашому підрозділі було багато професійних стрільців – призери українських, європейських і світових змагань, тренери. Я до того був далекий від вогнепальної зброї, а вони дуже швидко дали нам необхідну базу: навчили поводитися зі зброєю, працювати на блокпостах, у конвоях, правильно реагувати в небезпечних ситуаціях.

Територіальна оборона тоді формувалася з добровольців. Багато хто не мав військового досвіду, але серед побратимів я зустрів чимало людей, яких знав ще до повномасштабної війни з громадського сектору й бізнесу. За кілька місяців постало питання спеціалізації, і я обрав мінометний напрямок. Ми жартували, що це "вишукана артилерія". Уже 1 травня вирушили на першу ротацію на Харківщину.

– А згодом була Донеччина і Бахмут?

– Так. Після Харківщини ми повернулися на Київщину, а наступна ротація була вже на Донеччину, в район Бахмута. Для мене вона закінчилася тяжким пораненням. Мені дуже пощастило: травма була важкою, але руку вдалося зберегти.

Фактично в мене тепер титанове плече, але рука працює. Реабілітацію проходив на Івано-Франківщині. Згодом повернувся на Київщину.

Громада починається з відповідальності

– У своїх публікаціях ви часто називаєте громаду однією з головних опор держави. Чи підтвердилося це переконання після початку повномасштабної війни?

– Про те, як громада діяла безпосередньо під час боїв у Бучі та Ірпені, я не можу говорити як очевидець. Перші чотири місяці повномасштабної війни я провів на службі в Києві, а до Ірпеня вперше повернувся лише в серпні 2022 року.

Наш будинок дуже постраждав, хоча моя квартира менше, ніж інші. А тоді, перебуваючи в Києві, я дізнавався про те, що відбувається в Бучі та Ірпені, з відео й медіа.

І саме побачене тут дуже сильно на мене вплинуло. Після Бучі та Ірпеня для мене остаточно зникло питання, чи готовий я фізично знищувати ворога. Я зрозумів, що не матиму щодо цього жодних вагань.

– Що для вас означає сильна громада?

– На моє переконання, громадянин – це власник держави. Якщо кожен ставитиметься до громади й держави як до того, за що особисто несе відповідальність, багато речей зміняться. Як ми переживаємо за свою квартиру, машину, домашніх улюбленців, так само маємо ставитися до будинку, вулиці, громади й держави. Якщо громадянин радіє, що не платить податків, пишається тим, що когось обдурив чи обійшов правила, але водночас вимагає якісної держави, це не працює. Держава починається з особистої відповідальності. Це стосується всього: як виглядає твій будинок і вулиця, в яких умовах навчається твоя дитина, що відбувається у твоїй громаді. Від нас має виходити запит на те, якою повинна бути країна, і готовність це відстоювати. Саме така ідея лежить в основі моєї діяльності останніх 15 років. Через освітні інструменти я намагаюся формувати людей, які усвідомлюють себе власниками держави, розуміють свою відповідальність і здатні впливати на те, що відбувається навколо них.

– Яким було для вас повернення до Ірпеня після деокупації Київщини та вашого подальшого бойового шляху на сході країни? Що для вас стало головним символом відновлення міста?

– Після повернення мене з Ірпенем і Бучею пов’язували ТЦК, поліклініка, оформлення різних документів, відновлення квартири і будинку. Я досі є членом правління ОСББ, яке ми колись створили. І все, що стосується розвитку нашого ОСББ як громади, – це той якір, який тримає мене в Ірпені практично щодня. Я не можу порівнювати, яким місто було в перші місяці після руйнувань і як відроджувалося, бо в той час служив. Але для мене символом відновлення стало те, як відроджувався наш будинок.

Ми як ОСББ фактично втратили все, крім стін. У перші дні повномасштабної війни снаряди влучали в дах, квартири, подвір’я, навколишні споруди. Повністю зруйнували дахову котельню – після влучань там залишилася купа металолому. Будинок потребував відновлення.

І було два шляхи: опустити руки й бідкатися або брати на себе відповідальність і щось робити. Ми хто? Власники держави. А наша відповідальність починається з власного помешкання.

Ми змогли об’єднатися й повністю відновили будинок. Більше того, завдяки активності людей він почав розвиватися. Ми знаходили організації, які погоджувалися нас підтримувати, брали участь у різних програмах і конкурсах на відбудову.

