"Хочеться розповідати про українців, їхню унікальність й ідентичність". Інтерв’ю з художницею і фотографкою Оленою Гром

Сьогодні мистецтво стало потужною зброєю у боротьбі за пам'ять, правду та ідентичність. Олена Гром – художниця і фотографка, чия творчість говорить голосами простих людей, які пережили окупацію, втрати, біль, але не зламалися, продовжуючи працювати задля нашої перемоги. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Олена Гром розповідає про свої проєкти, такі як "Мавки. Камуфляж", "Вкрадена весна", "Утроба" та інші, що стали знаковими для України та світу, адже в мистецькій формі показують рани російсько-української війни міжнародній спільноті.  

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням.

Фотографія, що документує пам’ять війни

- Олено, розкажіть, як ви документували спогади під час окупації, коли повернулися у Бучу після деокупації Київщини навесні 2022 року?

- Коли я повернулась у квітні одразу після деокупації, люди ще гарно пам'ятали та були емоційно залучені у все, що відбувалось. Ми зустрічались, іноді обіймалися і плакали, люди розповідали про все, що пережили. Зокрема, я фотографувала одну жінку, яка живе на вулиці Яблонській. Згодом цю вулицю вже називали Вулицею смерті, тому що там загинуло дуже багато людей, зокрема там був застрелений велосипедист, кадри з тілом якого облетіли весь світ. Ця жінка опинилась в окупації разом із хворою на рак мамою, яка під час окупації померла через неотримане належне лікування. А поруч із цією жінкою жили російські солдати, що вбили сусіда і потім на її очах закопували. Неподалік жили інші російські солдати, які постійно приходили до неї брати воду з криниці. Іноді вона чула, про що вони розмовляють. За її словами, вони боялись, що їх вб’ють, тому навіть тренувались говорити українською фразу "Хлопці, не стріляйте, ми свої". Коли у цієї жінки померла мама, вона брала дозвіл у російських солдат, щоб її захоронити у себе на городі. Після цього жінка там не могла більше перебувати, тому перейшла у підвал сусіднього дев’ятиповерхового будинку. Коли я брала інтерв'ю у цієї жінки, її мама ще була похована на городі. Жінка розповідала цю історію, а у мене був шок. Таке неможливо слухати. І таких історій величезна кількість. Проте, незважаючи на пережите, люди не втратили людяність. Вони допомагали один одному. Я пам'ятаю історію Василя, в якого я брала інтерв'ю. Цей чоловік збирав собак, які опинились без господарів, і допомагав їм. Між перестрілками, коли росіяни йшли на обід, він вибігав і по смітниках шукав їжу для цих собак. Одна з його собак була застрелена. Він на колінах повз під обстрілом, щоб надати їй допомогу.

Усі люди, з ким я зустрічалась, розповідали, як вижити в таких жахливих умовах, надаючи інструкцію для виживання: як проходити блокпост, як розмовляти з російськими солдатами, як сховати телефон, що їсти, де брати воду… Тому я цей проєкт назвала "Мистецтво жити в критичній зоні". Це була проста документальна фотографія. Я не думала про те, як зробити щось концептуальне. Я хотіла розповісти історію цих людей максимально правдиво. Тому фотографувала їх в тих умовах, в яких вони жили.

Коли я закінчила цей проєкт, відклала його в сторону, адже поїхала в Швецію, де планувала організувати свою персональну виставку у галереї. Я на той момент виграла перше місце серед військових фотографів із проєктом про психоневрологічний інтернат у Бородянці. Саме цю історію про людей, які виживали в окупації в Бородянці, я розповідала у Швеції.

Там же зробила короткометражний фільм "Урожай" про те, який урожай війни збирає зараз Україна. Його теж показувала у Швеції. Загалом я рада, що змогла там розповісти такі потужні історії.  

Коли повернулась в Україну, почала працювати з проєктом "Вкрадена весна". Після його презентації стало зрозуміло, що я влучила в яблучко, адже він зрозумілий і справляє враження. Наразі я показала його у багатьох різних країнах. Навіть не можу сказати, яка країна його не бачила. Він здобув головний приз на фестивалі фотографії в ОАЕ.

Під час святкування до мене підходили жінки, які живуть в українській діаспорі в ОАЕ і казали, що я навіть не уявляю, наскільки це важливо для них, адже тема України в Арабських Еміратах не дуже популярна. Там не люблять говорити про війну, тож те, про що я змогла розповісти про жінок із Бучі завдяки своїм фотографіям, має велике значення.

