"Героями не народжуються, ними стають". Інтерв’ю з Валентиною Ткаченко, дружиною загиблого захисника Олександра "Сєвас" Ткаченка

Історія сучасної України пишеться в долях людей, які свідомо обрали шлях боротьби за свободу. Одним із таких був командир легендарного ірпінського блокпоста "Жираф" Олександр Ткаченко, відомий під позивним "Сєвас". Народжений у Севастополі, він змалку бачив, як непросто берегти українську ідентичність у Криму, де синьо-жовтий прапор був рідкістю. Саме цей прапор став для нього символом і сенсом життя: у перші дні війни 2022 року він наказав утримувати блокпост "Жираф" в Ірпені та підняти над нею український стяг. Для нього це було питанням честі й глибокої віри у свою країну.  Олександр Ткаченко "Сєас" загинув на фронті у 2023 році. Саморобний український прапор, що став свідком боїв та символом оборони Ірпеня, побратими і дружина "Сєваса" вирішили передати Національному музею історії України у Другій світовій війні, щоб цей унікальний артефакт могла бачити вся країна. Із цієї нагоди журналісти медіа "Погляд" поспілкувалися з дружиною Олександра Валентиною Ткаченко про силу характеру її чоловіка, його роль як командира блокпосту "Жираф" в Ірпені, його шлях становлення як воїна й патріота, а також про важливість збереження пам’яті про захисників України для наступних поколінь.  

- Валентино, згадайте, коли ви вперше дізналися про прапор на блокпосту "Жираф" в Ірпені?

- Я не пам'ятаю точної дати. Це сталося під час однієї зустрічі з хлопцями, які були на блокпосту "Жираф" разом із моїм чоловіком. На цих посиденьках мені й розповіли історію про прапор і яке значення це мало для мого Саші та всіх, хто був поряд із ним. Тепер цей прапор має велике значення для усіх нас.

- Як ми знаємо, саме ваш чоловік надав наказ знайти прапор для блокпоста "Жираф". Як ви думаєте, чому він прийняв таке рішення? Що для нього означав український прапор?

- Я думаю, що він дав такий наказ тому, що прапор є ознакою державності в першу чергу. Саме прапор дозволяє зрозуміти, що ти захищаєш. Для Саші це було дуже важливо. Він навіть мав татуювання з прапором і мапою України на плечі. Хоч він родом із Криму, але завжди цікавився історією України.

Я вважаю, що це унікальний випадок, тому що українізації у Криму як такої ніколи не було. Ми були там ніби відірвані від культури материкової України. До того ж у Криму діяла потужна пропагандистська машина російської мови, російських наративів, навіть прапори висіли російські. Але Саша став дуже патріотичною людиною, незважаючи на доволі вороже середовище щодо України, в якому ми жили в Криму. На жаль, зараз, коли мене питають, чому так мало людей виїхало з Криму після його окупації або чи асоціюють кримці себе з Україною, то на це питання дуже проста відповідь – Україна ніколи не займалася питанням українізації населення в Криму. Тож такі люди як Саша ставали патріотами через власну цікавість до історії, свого коріння. Він хотів зрозуміти, як його батьки опинилися саме на цій землі та чому він має воювати за цю територію. У 2011 році, коли ми з ним познайомилися, Саша був сформованою особистістю з чіткими переконаннями. Бажання захищати Україну, свій дім було його сутністю. Я не думаю, що він якимось чином аналізував своє рішення стати на захист Батьківщини. Ми це не обговорювали. Тож коли мене питають, як я відпустила свого чоловіка воювати, то я не розумію, що відповісти, адже я його не відпускала. У перший день війни він просто зібрався, адже готувався заздалегідь, у нього все було необхідне, повна екіпіровка, – і ми приїхали в Ірпінь до штабу АТО, оскільки в Бучу потрапити вже не змогли через великий потік людей, які виїжджали. Тому я не здивувалась, коли Сашу обрали командиром.

