"Моя робота формує національну українську пам'ять". Інтерв’ю з художницею і фотографкою Оленою Гром

Війна – це не лише боротьба на фронті. Вона пронизує всі сфери життя людей. Багатьох українців війна змусила переосмислити власне існування, своє призначення та місію у житті. Олена Гром після від’їзду з окупованого Донецька у 2014 році вирішила через об’єктив фотоапарата і художні образи показувати реальність російсько-української війни. Сьогодні це одна з найвідоміших українських фотографок, чия творчість давно вийшла за межі України. Її історія не лише про втрату дому, а й про внутрішню боротьбу, віднайдення сили у найтемніші моменти, рефлексію та переоцінку цінностей у часи безжального конфлікту. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Олена Гром ділиться тим, як за допомогою фотографії розповідає світові правду про війну і налагоджує діалог із суспільством. Працюючи на межі документальної і концептуальної фотографії, фотографка обрала темою своїх робіт наслідки російського вторгнення в Україну, життя цивільних мешканців, зокрема дітей, у безпосередній близькості до бойових дій та в окупації.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Шлях від біженки до пошуку свого призначення

- Олено, розкажіть про себе, свою родину та звідки ви родом?

- Родом я з Донецька. Там народились мої діти. Я маю декілька різних професій: інтернет-технолог, вебдизайнер. У Донецьку у мене було маленьке кафе, а також невеликий сімейний бізнес із чоловіком: ми виробляли снекову продукцію. Саме у Донецьку я вперше почала займатись фотографією. До початку війни у 2014 року ми впродовж п’яти років будували дім нашої мрії. Коли почались сепаратистські настрої, ми зрозуміли, що буде війна. Ми завжди підтримували Україну, виходили на проукраїнські мітинги, не приховували свою точку зору, тому для нас вже було небезпечно залишатись у Донецьку. Тож ми покинули свій будинок у квітні 2014 року і поїхали у невідомість. Зупинились у Києві переночувати, і так залишились там жити до 2017 року. Коли я приїхала в Київ, побачила, що це місто для мене рідне, бо там живуть близькі мені по духу люди. Потім ми з чоловіком побудували будинок у Бучі, де й живемо з 2017 року.

-  У 2014 році ви брали участь у проукраїнських мітингах у Донецьку. Чому вирішили долучитися до цих акцій?

- По-перше, ми підтримували Майдан, приїжджали в Київ. Для нас було дуже важливо, щоб наша країна була вільна і демократична. Тому ми стежили за подіями, коли був анексований Крим і коли в Донецьку почалися сепаратистські настрої, вперше були захоплені поліцейські відділки. Ми розуміли, що починається щось страшне, тому захотіли бути активними. Мій чоловік брав участь в автомайданах. Я друкувала різні плакати в підтримку України. Але ці мітинги з кожним разом ставали все небезпечнішими.

30 квітня ми виїхали з Донецька, оскільки побачили, що на проукраїнському мітингу, на якому я не змогла бути присутньою, сепаратисти за підтримки російських тітушок (тітушки – неологізм, збірний термін, що ідентифікує групу осіб, яких за грошову винагороду політичний режим Віктора Януковича використовував для перешкоджання конституційним проявам громадянського опору як підбурювачів і найманців для організації силових провокацій, бійок, інших акцій із застосуванням фізичної сили та психологічного тиску, – прим. ред.) вбивали людей битами на центральній вулиці Донецька. Спочатку я думала, що триматиму оборону вдома, не хотіла покидати наш будинок, тому накупила різних речей для того, щоб можна було довгий час протриматися в будинку: медикаменти, антибіотики, багато їжі, санітарні речі. Але потім мені попалася на очі стаття, де писалось: якщо ви маєте хоча б один шанс залишити військову зону, зробіть це. Ось так я і зрозуміла, що потрібно виїжджати.

Коли ми виїжджали, бачили сепаратистські блокпости зі снайперами. Ми знали, що нас можуть перевіряти. Тож я почистила свій ноутбук, щоб нас не заарештували, а гроші прив’язала на ноги стрейчевою плівкою. Для мене це було дуже принизливо. Так ми приїхали в Київ, зняли квартиру і жили, поки не побудували будинок у Бучі.

- Як вам вдалося адаптуватися до нового міста?

- Адаптовувалися дуже важко. У Києві донька спочатку навчалась в економічному коледжі, а згодом закінчила економічний інститут. Коли почалось повномасштабне вторгнення, вона виїхала в Польщу, звідки переїхала до Португалії. Там одразу влаштувалась на роботу, але в цьому році вона повернулась додому, бо скучила за Україною і хоче бути в своїй країні поруч із сім'єю. Зараз вона живе і працює економістом у відомій компанії в Бучі. 