Я дуже пишаюся своїм будинком в Ірпені й люблю нашу громаду. Але це не стільки приклад конкретного ОСББ, скільки приклад позиції, яку мали б займати люди. Ти або береш відповідальність на себе і стаєш власником, або залишаєшся об’єктом, на який впливає хтось інший. Звичайно, бувають обставини й форс-мажори, яких неможливо передбачити. Але здебільшого все просто: ти або гравець і маєш позицію, або твоя доля не у твоїх руках.

– Яким зараз є ваш військовий шлях і як він змінився за останні роки?

– Мій військовий шлях змінився досить суттєво. Раніше я служив у бойовому підрозділі, був мінометником. А нещодавно знову повернувся до війська як доброволець. Я обрав підрозділ, куди мене запросили займатися тим, чим я займався останні 15 років, – освітою і розвитком особового складу. Можу сказати лише одне: сьогодні я служу в одному з провідних підрозділів, який впливає на нашого ворога за допомогою різних цікавих засобів, які дзижчать і мають багато камер.

– Ви народилися й виросли в Івано-Франківську, а вже понад 20 років живете в Києві та пристоличному регіоні. Як у вашому світогляді поєдналися франківське коріння і київський ритм?

– Я народився в Івано-Франківську і прожив там приблизно до 23 років.

Працював на телебаченні й радіо, очолював одну з франківських радіостанцій. Коли ми отримували ліцензію, мені доводилося часто їздити до Києва. Тоді я й зрозумів, що швидкість, ритм цього міста мені значно більше підходить.

У перші роки, коли повертався з Києва до Франківська на свята чи відпочинок, було відчуття, ніби потрапляю в стояче озеро. Там класно, спокійно, але мені чогось бракувало. Напевно, мій темп тоді був швидшим за темп міста. Зараз Івано-Франківськ, звичайно, розвивається значно динамічніше.

Рішення переїхати до Києва було для мене правильним. Тут були можливості, і я ними скористався: працював на кількох радіостанціях, очолив JamFM як виконавчий директор, працював із газетами та іншими медіа. А в 2007 році мене запросили до Києво-Могилянської бізнес-школи.

Напевно, саме тоді для мене почалося серйозне занурення в освіту, розвиток, формування персональних і суспільних позицій.

Ірпінь мені сподобався саме тим, що з дуже динамічного Києва можна було повернутися в спокійніше місто. А зараз я вже думаю, що колись, можливо, захочу повернутися до Івано-Франківська. Сьогодні мені подобаються його компактність, теплота, камерність і водночас динамічний розвиток. Напевно, з часом змінюється те, чого ти чекаєш від міста.

– Яка суто франківська звичка залишається з вами досі?

– Почнемо з того, що я вважаю себе гуцулом. І все, що міг принести на Київщину як представник західного регіону, тягну із собою досі. Коли був у війську, розмовляв із хлопцями галицькою говіркою, і для них це інколи було справжньою пригодою. У всіх організаціях, де працював, активно впроваджував нашу західноукраїнську культуру: Різдво, Великдень, гаївки, колядки. Я навіть козу Києвом водив. Я ніколи не намагався злитися із суспільством і стати таким, як усі. Це мені взагалі непритаманно. Навіть деякі слова залишилися. Наприклад, коли є якась гарна новина, я можу сказати людині: "Слухай, я тобі ґратулюю" (вітаю, - прим. ред.).

– Ким бачив себе маленький Остап в Івано-Франківську? Чи здивувався б той хлопчик, дізнавшись, куди його приведе життя?

– У того хлопчика з фантазією все було добре, тому він міг уявити багато. Більше того, він чітко знав, чого хоче. Не скажу, що все сталося саме так, як він собі уявляв.

Звісно, я робив помилки, у мене були невдачі як у кожного. Але найважливіше не те, чи були в тебе помилки й успіхи, а те, чи зміг ти дати собі раду після невдачі, піднятися і піти далі. Мені здається, саме ця риса багато в чому визначає людину.

У мене немає відчуття, що я змарнував життя. Я прожив його яскраво, цікаво і продовжую так жити. Усе, що робив, ішло від серця. І маленький Остап завжди користувався цим серцем на всю котушку. А з Франківська я привіз пластову присягу і рух, ті переконання й цінності, на яких стою обома ногами протягом усього свідомого життя.

– Ви маєте бізнес-освіту, досвід роботи архітектором проєктів у консалтингу. Як бізнес-підходи допомагають вам у розбудові громадянських та освітніх ініціатив?