Для мене мої фотографії – легкий спосіб популяризувати Україну, розказати про себе як професіонала і розповідати про свої проєкти. Саме тому я часто беру участь у різних конкурсах, адже організація виставок фінансово затратна.

У минулому році фотографії з проєкту "Вкрадена весна" принесли мені звання "Професійний фотограф року" та перше місце в категорії "Професійний портрет" на дуже відомому американському конкурсі Fine Art Photography Awards 2024.

Я щаслива, що цей проєкт, як і "Утроба", подорожують світом, розповідаючи про важливу для нас тему війни і про те, що ми відчуваємо.

- У 2023 році ви також створили проєкт про дітей із Харківської області. Можете розказати про нього детальніше?

- Це довгостроковий проєкт. Я й зараз працюю над ним, фотографуючи дітей, які живуть в умовах війни, були в окупації або втікали від неї, стали її жертвами. Я постійно їжджу у Харківську область, знаходжу дітей, розмовляю з їхніми батьками. Щоб не травмувати дітей, я беру інтерв'ю не у них, а у їх батьків. Це ціле покоління дітей, на плечі яких ляже відбудова нашої держави. Саме вони є майбутніми лікарями, полісменами, банківськими робітниками тощо. Можливо, хтось із них стане нашим президентом. Оскільки вони є свідки сьогоднішніх подій, то зможуть будувати наше майбутнє вже з отриманими знаннями.

Наразі у мене більше 120 інтерв'ю та фотографій для цього проєкту. Можливо, в майбутньому я зроблю книжку, яка буде розповідати про цих дітей.

Наближаючи перемогу

- Ще один ваш мультимедійний проєкт "Мавки. Камуфляж" про мешканців села Горенка, які плетуть маскувальні сітки, також привернув велику увагу. Чому вирішили зробити фотографії та фільм про волонтерів? Як проходили ваші зйомки?

- У 2023 році я приїхала фотографувати дітей, частина школи яких була зруйнована. Я знала цих дітей, адже раніше вже їх фотографувала. Я хотіла запитати у них про їх ментальний стан, як вони проживають цю війну, як  навчаються тощо.

Поки я їх чекала на інтерв’ю, зайшла в школу і побачила, що там жінки плетуть маскувальні сітки. Я почала плести разом із ними, ми розговорились. Мені дуже сподобалася тамтешня атмосфера, адже ці жінки жартували, пригощали одна одну пиріжками і запросили мене ще приходити. Але коли я прийшла наступного разу, то вже мала ідею проєкту. Розуміючи, що є чимало проєктів про волонтерів, які плетуть маскувальні сітки, я хотіла розповісти цю історію інакше, щоб вона мала привабливу візуальну форму і чіпляла людей. Мені здалось, що камуфляж – своєрідний маркер нинішньої реальності, в якій ми всі живемо. Тому я вирішила сфотографувати цих жінок у маскувальних костюмах, в яких вони схожі на мавок – персонажів легенд і міфів, що постають у природньому натуральному одязі. Жінкам моя ідея дуже сподобалась, тож вони радо поїхали зі мною на фотосесію.

Я знімала їх у природних ландшафтах Горенки, хотіла, щоб люди побачили, що Горенка під час військових дій була зруйнована практично на 80%, бо опинилась між двох вогнів: росіянами, які наступали, і нашими українськими військовими, які захищалися.

Історії про село Горенка дуже важкі. Повернувшись додому після деокупації Київщини, люди були шоковані від побаченого. Мене ж вразило, що майже у кожної з героїнь мого проєкту "Мавки. Камуфляж" було зруйноване або пошкоджене житло. Але, незважаючи на це, вони щодня приходять як на роботу і плетуть сітки. Це така волонтерська робота задля допомоги військовим, адже кожна жінка має свою мотивацію. У когось син на війні, тож щоб захистити його з побратимами, мати плете сітки. Інша жінка приїхала з Херсона, залишила свій дім, тому що там небезпечно, і плетінням сіток наближає нашу перемогу. Ще в однієї жінки зруйновано будинок. Вона боїться, що повернуться росіяни, тому плете сітки, щоб допомогти фронту. Таким чином ці невтомні жінки вже три роки поспіль допомагають нашим військовим. Я хотіла, щоб всі побачили, що наша армія тримається завдяки щоденній допомозі простих людей. Тому проєкт "Мавки. Камуфляж" розповідає про подвиг усіх волонтерів загалом.  