Із сином було складніше. Він дуже сумував за дідусем і бабусями, які з початком війни залишились у Донецьку. Постійно малював наш будинок, змінив багато шкіл. Зараз він навчається у 8 класі онлайн. У минулому році ми спробували, щоб він навчався в школі офлайн, але через постійні тривоги і замінування школи ми вирішили, що немає сенсу так навчатися. Він тяжко переживає війну. Коли звучить повітряна тривога, біжить у підвал. Він дуже розумний, цікавиться різними речами. Я його називаю професором, тому що він дає мені безліч порад. Я дуже ціную його думку, адже він розвинутий у різних сферах, але психологічно йому важко, тому ми ходимо до психотерапевта і психолога.

- Як і коли ви почали цікавитись фотографією?

- Із фотографією я познайомилась ще під час навчання на інтернет-технолога.  Я фотографувала все красиве, що бачила: світанки і захід сонця, людей, краєвиди. Але в якийсь момент я зрозуміла, що мені це нецікаво. У чому сенс: поставити гарну жінку на фоні красивого краєвиду? Звісно, фотографія вийде чудовою. Але це робить багато хто. Тож на певний час я залишила цю ідею, зрозумівши, що фотографія – серйозна справа, що потребує іншого підходу. Згодом, коли у мене народився син, я почала на прогулянку брати з собою фотоапарат і потрошку фотографувала вулиці. Виходила така собі стріт (street – вулиця з анг., прим. ред.) фотографія. На той момент вона дуже мене зацікавила. Мені здавалось, що ця фотографія вбирає в себе багато речей: і момент, і світло, і сенси… Тому для мене то була навіть своєрідна інтелектуальна фотографія.

Коли у 2014 році я переїхала до Києва, фотографія стала для мене порятунком. Я брала фотоапарат і, гуляючи містом, знімала людей, обходила різні станції метро, вулиці…

Потім я пішла навчатись: спочатку у Київській школі фотографії на репортажного фотографа, згодом – у Школі фотографії Bird in Flight, а пізніше – у школі фотографії Віктора Марущенка, який навчав документально-концептуальній фотографії з глибокими сенсами.

Потроху моя фотографія стала змінюватись. Якщо спершу це був ніби монолог, то згодом я зрозуміла, що фотографія – потужний інструмент, за допомогою якого я можу встановити діалог не тільки з об’єктами зйомки, а й з суспільством і навіть часом.

Мій перший проєкт був про донецький аеропорт і Донецьк як символ дому, місто, куди повертаються люди. Поки аеропорт залишався українським, поки його тримали наші військові, для мене це було місто надії.

Потім я почала їздити у військову зону на Донбас (у Мар’їнку, Красногрівку), щоб розповідати людям про війну і про те, що вона триває, яка вона страшна, про зруйновану інфраструктуру і дітей, які місяцями живуть у підвалах під вибухами, втрачають батьків. Це були небезпечні поїздки. Щоразу я не знала, як і де ночуватиму. Проте знаходилися волонтери, які допомагали.

Наприклад, у Мар’їнці я познайомилася з капеланом – дуже гарною людиною. Він допомагав мешканцям міста виживати, рятував їх. У нього була маленька хлібопекарня, тож він хлібом годував пів Донецької області. Зараз він продовжує допомагати людям, живучи в Краматорську, де теж має власну пекарню і продовжує годувати хлібом людей.

Потім я познайомилася з іншими волонтерами з Харкова з відомої організації "Олені святого Миколая". Вони дарують дітям свято на прифронтових територіях, збираючи листи з дитячими мріями.

У день святого Миколая вони привозять цим дітям подарунки, які дарують люди з усього світу. Волонтери викладають дитячі листи в інтернет, люди їх читають і цілеспрямовано для кожної дитини надсилають подарунок, стаючи таким чином чарівником для цієї дитини.

Волонтери організації "Олені святого Миколая" їздять по всій прифронтовій території: Луганської, Донецької, Харківської, Запорізької областей. Нещодавно вони повернулись із Херсона і тепер мають на меті організувати свято в Горенці, де теж живе багато дітей війни. Після цього вони поїдуть на Західну Україну, де мешкають діти з Маріуполя, Авдіївки, Бахмута та інших зруйнованих містечок України.

У грудні минулого року я була з ними в Харківському регіоні, допомагала їм, фотографуючи дітей під час свят для звітності, щоб чарівники бачили, як дитина отримала подарунок, і щоб була довіра до волонтерів.

Крім цього, у деокупованих зонах я шукаю дітей і фотографую, беру у їхніх батьків інтерв'ю для свого масштабного проєкту під назвою "Покоління". У мене є вже більше ста портретів дітей та інтерв'ю з їхніми батьками. Це дуже важкі історії про те, як діти через втрату своїх батьків почали заїкатися, зазнавали голоду, каліцтв та інших жахів. Їхні школи зруйновані, діти живуть у страхові під постійним бомбардуванням, не мають найнеобхіднішого, не можуть навчатися…

Розповідь про війну через об’єктив

- З якими темами зараз працюєте?