– Якщо копнути глибше, то в юності я закінчив духовну семінарію, бо готувався стати священником. Це був абсолютно серйозний і свідомий вибір. Але вже наприкінці навчання усвідомив, що я настільки свободолюбива й незалежна людина, що мені буде складно стати частиною жорсткої вертикальної системи, якою є церква. Я розумів: якщо з чимось не погоджуватимуся, то почну боротися. Тому вирішив краще визначитися з пріоритетами на березі, ніж потім шкодувати про свій вибір. Водночас я залишився практикуючим християнином, католиком, дотримуюся християнських традицій і засад віри. Просто зрозумів, що хочу залишатися в суспільстві й діяти саме там.

Усі наступні кроки – психологічна освіта, бізнес-освіта в Києво-Могилянській бізнес-школі, різні проєкти – зрештою працювали на одне: я намагався створювати навколо себе якісне середовище.

У мене є теорія "здорового егоїста". Якщо хочеш мати хороших сусідів і комфортно жити серед людей, мусиш у це інвестувати. Не обов’язково гроші. Це можуть бути твоя енергія, зусилля, комунікація, підтримка. Людям дуже часто потрібні не гроші, а взаємодія, розуміння чи співчуття. Тому "здоровий егоїзм" для мене працює так: ми дбаємо про власні інтереси через інтереси інших. Можливо, саме тому мені комфортно у спільнотах, до яких я належу: я намагаюся робити так, щоб середовище було комфортним і для мене, і для людей поруч.

І це знову повертає нас до моєї тези про громадянина як власника держави. Усі знання й досвід, які я здобув, допомагають мені бути якісним громадянином і частиною процесу суспільствотворення. Неважливо, де саме: у громадській організації, військовому підрозділі, ОСББ, Пласті чи будь-якій іншій спільноті.

Від лекцій на Майдані до ВУМ online

– Моє наступне питання буде про події Революції Гідності 2013-2014 років. Які ключові моменти змінили ваше уявлення про те, яким має бути українське суспільство?

– Відкритий університет Майдану (ВУМ) виник саме під час Революції Гідності. Я не був єдиним засновником цієї ініціативи. До неї долучилося багато людей із різних середовищ, зокрема з бізнес-школи. Майдан тоді об’єднував людей, які до цього могли навіть не знати одне одного.

Для мене Революція Гідності стала дуже важливим етапом усвідомлення того, як працює суспільство. У 2004 році я теж був активним учасником Помаранчевої революції.

Тоді ми дуже вірили в конкретного лідера, підтримували його і не хотіли допустити до влади іншого. Значною мірою все було побудовано навколо персоналій. Ми пам'ятаємо, що було далі. Я не применшую важливості Віктора Андрійовича Ющенка як президента України. І вважаю, що на тому етапі він був той президент, який був нам потрібен. Можливо, він не виконав багатьох речей, але й зробив чимало.

Під час Революції Гідності, як на мене, ми почали позбуватися ілюзії, що все залежить від однієї людини. Суспільство ставало більш дієвим, суб’єктним і впливовим. Звичайно, я не можу говорити за всіх, адже йдеться передусім про активну меншість. Бо, на мою думку, більшість визначає темп, а меншість – напрямок.

Головною особливістю Революції Гідності була мережева структура. На відміну від 2004 року, коли був хтось, хто керував, і хтось, хто підкорявся, Майдан 2013-2014 років не мав однієї чіткої вертикалі. Це була сукупність різних горизонтальних структур – і саме в цьому полягала його сила.

Я вважаю, що Україна 2013-2014 років стала своєрідною соціальною лабораторією формування нового світопорядку. Тоді ми запустили процеси, наслідки яких ще побачимо, можливо, за нашого життя, а можливо, вже за життя наших дітей чи онуків.

– Як виникла ідея Відкритого університету Майдану. Що дало їй імпульс і якими були люди, які в неї повірили?