Він мав не лише знання, адже воював з 2014 року на Донбасі і під Маріуполем у складі морської піхоти, а й стійку патріотичну позицію.

- Чи він розповідав вам про початок документування історії блокпостів "Жираф" і "Караван Гала"? Свого часу він дав коротеньке інтерв'ю про старт цього проєкту. Ви обговорювали цю тему?

- Ми це не обговорювали, але я знала, що Саша ходив на інтерв'ю. Мій чоловік був дуже скромним. Він не любив, коли люди вихваляються своїми нагородами, здобутками на війні, тому що для нього це завжди було про втрати і смерть.

У нього був великий травматичний досвід, здобутий за всі роки його дуже активної участі в бойових діях, починаючи з 2014-го року. Він часто воював на першій лінії оборони у найгарячіших точках у складі бойового підрозділу.

Говорити про все пережите, згадувати побачені смерті для нього було стресом. Звісно, він із розумінням ставився до втрат серед військових, тому що коли військовий йде на війну, то готовий до того, що може померти або втратити побратимів. Але розповідати про розстріли й катування для нього було болісно. Він не хотів такі моменти згадувати, але я переконувала його, що це треба робити, тому що в людей коротка пам'ять. Ті, хто не був в Ірпені в окупації, не зможуть дізнатися про всі ті жахіття.

Я йому казала:

"Ти там був і все бачив. Ми повинні залишити ці історії і спогади для майбутніх поколінь, щоб наші онуки й діти знали про все, що відбувалося, й ніколи не дозволяли цьому повторитися".

Наші діти, онуки мають знати, що вони українці, незважаючи ні на що (чужу владу, окупацію, еміграцію).  Українець може почуватися захищено і впевнено лише на рідній землі. Тож якщо ми втратимо державність, то не зможемо себе захистити. Як би не було складно, ми маємо захищати Україну.

- Фактично складність полягала в тому, що Олександр очолив групу добровольців, більша частина яких взагалі не мали військового досвіду. Як він зміг налагодити комунікацію?

- Звісно, це була додаткова складність, тому що коли ти знаходишся в військовій частині, існує таке поняття як злагодження дій. Наприклад, коли військові їдуть на полігон, вони узгоджують всі питання, притираючись один до одного і вже знаючи, хто на що здатен і за що відповідає. Коли ж ви виходите на бойові позиції, то вже не вирішуєте ці питання. А на початку повномасштабного вторгнення все було дуже хаотично, але в цьому й полягає велич мого чоловіка як командира, адже він зміг організувати усіх тих абсолютно різних людей за віком, професією, релігійними переконаннями й мовними відмінностями. Йому вдалося зробити з них дійсно мотивованих бійців, які виконували завдання та відіграли неймовірно важливу роль при захисті Ірпеня.

Блокпост "Жираф" – один зі знакових складних моментів, адже робити щось вперше найскладніше, бо в тебе немає алгоритму дій. Саші довелося імпровізувати, і йому все вдалося. Я вважаю, що його велика заслуга як командира і людини полягає у вмінні знайти підхід до кожного. Навколо нього завжди було багато різних людей, які до нього тягнулися. У нього є друзі по всій Україні.

- Ви казали, що багато чого не знали, оскільки Олександр вам не розповідав. З вами вже потім ділилися хлопці подробицями про те, як він керував, яким був командиром. Чим саме вони ділилися? Які це спогади?

- Ви знаєте, в мене все вже настільки перемішалося в голові, що важко сказати. Було багато розмов за життя Саші і ще більше після його смерті. Чим ділилися? Кожен розповідав свою історію, приправлену власними враженнями і відчуттями: хто де ховався, куди біг, коли почався обстріл, як загинули хлопці...

