"Створюючи фільми, люблю розповідати історії, чимось ділитися". Інтерв’ю з режисеркою, продюсеркою, сценаристкою Олесею Моргунець-Ісаєнко

Українське кіно переживає часи стрімкого оновлення й усвідомлення себе: з болем і правдою війни, з пошуками власної мови, з новими іменами, що говорять голосно й щиро. Олеся Моргунець-Ісаєнко – українська режисерка, продюсерка, сценаристка і режисерка монтажу – творить сучасне українське кіно в умовах великих випробувань. Чого лише вартий фільм "Щедрик", який перш ніж потрапити на екрани українських кінотеатрів, завоював серця глядачів міжнародних кінофестивалів. Не менш відомі її фільми як режисерки це "Депортація 44-46", "Рубіж. Грубешівська операція", "І кожна річка", "Казка про гроші", "Віолончель".... У першій частині ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Олеся Моргунець-Ісаєнко згадує своє дитинство на Чернігівщині, як ступила на режисерський шлях та розповідає, як змінилася роль режисера після 24 лютого 2022 року.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю

Дитяча стежка, що привела у кіно

- Пані Олесю, ви родом із  Чернігівщини. Розкажіть про свою родину та як пройшло ваше дитинство і юність?

- Я дуже люблю свій рідний край: селище Козелець, річку Остер, про яку навіть кіно зробила. Взагалі моє дитинство пов'язане з природою. Ми з батьками часто їздили до лісу відпочивати. У лісі ночували, варили юшку, смажили шашлики, я навіть кілька разів ходила з батьком на полювання і риболовлю. Любов до природи привила мені саме родина. Моя мама – вчитель молодших класів. Я від неї перейняла звичку гучно розмовляти. Взагалі в собі помічаю багато маминих рис. Моя донька Марія дуже любить бувати у моєї мами вдома, ближче до природи. Вона взагалі мріє жити в селі або маленькому містечку, щоб за вікном були поля, струмочки, гори… Вона хоче ходити сама додому зі школи. Але їй лише 7 років, тож у Києві це достатньо небезпечно. Коли Марія приїжджає до бабусі, то почувається у більшій безпеці, хоча, там теж літають шахеди, ракети, але у Києві це набагато гучніше.

Згадуючи дитинство, розумію, що дуже любила ходити у школу, бо мені подобалося вчитися. Я відвідувала всі можливі гуртки, займалася спортом: волейболом, настільним тенісом, бігом. Сидіти вдома – це не про мене. Мені потрібно постійно щось робити, діяти. І зараз я така. Часом хочеться відпочити від цього всього. Я хочу сісти і послухати тишу. Але мене вистачає максимум на три дні, а потім у мене з'являються якісь плани, задуми, справи…

- А пам'ятаєте, коли вперше з'явилося бажання щось зафіксувати, розповісти історію?

- Я відвідувала театральний гурток "Музична казка", починаючи з другого класу, і мріяла потрапити в телевізор, хоча й не розуміла, як це відбувається. У дитинстві я любила дивитися казки по телебаченню або слухати по радіо. Зустрічаючи зараз багатьох людей мого віку, я дізнаюсь, що радіокультура виховала у них, як і в мені, українськість. Адже саме вистави, народні пісні на радіо допомагали залишатися українцями, знати українську мову, традиції. Я навіть дитині перед сном співаю українські народні пісні. Тому, відповідаючи на питання, не можу сказати, що в мене було бажання щось зафіксувати, але у дитинстві мені надзвичайно хотілося стати частиною світу телебачення.

Фотографувати я почала з першого курсу інституту (йдеться про Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого, - прим. ред.). Спочатку знімала на плівку, яку проявляла сама. Прагнення до фіксації завжди зі мною. Тож тепер маю величезні архіви фотографій. Мені цікаво фіксувати ті чи інші моменти, щоб зберегти їх для наших дітей.

