"Як режисерка і людина я продовжую робити те, що повинна". Інтерв’ю з режисеркою, продюсеркою, сценаристкою Олесею Моргунець-Ісаєнко

Коли країна бореться за свободу, кіно відіграє роль не лише свідка подій, а й інструмента, що формує культурний код та укріплює спільну ідентичність. Олеся Моргунець-Ісаєнко не просто знімає кіно, а живе ним. У її стрічках – складні історичні паралелі, дитячі голоси, екологічні проблеми, особиста відповідальність за кожен змонтований кадр. Вона з тих митців, для кого творчість невідокремлена від щоденної реальності: війни, батьківства, волонтерства… У другій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Олеся Моргунець-Ісаєнко говорить про те, як сприймають Україну іноземці завдяки її фільмам, що надихає на створення того чи іншого проєкту та як це бути режисеркою в акторській родині. 

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням

Робота, що надихає

- Ваш фільм "Життя – наївне мистецтво" про мистецьку школу в Іванкові на межі з Чорнобильською зоною розповідає про місце, багато кому відоме через музей Марії Примаченко, який був знищений російськими окупантами у перші дні війни. Що саме привернуло вашу увагу?

- Є передісторія, як виникла така думка. З 2022 року я активно займаюсь волонтерством. Однодумців із кіноіндустрії саме я мотивувала на активну діяльність. Ми скрізь возили і показували фільм "Щедрик", збирали гроші на ЗСУ, машини і для Іванківської школи, оскільки в Іванкові живе моя сестра, яка пережила окупацію, звідти її чоловік, вся його родина, тож я чудово знала і про школу, і про музей. А коли ми з'їздили з Юрієм Макаровим і Романом Синчуком показувати за кордоном фільм "Будапешт. Бомба під Незалежність" (документальна стрічка розповідає докладну історію підписання Будапештського меморандуму 1994 року, - прим. ред.), я зрозуміла, що для іноземців треба зробити такий фільм, який би їх проймав, і згадала про цю школу й музей. Іноземці взагалі мало що знають про нашу культуру, мистецтво.

Тож перша думка була створити кіно для іноземців. Із колегами ми подали цей проєкт на Суспільне, отримали згоду і почали знімати. Ми зробили його дуже швидко – за два місяці. Уже в березні 2025 року фільм був готовий. Зараз ми його повідправляли на різні фестивалі. Наразі вже знаємо, що він буде показаний 1 червня у рамках фестивалю "Миколайчук OPEN" (фестиваль глядацького кіно, що був створений після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році, - прим. ред.). Також в анонсі він вже є на Суспільному Культура. А головне, що нам вдалося зняти справжні чуттєві історії дітей. Це була велика насолода з ними працювати. Ми реально відпочивали, коли знімали й монтували, незважаючи на складні моменти, пов’язані з окупацією. Взагалі діти дарують багато енергії, вони нас морально тоді врятували.

- У ваших фільмах діти завжди у центрі уваги? Як вам взагалі працювати з таким форматом?

- Дітям потрібно довіряти і поважати їх. Я, наприклад, зі своєю дитиною спілкуюся як із дорослою людиною. Може, звичайно, трошечки перегинаю палицю. Коли я працювала над фільмом "Щедрик", із великою повагою розмовляла з дітьми.

Дітям іноді треба більше приділяти уваги, ніж дорослим, частіше хвалити. Взагалі всі свої кінофільми я створюю переважно для молодого покоління, яке здатне зрозуміти закладені ідеї, тоді як дорослим буває важко прийняти багато моментів. Наприклад, якщо доросла людина вважає себе аграрієм і прагне щось вирощувати, вона не зрозуміє мого фільму про річки, у її мозку нічого не зміниться. Я маю надію, що в головах молодих людей залишаться певні контексти з моїх фільмів.

- Ви маєте досвід навчання дітей акторів, ви викладали у кіношколі. Чого навчила вас ця діяльність?

- Я маю досвід викладання кіномистецтва не лише дітям, а й дорослим, оскільки працювала в невеликій кіношколі і навіть у будинку творчості. Мені здається, що я більше беру від дітей, ніж даю їм. Коли ти з ними співпрацюєш, багато чого дізнаєшся, готуючись до уроків, повторюючи теми і згадуючи переглянуті фільми. Як на мене, робота з дітьми дозволяє більше пізнати цей світ і відчути енергію.

- Ви працюєте не лише як режисерка, а й сценаристка, режисерка монтажу. Що для вас означає кожна із цих ролей?

- Як сценаристка я працюю недовго. Більше є авторкою ідей, яких у мене завжди багато. Я непогано пишу короткі заявки, тому що точно знаю, що мені потрібно. І дуже вдячна своєму майстру Михайлу Івановичу Павлову, тому що він протягом навчання нас, студентів, змушував навчитись коротко висловлювати власні прохання і думки.

Це допомагає зацікавлювати людей своїми ідеями, щоб їх потім реалізовувати. Як сценаристка я виступала тільки у фільмі "І кожна річка", для якого більшість тексту написала сама.