– Ми просто реагували на потреби Майдану. Пам’ятаю, зібралися в Києво-Могилянській бізнес-школі й обговорювали, хто чим може допомогти. Хтось міг привезти дрова, хтось – забезпечити Wi-Fi, а хтось – дати гроші чи принести одяг. І раптом прозвучала думка: "А може, на Майдані треба вчити?". Запитали, хто готовий цим зайнятися. Піднялися дві руки – Олександра Стародубцева і моя. Тоді ми були випускниками бізнес-школи: він – із бізнесу, я – з громадського сектору. Ми почали дивитися, які освітні ініціативи вже виникали на Майдані, знайшли цих людей і зрозуміли: немає сенсу конкурувати, треба об’єднуватися. Так поступово народився Відкритий університет Майдану, який став однією зі знакових освітніх ініціатив Революції Гідності. Лише за грудень ми провели близько 300 лекцій. Спочатку думали, що основною аудиторією будуть студенти, але все виявилося зовсім інакше. Приходило багато людей різного віку, зокрема старших. Ми побачили величезний запит не просто на знання, а й на вміння спілкуватися, формулювати свою позицію, вести діалог. Люди ставили запитання, говорили, дискутували. На Майдані було середовище довіри, яке цьому дуже сприяло.

Серед тих, хто приходив до нас, був і Сергій Нігоян (один із перших загиблих на Майдані у січні 2014 року, - прим. ред.).

Певний час він щоранку допомагав нам розпалювати бочку, підтримувати порядок біля сцени. Таких історій було дуже багато.

Після завершення Майдану постало питання: що робити далі? Енергії було багато, тому ми почали шукати способи бути корисними. Створили громадську організацію, згодом – Школу свідомого громадянина. Провели 37 таких шкіл, більшість з яких у різних регіонах України. Але з часом зрозуміли, що постійно їздити країною з викладачами неможливо. Люди були перевантажені, багато хто вигорав. Треба було знайти спосіб масштабувати громадянську освіту, не виснажуючи тих, хто нею займається. Так виникла ідея перейти в онлайн.

У 2015 році запрацювала платформа дистанційної громадянської освіти ВУМ online. Сьогодні на ній зареєстровано близько 310 тисяч користувачів.

Від інших освітніх платформ нас відрізняє передусім фокус на громадянській освіті. Для нас головні питання: "Хто я?", "Де я живу?" і "Як взаємодію з людьми навколо себе?". Це і суспільствотворення, і фінансова грамотність, і взаємодія з громадою, і критичне мислення, й інклюзивність, і сталість та особиста ефективність.

Коли нам пропонують новий курс, виникає перше запитання – наскільки він пов’язаний із громадянською свідомістю і чи здатен змінити поведінку та мислення людини. Бо наш ключовий користувач – громадянин, якому потрібні знання, уміння й навички, щоб бути ефективним власником держави.

Остап Стасів вручає сертифікат одній зі свідомих громадянок

Пласт як внутрішній каркас

– До організації "Пласт" ви долучилися 36 років тому. Як Пласт сформував ваш характер?

Для мене дуже важливим було саме середовище Пласту. У школі я був товариським. Принципово не вживав алкоголь і не курив, цікавився історією, національним відродженням, січовими стрільцями, тому інколи почувався аутсайдером серед однолітків. А Пласт дав мені середовище, де я почувався як риба у воді.

Водночас поруч були дуже яскраві особистості, з якими доводилося конкурувати. Я не завжди перемагав, часто програвав, але це мене гартувало. Я вчився, бачив свої недоліки й ставав кращим. Пластові проби, табори, мандрівки, а згодом відповідальність за молодших дітей формували мене як особистість.

Я можу назвати три речі, які мене сформували: батьки, школа і Пласт. Для мене Пласт став трампліном, завдяки якому я зміг реалізувати себе. Якби в моєму житті не було цієї організації та людей, яких я там зустрів, можливо, моя доля склалася б зовсім інакше.

– А яка звичка чи навичка, засвоєна під час пластових таборів, найбільше допомогла вам у цивільному житті або навіть на фронті?

– Найперше, я непогано виживаю. Маю на увазі здатність у будь-якій ситуації зорієнтуватися і взяти на себе ту роль, яка потрібна, не обов’язково лідерську. Важливо зрозуміти ситуацію, людей поруч і знайти до них підхід. Це багато в чому дало мені пластове середовище.

Колись один мій товариш сказав: "Тобі не треба мати каркасний наплічник, тобі треба мати каркас у спині". От цей внутрішній каркас – характер, переконання, цінності та принципи, на яких базується моє життя, – значною мірою пов’язаний із Пластом. Я й сьогодні дотримуюся трьох головних обов’язків пластуна і пластового закону в повсякденному житті.

– А який у вас зараз статус у Пласті?

Для мене дуже важливим було саме середовище Пласту. У школі я був товариським. Принципово не вживав алкоголь і не курив, цікавився історією, національним відродженням, січовими стрільцями, тому інколи почувався аутсайдером серед однолітків. А Пласт дав мені середовище, де я почувався як риба у воді.