Саші було боляче згадувати, як на його очах загинув побратим, а через шалений обстріл Саша не міг до нього дійти. Тому ці спогади приходили у певний момент, коли він міг розкритися, чи коли хлопці, з якими я спілкувалася, щось згадували. Для мене особисто знаковим був той факт, що саме Саша, який родом із Севастополя, Криму, звідки й почалась ця війна, став командиром на блокпості "Жираф". Нам, вихідцям із Криму, часто дорікають, що ми не опиралися й не захищалися. Я ж завжди наголошую, що велика кількість хлопців із Криму воювали й загинули або ще воюють за Україну. Ті, хто виїхав з Криму разом зі своїм бізнесом, у тому числі кримські татари, сьогодні активно підтримують Україну.

- Як ви ставитесь до проєкту збереження пам'яті про хлопців із блокпоста "Жираф" і ті історичні події, який зараз втілюють фактично вже дві громадські організації?

- Я, звісно, за. Як я можу бути проти? Я вважаю, це необхідно робити. До того ж потрібно не лише створювати відео чи фотоматеріали, але, й організовувати зустрічі, під час яких учасники можуть поділитися думками, історіями, спогадами. Зокрема, є одна цікава історія. Одного разу мені надіслала відео сестра нашого волонтера, яка працює вчителькою. На відео діти, яким колись мій чоловік передавав у школу прапор, читають улюблений Сашин вірш - "Коли я вмер — забув, не знаю", написаний Олександром Олесем ще у 1925 році, але сьогодні ці строфи звучать особливо проникливо і щемливо.

Коли я вмер — забув, не знаю…

Я в чорній прірві забуття…

О краю мій, коханий краю,

Коли ж це стратив я життя?!

І скільки вже минуло років,

Як мертвий я лежу в труні,

Лежу, не чуючи пророків

І не палаючи в огні?..

І сниться сон мені: неначе

Десь на холодній чужині

Якийсь вигнанець гірко плаче

І заздрить мертвому мені.

Для цих дітей це не просто якась історія з телебачення, а особисте переживання. Саме на таких моментах будується патріотичне виховання кожного з нас. На мою думку, подібні заходи для молоді надзвичайно важливі, адже там можна комунікувати й тримати зв'язок одне з одним. І хоча для мене теж травматично згадувати усе пережите, я продовжую це робити.

- Ваше рішення передати прапор до колекції Національного музею історії України у Другій світовій війні означає насамперед перенесення локальної пам'яті в загальнодержавну площину. Чи зверталися до вас музейні інституції за якимись речами Саші, чи записували його історії?

- На жаль, національні музеї до мене не зверталися. Я лише давала інтерв’ю для Книги пам'яті Ірпінському музею.

Сашиних речей у мене ніхто не просив. Також було інтерв'ю газеті "Вечірній Київ". Я відвідувала кілька музеїв у Києві і там, як на мене, пам’ять про загиблих і нашу боротьбу з окупантами представлено однобоко. Акцент зроблений не на боротьбі, а на втратах серед цивільного населення. Я не кажу, що це погано, але ж ми маємо показувати цю війну не з позиції жертви, а з позиції захисників.

Ми – нація, яка бореться. І в нас це виходить. Людина, прийшовши до музею, зчитує сенси. Тож питання в тому, які сенси зчитає відвідувач. Україна – країна нескорених. Ми вміємо боротися, у тому числі професійною армією. На мій погляд, це дуже унікальна історія. І чому вона не висвітлена належним чином, мені незрозуміло. Як дружина загиблого героя я б хотіла бачити в музеях більше артефактів, пов'язаних із захисниками, чути історії про наших бійців, їх шлях, формування особистості. Молодь, яка відвідує музей, повинна бачити приклад для наслідування і розуміти, що героями не народжуються, ними стають. Твій вибір кожного дня, маленький крок може стати початком великого шляху. Саме так і трапляється в житті. Я вважаю, що ми не просто можемо перемогти, а зобов'язані це зробити, поки живі наші вороги.

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

У пам’ять про загиблого героя, Олександра Ткаченка на позивний “Сєвас”, встановили меморіальну дошку по вулиці Дмитра Павличка, 30.

На місці події побувала знімальна група медіа “Погляд”. Детальніше дивіться в сюжеті Дмитра Боженка.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.