Як режисерка монтажу я вперше себе спробувала ще під час навчання в інституті (йдеться про Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого, - прим. ред.). Потім була кіностудія імені Олександра Довженка, де я пропрацювала впродовж семи років. Обожнюю це місце сили. Також працювала режисеркою монтажу у рекламі. Тому зараз усі свої фільми ми можу монтувати разом із Романом Синчуком. Взагалі не уявляю, як можна комусь довірити монтаж, зокрема документального матеріалу. Для мене монтаж – одна з улюблених справ. Люблю ритись у хроніці, сидіти вечорами і вишукувати "перли".

- Створюючи фільм про Другу світову війну, скажіть, чи прослідковували ви паралелі із сучасними подіями?

- Звичайно, адже історія повторюється. Росіяни користуються все тими ж методами, що і в Першій та Другій світових війнах. Працюючи над фільм "Рубіж. Грубешівська операція", ми знайшли архівний текст за 1939 рік, де росіяни говорять, що йдуть захищати російськомовне населення. Взагалі вони маніпулюють російською мовою. Таким чином, для них люди, які говорять російською мовою як привід, щоб окупувати, "визволити". Окупанти переконані, що та територія, де є російська церква і мова, належить їм. Тому українська мова і культура нам потрібні для виживання. Це не про патріотизм чи націоналізм. Я маю надію, що свідомість українців за більш ніж 30 років незалежності змінилася, а ось росіяни розраховували, що в Україні все таки більше проросійських людей. Нам треба бути єдиними, поважати й любити один одного, не переступати за межу власної гідності і робити все, щоб ми й далі існували як держава. Кожен може задонатити хоча б 10 гривень.

- Багато ваших документальних фільмів ми бачимо на Суспільному. Як з'явилася ця співпраця у вашому житті?

- Мене спочатку запросили на Суспільне на проєкт про Голодомор, куди я не пройшла відбір як режисерка, але мене помітив продюсер Володимир Олесьович Ладижець і запросив до проєкту "Остання війна", де вже було знято першу серію, проте сценаристка і режисерка пішли через іншу роботу. Мені було цікаво попрацювати на Суспільному. Я погодилась на пропозицію, але за умови, що зі мною буде працювати Роман Синчук. Так почалася наша співпраця. Саме на Суспільному я познайомилась із прекрасним Юрієм Макаровим, який запросив нас долучитись до його проєкту про Будапешт. Варто додати, що я виросла на програмі Юрія Макарова про кіно (мова про телепередачу "Імперія кіно", - прим. ред.). Так само і Роман, тож для нас було великою честю працювати з цією розумною інтелігентною людиною, яка для мене в дитинстві була авторитетом. Ми зробили "Будапешт. Бомба під Незалежність", а згодом мене запитали, чи не хочу я подати власний проєкт на Суспільне. У той час я прагнула зробити фільм про болота. На Суспільному дали згоду, тож ми його зняли, а ще паралельно фільм "Життя – наївне мистецтво".

Як складеться співпраця із Суспільним далі, не знаю. Дуже хочеться попрацювати в ігровому кіно, адже трохи накопичилась втома від документалістики, щоб потім обов’язково повернутися, бо документальне кіно – це велика любов.

Режисерка, мама, дружина, людина

- Хочу вас запитати про життя поза роботою. Як відпочиваєте і налаштовуєте себе? Де буваєте?

- Я дуже багато їжджу по роботі, що часто і буває моїм відпочинком. А ось коли я приїжджаю до мами, відпочиваю душею. Під час повномасштабного вторгнення я подорожую за кордон із показами фільмів. Навіть побувала в Японії і США. Взагалі для мене відпочинок – дивитись на гори, море, красиві речі, наприклад, на квітуче дерево десь за містом.

А ще я люблю зустрічатися з близькими мені людьми і просто бути зі своєю родиною. Я – сімейна людина.

Якщо не маю часу на родину, то не можу працювати на проєктах. Також завжди залишаю час на повноцінний сон, якому часто заважають шахеди.  

- Варто згадати, що нещодавно у ваш будинок на Березняках у Києві у сусідній під’їзд влучив ворожий дрон. У соцмережах вас підтримали колеги з усіх куточків України. Як ви оговталися після таких подій?

- Було дуже страшно. Ми бачили пожежу, чули крик бабусі, яка згоріла заживо. Це жахлива історія. Я чула, як летить шахед на наш будинок, мій чоловік і донька спали. Оговталася я швидше, ніж коли вперше у 2023 році уламок упав під вікнами. Я бачила вибух і світло… До такого звикнути неможливо, але мозок навчається в спокійній атмосфері ловити хороші емоції. Добре, що я маю здібність переносити такі події у минуле, тому в мене немає ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, - прим. ред.). Але перший тиждень після влучання було складно.

- Ваш чоловік Андрій Ісаєнко – актор театру і кіно, донька Марія – теж акторка. Як це жити в акторській родині?