- Із 2017 року я їжджу у військову зону і працюю переважно з темою війни. Я вирішила, що це моя місія, яку складно виконувати, адже у мене немає ніякого фінансування. Я працюю на чистому ентузіазмі.

Взагалі тему війни важко розкривати, адже суспільство втомилося від війни. Я робила проєкти, але не знала, де їх показувати. Іноді у мене були виставки або мої фотографії друкували в книгах.

Я зробила чимало проєктів про дітей війни, зокрема про тих, які живуть у Мар’їнці. Один із таких проєктів називається "Утроба". Це аналогія до підвалів і шахт, де діти народжувалися, вигодовувалися, навчались ходити... Фактично підвали і шахти виконували роль утроби, оберігаючи дітей від небезпеки. Нині це дуже відомий проєкт, який з 2022 року подорожує Америкою від музею до музею. На жаль, зараз Мар’їнка повністю зруйнована, а доля цих дітей невідома.

- Як налаштовуєте себе на роботу з такими важкими темами?

- Я роблю фотографії, беру інтерв'ю, приїжджаю додому і на декілька тижнів відкладаю усе це. Спочатку я навіть не могла дивитись на ці фотографії. Але з часом я навчилась налаштовуватись, мабуть, просто звикла працювати з темою війни, тому що я розумію, наскільки це важливо.

Згодом на Донбасі я зробила проєкт "Маятник" про те, як народжуються діти під час війни. Існує відома думка, що під час війни народжується багато дітей. Я намагалась попрацювати з цією темою, щоб зрозуміти, як і чому жінки наважуються народжувати дитину в небезпечних умовах. В інтерв'ю кожна жінка розповіла свою історію. Я зрозуміла, що немає відповіді, чому це відбувається. Можливо, народження дітей – відповідь природи на знищення.

 - Розкажіть про жанри та техніки, в яких працюєте, і чому?

- Я працюю на стику документальної і концептуальної фотографії, намагаючись шукати різні сенси, нові грані теми війни. Щоразу стараюсь знайти нову візуальну мову, щоб розповісти історії людей. Підбираю цікаві підходи для максимального розкриття теми. Наприклад, перед тим, як створити проєкт "Вкрадена весна", я довго думала, як розповісти цю історію, і в мене виникла ідея фотографувати людей, які живуть у зруйнованих містах Київської області, таких як: Бородянка, Ірпінь, Буча, Гостомель, Горенка.

Звісно, зараз багато є репортажних і документальних фотографій, які розповідають про війну, вбитих людей, зруйновані будинки, постраждалих дітей, біженців. Іноді я дивлюсь на ці фотографії і не розумію, де це відбувається, адже вони всі схожі між собою. Це постійний потік дуже важкої для сприйняття фотографії. Я багато разів була за кордоном на різних виставках і бачила, як люди реагують на такі фотографії: часто вони відвертаються. Тому я хотіла знайти іншу візуальну форму, щоб розповісти про війну. Я запросила знайомих жінок на фотосесію, купила різні фони і впродовж кількох місяців їх знімала, щоразу чекаючи хмарної погоди без сонячних променів, адже це концептуальна фотографія.

Проєкт "Вкрадена весна" став надзвичайно відомим. Чому я його так назвала? Тому що повномасштабне вторгнення розпочалось навесні, і люди навіть не помітили, як минула та жахлива весна 2022 року.  Хтось тікав від війни за кордон, хтось втратив близьких. Ніхто й не помітив, як зацвіли конвалії, прилетіли птахи...Люди втратили не тільки весну, а й частину свого життя.

У переселенців із Донбасу і Криму це вже друга вкрадена весна, адже початок війни у 2014 році теж відбувався навесні. Це й моя власна історія.

Фотографія як свідок

- Розкажіть, будь ласка, про свій досвід початку повномасштабного вторгнення. Як це було для вас?

- У лютому 2022 року ми стежили за подіями і розуміли, що буде велика війна. Про це свідчили всі події навколо: атаки на банківську систему в Україні, попередні різкі заяви путіна тощо. 22 лютого я вже зібрала речі на евакуацію, а 23 лютого чоловік приїхав із роботи і сказав збиратись виїжджати, бо рахунок пішов на години. Проте у мене, мабуть, через стрес піднялась температура до 40 градусів, тож я не могла нікуди їхати. Ми домовились, що поїдемо вранці. Я хвилювалась, не могла спати, а коли у Фейсбуці хтось із друзів написав, що зараз буде виступати путін, я зрозуміла, що о пів на 5 ранку може бути лише оголошення війни. Я встала, зварила каву, почала вантажити речі в наші автомобілі, розбудила сина, адже донька на той момент уже була в Польщі. Коли путін закінчив свою промову, ми саме сідали в автівки. Тоді ж почались перші вибухи. Ми виїхали на трасу, але вона вся вже була заповнена машинами. Стало зрозуміло, що багато людей готувались до війни.