Водночас поруч були дуже яскраві особистості, з якими доводилося конкурувати. Я не завжди перемагав, часто програвав, але це мене гартувало. Я вчився, бачив свої недоліки й ставав кращим. Пластові проби, табори, мандрівки, а згодом відповідальність за молодших дітей формували мене як особистість.

Я можу назвати три речі, які мене сформували: батьки, школа і Пласт. Для мене Пласт став трампліном, завдяки якому я зміг реалізувати себе. Якби в моєму житті не було цієї організації та людей, яких я там зустрів, можливо, моя доля склалася б зовсім інакше.

– А яка звичка чи навичка, засвоєна під час пластових таборів, найбільше допомогла вам у цивільному житті або навіть на фронті?

– Найперше, я непогано виживаю. Маю на увазі здатність у будь-якій ситуації зорієнтуватися і взяти на себе ту роль, яка потрібна, не обов’язково лідерську. Важливо зрозуміти ситуацію, людей поруч і знайти до них підхід. Це багато в чому дало мені пластове середовище.

Колись один мій товариш сказав: "Тобі не треба мати каркасний наплічник, тобі треба мати каркас у спині". От цей внутрішній каркас – характер, переконання, цінності та принципи, на яких базується моє життя, – значною мірою пов’язаний із Пластом. Я й сьогодні дотримуюся трьох головних обов’язків пластуна і пластового закону в повсякденному житті.

– А який у вас зараз статус у Пласті?

– Я пластун-сеньйор, член сеньйорського куреня "Целібат Мурлики" і зараз його очолюю. Це чоловіча спільнота дорослих пластунів, яких об’єднують певні цінності, переконання та спосіб життя. Наш курінь, зокрема, опікується пластовою оселею "Сокіл" – історичним місцем Пласту.

– Ви також є засновником 49-го куреня Уладу пластунів-юнаків імені Івана Миколайчука в Івано-Франківську. Які принципи й традиції хотіли в ньому закласти?

– Тут важливо розрізняти юнацький і сеньйорський курені. Курінь імені Івана Миколайчука я створив свого часу як виховник і дев’ять років був його першим зв’язковим. Діти самі обрали патроном Івана Миколайчука, формували свої традиції. Це середовище, в якому юнацтво виховується і формується як особистості.

Для мене це мої вихованці, мої діти, з багатьма з яких я спілкуюся досі. Найважливіше, що згодом вони самі почали виховувати наступні покоління пластунів. Курінь діє в Івано-Франківську вже понад 30 років.

Сеньйорський курінь – це вже інша історія. Він об’єднує дорослих людей, які займаються саморозвитком, підтримують одне одного і прагнуть бути корисними для Пласту, суспільства та своїх громад. Тому в мене були різні ролі й результати роботи в "Пласті". І, слава Богу, за жоден із них мені не доводиться червоніти.

– Які конкретні навички чи пластові правила допомогли вам вистояти на фронті?

– Три головні обов’язки пластуна фактично й відповідають на це запитання: бути вірним Богові й Україні, допомагати іншим, жити за пластовим законом і слухатися пластового проводу.

На фронті вірність Україні не обговорюється. Допомога іншим – це основа будь-якої служби, співпраці та взаємодії. Пластовий закон вчить бути точним, сумлінним, ощадним, братерським, доброзичливим, дбати про здоров’я і не втрачати почуття гумору.

Не менш важлива дисципліна: вміти слухатися свого командира, бути командиром, але водночас уміти бути підлеглим. Бо якщо ти не вмієш бути підлеглим, ти не вмієш бути командиром. Усе це мені на фронті допомогло.

Усе починається з особистої відповідальності

– Один із напрямів вашої діяльності – консалтинг з управління житловим сектором та ОСББ. Як уміння управляти власним будинком пов’язане з ширшою громадянською свідомістю?

– Свій дипломний MBA-проєкт у Києво-Могилянській бізнес-школі я присвятив саме консалтингу для розвитку ОСББ і локальних громад. Хоча спочатку планував робити суто бізнесовий проєкт, пов’язаний із виробництвом.

Під час навчання в нас була дисципліна "Місійна промова". Ми аналізували відому промову Мартіна Лютера Кінга "I Have a Dream", а потім кожен мав написати власну. Я писав про те, що було важливим для мене у 2012 році, – про своє ОСББ, яке тоді проходило непростий період боротьби з недобросовісним забудовником. Також я говорив про те, що якість життя суспільства починається зі спільноти, в якій ти живеш. Якщо цей принцип масштабувати, можна говорити вже про якість життя цілої країни.