Коли я подорожую Європою, відвідуючи виставки чи інші культурні заходи, мене часто питають, як Україна може триматися такий тривалий час, завдяки чому. Я показую свої фотографії, на яких прості люди, і кажу, що Україна ось вже три роки тримається завдяки зусиллям звичайних людей, яким небайдужа доля України.  

- Де вдалося вже презентувати проєкт "Мавки. Камуфляж"?

- Проєкт "Мавки. Камуфляж" вперше я презентувала у серпні 2024 року в Києві, оскільки для мене було важливо, щоб про нього розповіли самі героїні. Я дуже рада, що це відбулось.

Потім я його показала у старовинному монастирі в Палермо – шикарному місті в самому центрі Сицилії. Італійцям дуже сподобався цей проєкт.

Вони брали у мене інтерв'ю, підходили і казали, що було надзвичайно цікаво. Я рада, що змогла розповісти про війну через такі образи жінок. Після Палермо проєкт помандрував до Австралії на фестиваль фотографії, що проходив у Сіднеї. Наступне місце презентації – Відень. Я буду намагатись популяризувати цей проєкт, розповідаючи про жінок і війну.

- Як вам вдається поєднувати традиційні українські мотиви із сучасними реаліями війни?

- Хочеться розповідати про українців, їхню унікальність й ідентичність, яку я відчула саме під час роботи над проєктом «Мавки. Камуфляж». Коли я побачила, як ці жінки плетуть маскувальні сітки, мені згадалось, що українці в давні часи так само виготовляли вишиванки, збираючись разом, жартували, співали пісень. І я зрозуміла, що маскувальні сітки – наша сучасна вишиванка. Назва "Мавки" теж відсилає нас до української ідентичності, адже про мавок є багато творів, найвідоміший із них написаний Лесею Українкою.

- У вашій творчості часто зустрічаються соціальні теми. Як обираєте об'єкти для зйомок? Як проходить процес підготовки до зйомок?

- Спочатку знаходиться тема. Коли я розумію, про що хочу розповісти, які сенси вкласти, з'являються герої, а потім я шукаю певні концептуальні прийоми. Але спочатку є висловлювання, тобто фактично я працюю як художник, а не фотограф, що прагне зафіксувати події. Я ж орієнтуюсь більше на сенси, які хочу вкласти.

- Ваша робота переважно фокусується на реальних людях і подіях. Як створюєте зв'язок із людьми, яких будете знімати?

- Людей для зйомки я знаходжу самостійно, знайомлюсь із ними, комунікую. У мене хороший комунікаційний досвід. Я намагаюся бути з людьми правдивою, чесною. Вони довіряють мені, а я довіряю їм. У 90% люди йдуть на контакт, погоджуються зніматись. Наприклад, коли я фотографувала людей після окупації в Бучі, тільки один чоловік не захотів брати участь у зйомці. Він мені розповів, як він виживав під час окупації, як поводилися росіяни, що відбувалось. Ми дуже гарно поспілкувались, але він сказав, що не любить фотографуватись. Я погоджуюсь, якщо людина не хоче фотографуватись, це її право.

Взагалі-то люди рідко відмовляються фотографуватись. Усі, хто пережив жах окупації, хотіли розповісти, що з ними сталось. Вони навіть мене просили:

"Розкажіть про це людям і світу".

Фотографія як голос правди

- Розкажіть про ваші виставки за кордоном. Як їх організовуєте та які відгуки отримували?

- Я зазвичай не організовую свої виставки за кордоном, для цього є інституції, куратори, різні організації тощо. Організація виставки потребує багато часових ресурсів, тож у мене завжди постає дилема: фотографувати чи показувати свої роботи на виставці. Наприклад, на підготовку виставки у Швеції у мене пішло півтора місяця, хоча мені допомагали інші люди. Ось чому я відкрита до різного роду колаборацій і завжди з вдячністю відповідаю на різні запрошення на фестивалі, виставки, українські чи міжнародні.

Відгуки щодо моїх робіт бувають різні. Багато є тих, хто зацікавлений. Наприклад, коли я у Швеції розповідала про свій проєкт, до мене після презентації підійшли дві жінки, які уважно мене слухали, плакали, аплодували і подякували за мою роботу. Згодом організатори мені розповіли, що ці дві жінки очолюють партію, що допомагає Україні і впливає на процеси у Швеції. Так стало зрозуміло: іноді не потрібно, щоб було багато зацікавлених людей, часом достатньо двох, щоб твій меседж почула вся країна, відреагувала і допомогла Україні.

- Які реакції людей на ваші фотографії є для вас найціннішими?