Ми завезли нашого маленького собаку і ключі від будинку батькам, які теж тоді жили в Бучі. Ми збирались десь знайти житло і перевезти їх туди. Поки ми їхали, росія бомбила різні українські міста. Моя двоюрідна сестра, яка жила в Донецьку, стежила за подіями і постійно телефонувала мені і казала, яке саме місто бомблять. Ми зупинялись, щоб перечекати. Назустріч нам їхало багато військових машин, які прямували на війну, а у мене було відчуття сорому: люди їдуть нас захищати, а ми біжимо. Я постійно плакала. Донька з Польщі намагалася зняти нам десь житло, зрештою вона знайшла квартиру в Ужгороді, куди ми дістались вже вночі. Виявилося, що я захворіла коронавірусом. Тиждень я лікувалася. Чоловік намагався врятувати з Бучі батьків, які у перший же день повномасштабної війни переїхали у наш приватний будинок, де легше виживати: є підвал, їжа, вода, камін – все, що потрібно, щоб протриматись тривалий час. Потім зникла електрика і зв'язок. Батьки були в окупації до 12 березня, поки не вдалося евакуюватись.

На вокзалі я допомагала волонтерам і різним людям. Іноді фотографувала їх і брала інтерв'ю. Ці фотографії розходились світом: їх публікували Юнісеф та інші організації, щоб розповісти, що відбувається в Україні.

Ми не знали, чи уцілів наш будинок. Переглядаючи фотографії зруйнованих Ірпеня і Бучі, у нас не було жодної надії. Коли Бучу звільнили від окупантів, ми з чоловіком сіли на поїзд і поїхали додому. Приїхавши в Київ 7 квітня, взяли автівку і простояли в заторі шість годин через зруйновані мости. Активно йшло розмінування, ми весь час чули вибухи. Не було ще ні світла, ні зв’язку, ні опалення. Ми під'їхали на нашу вулицю, і коли я побачила вцілілі дах і стіни, була неймовірно щаслива. Два тижні ми залишалися у Бучі. Жили на верхньому поверсі, щоб трохи зігрітись каміном. Я розуміла, що мені потрібно працювати, фотографувати, брати інтерв'ю. Мені хотілось подивитися на все власними очими, поговорити з очевидцями про те, що відбувалося у Бучі. Працювати було складно. Оскільки там не було електроенергії, ми кожні два дні виїжджали в Київ, ночували у друзів, купували їжу і заряджали акумулятори для фотоапарата. Потім поверталися у Бучу. Я шукала людей, які жили в окупації, брала у них інтерв'ю. Також я була присутня на ексгумаціях, бачила весь той жах, що відбувався після звільнення. Крізь відчувався трупний сморід і запах горілого заліза. Жахливі часи.

Через два тижні перебування у Бучі я зрозуміла, що більше не можу. Мені потрібно було видихнути. Ми з чоловіком повернулись в Ужгород, де нас чекали батьки і син. Повернулися у Бучу ми аж влітку, коли вже була налагоджена інфраструктура. Я одразу почала працювати. На Київщині після деокупації я щодня об'їжджала місто за містом, село за селом, брала інтерв'ю, фотографувала і все документувала. Таким чином створила величезний архів.

Згодом взялась за проєкт "Вкрадена весна" про жінок, які жили під час окупації або виїжджали, але теж стали жертвами цієї війни. Коли люди, живучи серед руїн, все одно дивляться в майбутнє, це так життєстверджувально і зворушливо водночас. Я хотіла розповісти про це. Незважаючи ні на що, ми все одно дивимось у майбутнє.

- Чому у проєкті "Вкрадена весна" у вас лише жінки?

- Проєкт "Вкрадена весна" про жінок, тому що чоловіки на війні, а все налагоджування звичайного життя на жіночих плечах. Тому я вирішила, щоб цю історію розповідали жінки. Я відчувала, що це моя місія, адже знаю: моя робота формує національну українську пам'ять.

Крім того, мої проєкти, фотографії спрямовані на привернення уваги міжнародного суспільства, яке має знати, що у нас відбувається. Як на мене, це найдокументованіша війна. Які тільки фотографії ми вже не показували! І з пораненими вагітними жінками, і з убитими дітьми, і з горами трупів, а війна продовжується. Проте все одно фотографія – це потужний інструмент формування думки суспільства, адже вона впливає на політиків, які приймають важливі рішення щодо допомоги Україні. Тому робота документалістів, фотографів,  журналістів надзвичайно важлива.

Фото взяті із Facebook сторінки Олени Гром.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.