Після виступу до мене підійшов одногрупник і сказав: "Остапе, я тобі повірив. Не розумію, навіщо тобі те виробництво, якщо в тебе під носом є справа, від якої горять очі". Ця розмова стала для мене поштовхом змінити тему дипломного проєкту на консалтинг для ОСББ.

Ще до захисту до мене звернувся випускник бізнес-школи, пов’язаний із будівельним бізнесом. У них були проблеми з управлінням новим будинком, і він запропонував допомогти налагодити роботу ОСББ. Я одразу сказав: якщо беруся, то будуватиму не формальне, а реальне ОСББ, у якому співвласники справді беруть на себе відповідальність.

Планував працювати над цим пів року, а вийшло 11 місяців. У результаті там запрацювало повноцінне ОСББ зі своїми лідерами, а будівельна компанія змушена була виправляти власні помилки.

Саме тоді я усвідомив, що ОСББ – це не просто управління будинком. Для мене воно стало одним із перших практичних інструментів громадянської освіти. Бо людина вчиться брати відповідальність спочатку за власне помешкання, потім – за будинок, громаду, а зрештою – за державу.

Цей принцип працює і в нашому ОСББ в Ірпені. Я не кажу, що ми ідеальні. У нас вистачає проблем і викликів. Але ми намагаємося самі шукати рішення. Після складної зими, наприклад, зробили все, що могли, щоб будинок був стійкішим до можливих наслідків обстрілів та проблем з енергопостачанням.

Якщо кожен почне зі свого будинку, свого ОСББ, своєї громади, ми поступово станемо відповідальнішим і стійкішим суспільством. А отже, робитимемо менше популістичних помилок, які, на жаль, повторюємо вже не одне десятиліття.

– Ви зазнали поранення на фронті, проходили реабілітацію. Як подолання фізичного та психологічного болю змінило ваше сприйняття життя?

– Зміни відбулися. Я почав набагато більше цінувати можливість бути з родиною, з близькими людьми.

 Війна, поранення, моменти, коли ти, образно кажучи, заглядаєш в очі смерті, змушують багато чого переосмислити.

Я навчився більше цінувати прості радощі. Раніше постійно кудись біг, прагнув результатів, щось робив і не завжди мав час просто зупинитися, сісти на лавку й подивитися навколо.

Пам’ятаю початок повномасштабної війни, коли ми постійно були в нарядах: сон, зброя, завдання – і так по колу. І десь наприкінці березня чи на початку квітня я раптом упіймав себе на думці, що дуже хочу просто прийти до озера Тельбін у Києві й погуляти навколо нього.

Ми з дружиною мешкаємо на Березняках, і раніше це було для мене чимось буденним: є озеро, доріжка, пляж – просто виходиш і гуляєш. А тоді я зрозумів, наскільки мені бракує цієї простої можливості.

Напевно, це і є одна з головних змін: починаєш цінувати речі, які раніше сприймав як належне: час із родиною, з близькими чи навіть можливість просто побути наодинці із собою. Можливо, тому я й думаю, що колись захочу повернутися жити до Івано-Франківська. У якийсь момент розумієш: біг заради бігу не має сенсу. Треба вміти зупинятися і бачити цінність того, що вже маєш.

– А яким є ваше моральне налаштування зараз, на п’ятий рік повномасштабної війни? Як тримаєтеся, як відпочиваєте?

– Я не відпочиваю – я повернувся до війська. Пішов туди, де можу бути максимально корисним, бо переконаний: зараз час робити те, що наближає нашу перемогу.

Ми маємо усвідомити просту річ: у цій країні так чи інакше служитиме кожен, не обов’язково лише у війську. Це може бути служіння суспільству, своїй громаді, країні, родині. Але кожен із нас має взяти на себе частину відповідальності.

Ми перебуваємо в ситуації, коли третього шляху немає: або ми вистоїмо й збережемо свою державу, ідентичність і право на майбутнє, або переможе ворог. Тому для мене сценарію програшу не існує, я його для себе виключаю.

Ми повинні робити все, що в наших силах, щоб захистити своїх близьких, свою землю, країну і те, що для нас цінне. Це важко, боляче і страшно, але все починається з особистої відповідальності кожного.

– Дякую.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Повну відеоверсію інтерв’ю з Остапом Стасівим дивіться за посиланням.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.