- Для мене важливо, щоб людина думала над фотографією, а не пройшла повз. У мене концептуальна фотографія, в яку я вкладаю сенси. Іноді доводиться писати великі тексти до фотографій, оскільки сучасне мистецтво без контексту взагалі не працює. Моя головна задача – змусити людину переосмислювати. Я намагаюсь робити фотографії на стику різних жанрів, щоб була концептуальна складова, а не просто документування. Якщо документальна фотографія має вузький сектор, то концептуальна змушує задуматись. Кожна фотографія – це велика кількість нашарувань різних сенсів.

- Що для вас є найбільшим викликом у роботі під час війни? Що вам допомагає продовжувати цю роботу у таких складних умовах?

- Найважче для мене – це емоційна складова, тому що я дуже чутлива, емоційна, емпатична людина. Буває таке, що я засинаю і думаю про свого героя, в якого брала інтерв'ю чи знімала. Усі ці історії залишаться зі мною. Одного разу я взяла інтерв'ю у сім'ї з Бучі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони їхали у село до бабусі, проте росіяни розстріляли їхню машину. Їхній син на місці загинув, а донька була поранена. Поховавши сина, батько переплив річку для того, щоб опинитись на території, яка контролювалася українськими військовими. Зараз через втрату сина він почав заїкатися. А мати схопила поранену дівчинку і повезла її кудись до людей, щоб їй надали допомогу. Росіяни їх зупинили і сказали повертатись. Вона запитала, чи розстріляють їх знову. Вони зжалілись і евакуювали їх на вертольоті в Білорусь. Там дівчинці зробили операцію. Вони одразу поїхали в Німеччину, де дівчинка залишилась жити з бабусею. Жінка повернулася в Україну до чоловіка після деокупації Бучі. Так вийшло, що коли донька приїхала провідати своїх батьків, я випадково їх побачила. Тоді вони й розповіли мені цю історію, з якою я жила чотири місяці, перш ніж змогла її написати.

Продовжувати свою роботу мені допомагає віра в те, що це моя місія. Я відчуваю, що повинна це робити. Для цього є багато маркерів: я засинаю і прокидаюсь із фотографією, думаючи про свої проєкти, про усіх цих людей, з якими вдається поспілкуватися, сфотографувати. Знаходяться люди, які хочуть організувати виставку. Якщо все вдається, значить, ти на правильному шляху.

- Де берете натхнення, сили, щоб не вигорати?

- Моя сім'я й діти є моєю силою і натхненням. Іноді я можу собі дозволити закритися на декілька днів у кімнаті, щоб займатись собою, дивитись фільми, навчатися. Я дуже люблю вчитися. Невдовзі я піду на курси документального кіно. У минулому році я закінчила курси кураторів. До того я вивчала артменеджмент, а також вчилась у бізнесшколі, опановувала SMM. У мене чимало інтересів, зацікавленостей, що допомагають відволікатись.

- Як ви бачите роль фотографії в сучасному світі, особливо в часи війни?

- Фотографія є потужним інструментом, за допомогою якої можна достукатись до людей, розповісти історію, правду, адже фотографія – це документ.

- Які, на вашу думку, фотографії можуть змінити сприйняття суспільства?

- Є дуже відома фотографія, зроблена у В'єтнамі під час війни, коли була скинута хімічна бомба. На фото біжить дівчинка, в якої обгоріла шкіра, одяг. Поруч із нею біжать, плачучи, інші діти, а також солдати. Ця фотографія настільки відгукнулась в американському суспільстві, що спонукала завершити війну.

Можливо, вже є така фотографія і з нашої війни. Наприклад, фотографія вагітної жінки на носилках, яку зробив Євгеній Малолетка в Маріуполі. Ця світлина облетіла весь світ.

Так чи інакше, але вода камінь точить. Усе, що показують фотографи – це велике інформаційне поле, правда, яку ми доносимо до міжнародного суспільства, розповідаючи про війну, щоб нас почули і допомогли.

- Якщо поглянути в майбутнє, які теми та проєкти хочете ще дослідити?

- Як Україна живе після перемоги. Це буде мій найулюбленіший проєкт.

- Якою бачите роль фотографії після завершення війни?

- Роль фотографії після завершення війни полягає не лише в архівації подій, а й у формуванні нашої національної пам'яті, щоб українське суспільство пам'ятало всі ці жахи, які ми пережили, і не допустило цих помилок у майбутньому.

- Які напрямки вважаєте важливими для наступного покоління фотографів?

- Усі напрямки важливі: як документальний, так і репортажний. Усі вони можуть вплинути на суспільство.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.