- Оскільки я режисерка, то мені дуже зручно з ними жити. Вони мене слухають, їм подобається, коли я розповідаю, що вони мають робити. Щоправда, якщо мій чоловік щось задумав, то переконати його не вийде. За що я дуже поважаю свого чоловіка, то це за розподіл обов'язків: у нашій родині немає жіночої і чоловічої роботи. Наприклад, на Великдень він самостійно спік паски. Ми разом дивимось за дитиною, виконуємо хатні обов'язки.

Андрій разом зі мною переживає мої кризові моменти в роботі. Так само кожну роль, яку він грає в театрі, ми проживаємо разом.

Звісно, буває складно, адже акторська професія тисне на психологічному рівні. Це дуже непроста професія, хоча люди зазвичай думають, що це легко. Він може ночі поспіль сидіти і вчити тексти.  

Донька Марія наразі поки що знялася разом із татом у серіалі "Жіночий лікар". Чоловік був спочатку проти, щоб вона знімалась, але коли йшов сам на кастинг, взяв її з собою. Поки вона сиділа в коридорі, до неї підійшли і запитали, чи вона прийшла на дитячий кастинг. Вона відповіла, що прийшла з татом Андрієм Ісаєнком. Її також запитали, чи хоче вона зніматися. Так вона пройшла кастинг і була найкращою серед усіх претендентів. Потім вона фактично рвалась на знімальний майданчик, настільки їй подобалось зніматись.

- Ваші фільми зараз активно подорожують за кордоном. Як, на вашу думку, наразі сприймає світ Україну?

- Цього року активність помітно зменшилася на відміну від трьох попередніх років, які були насичені показами "Щедрика" по всьому світу. Цей фільм гарно сприймається, бо там є діти і розповідається про події Другої світової війни. Після перегляду "Щедрика" багато хто говорив, що тепер розуміє, в чому сенс нинішньої війни і що ми з росією ніякі не братські народи. Як зараз сприймають за кордоном Україну, я побачу, коли незабаром поїду до Німеччини. У попередні роки був сплеск: українців скрізь поважали, говорили про нашу героїчність. Та все рано чи пізно приїдається. Стає менше розголосу, інформації, розмов… Але з приходом Дональда Трампа на пост президента США увага до України зросла. Так чи інакше, але в історії ми залишимося як великий народ, який  став на опір ядерній державі. І це круто. Ми можемо вже вважати себе переможцями, бо не здались. 

Для мене важливо, що фільм "Щедрик" живе, продовжує збирати благодійні кошти для відбудови України. Так само стрічка "І кожна річка" демонструється за кордоном для українських й іноземних громад.

Подивимося, як сприйматимуть за кордоном фільм "Життя – наївне мистецтво". Маю надію, що його візьмуть на іноземні фестивалі, а це дасть змогу більше розказати людям про Україну та спіймати емпатію.

- Як ви самі відчуваєте свою місію як режисерки у теперішні часи?

- Я б не хотіла вважати себе якоюсь місіонеркою, бо завжди роблю те, що відчуваю, говорю скрізь про Україну, все життя розмовляю українською мовою. Як на мене, з плином часу у нас проявляються ті якості, які були закладені. Як режисерка і людина я продовжую робити те, що повинна. Іноді буває, що ті чи інші маленькі речі зрештою стають великими справами. Так було з фільмом про болота. Раніше на цю тему ніхто в Україні нічого не знімав. Тому, я вважаю, роблю важливу справу.

- А які ваші подальші плани?

- У мене вже є написаний спільно з колегами сценарій до майбутнього фільму "Полин", який в ігровій формі підніматиме екологічні питання. Це буде детективний трилер, пов'язаний із Чорнобильською зоною. У рамках Нетфліксу (Netflix – американська розважальна компанія і стрімінговий сервіс фільмів і серіалів, - прим. ред.) ми написали сценарій та отримали грант, тепер потрібні гроші на зйомки. Будемо шукати фінансування.

- Де наші глядачі можуть подивитися ваші фільми?

- У вільному доступі є фільми "Рубіж. Грубешівська операція" й "Остання війна" на ютубі. Стрічка "Казка про гроші", "І кожна річка" є на ресурсі Takflix, де є чимало українського кіно. Фільм "Щедрик" є на багатьох ресурсах. А на платформі телеканалу Суспільне є ті фільми, які ми робили з ними у співпраці.

- Ми є медіа Київщини і бачимо, що в регіоні питання культурної спадщини, екології, культури пам'яті досить мало представлені в інфополі. Через чиї голоси, які теми можна підсвітити їх для громад України в цілому?

- Теми екології можна посилити через голоси самих громад. Коли я робила проєкт про свою рідну річку Остер та її отруєння, місцева громада гарно підхопила ідею, піднялася і почала про це говорити.

Але зараз, під час повномасштабного вторгнення, людям важко підніматись і думати про екологію. Але це звичайна лінь. Треба підніматися, бо коли ти починаєш чимось займатися, забуваєш про війну, а це сприяє покращенню ментального здоров'я. Тому, я вважаю, що люди, громади – найбільша сила. Як кажуть, вода камінь точить. Якщо навіть маленька людина щось потроху робить, результат має бути обов'язково, тому громади мають самі про себе намагатись говорити.


Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.