- А як стало зрозуміло, що саме кіно – ваш шлях? Чи був якийсь поворотний момент?

- У театральному гуртку "Музична казка" я грала багато чоловічих ролей, тому що хлопчиків було мало або вони не могли вивчити текст. Не дивно, що мені тоді здавалося, що я хочу стати акторкою. Проте, коли я дізналася про професію режисера, яка поєднує в собі багато чого, я вирішила вступати на режисуру в інститут культури (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого, - прим. ред.). Я гарно підготувалася завдяки викладачці з театрального гуртка і батькам, тож при вступі в мене був один із найвищих балів – 29 із 30. Хоча програму для вступу я підібрала самостійно: читала роман "Диво" Павла Загребельного, поезію Дмитра Павличка… Це були специфічні речі, які зазвичай не читають при вступах. Пам’ятаю, я страшенно плакала, коли побачила, що я вступила, а мій знайомий, дуже талановитий хлопець, не вступив. Оцю занадто сильну емпатію я в собі не люблю і часто страждаю від неї. Емпатія в наші часи заважає холодному розуму. Але після того, як моя сестра побувала в окупації, у мене з'явилась здатність повністю емоційно відключатись.  

Що дуже дивно, але з чутливим контентом я можу працювати. Наприклад, коли ми робили "Рубіж" (мається на увазі документальний фільм "Рубіж. Грубешівська операція" про спільну боротьбу українських та польських повстанців проти радянських окупантів у 1946 році, - прим. ред.), я говорила чоловіку (Андрій Ісаєнко, актор театру і кіно, заслужений артист України, - прим. ред.):

"Нащо я за це взялася? Це так складно зібрати архівні матеріали".

Але потім звикаєш. Взагалі вже 22 роки як я займаюсь хронікою. Самостійно робити свої фільми я почала у 2018 році. З колегою Романом Синчуком я роблю майже всі свої роботи.

Знаєте, є авторське кіно, де люди сублімують, а я, створюючи фільми, люблю розповідати історії, чимось ділитися. Тобто це більше просвітницько-глядацькі роботи.

- Якими були ваші перші фільми та що найбільше запамʼяталося?

- Якщо говорити про перший фільм, то ще під час навчання в інституті, працюючи над курсовими роботи, я створила фільм про мольфара Михайла Нечая з Карпат. Для зйомок нам, студентам, дали хорошу техніку, що взагалі було рідкістю в цьому інституті. Разом зі знайомим оператором ми поїхали в Карпати на два дні, щось назнімали, змонтували. Цей фільм навіть демонструвався на студентському фестивалі "Пролог" і виграв головний приз. Потім мені запропонували зняти довший, 30-хвилинний фільм про мольфара Нечая. Протягом трьох років я чекала фінансування і саме на останньому курсі навчання кошти знайшлись. Тож короткометражний фільм про мольфара Нечая став основою моєї дипломної роботи. Взагалі мене завжди тягнуло до українського етносу, містики, дивних історій…

Під час зйомок ми дізнались, що в рідному селі мольфара Нечая не дуже приймали. Проте до нього їхали люди з різних областей України і вірили йому. Така віра лікувала людей, тож, я думаю, що справа в тому, у що люди вірять. Нам мольфар Нечай запам’ятався авантюристом і дуже смішним, але він таки щось знав. Коли ми приїздили до мольфара Нечая у рамках підготовки фільму у 2006 році, він нам говорив про велику війну України з росією і що буде багато вогню і крові. Він не помилився, але нам тоді не вірилося, бо було дуже страшно. Підсвідомо я знала, що так може статися, особливо, коли почалася війна у 2014 році.  

Війна, що змінює акценти кіно

- Де вас застала війна 24 лютого 2022 року?

- Ще за два місяці до повномасштабного вторгнення я знала, що війна близько, адже про це писали всі світові видання. У мене була зібрана валізка. Тож коли почалось повномасштабне вторгнення, нам вдалося виїхати спочатку до друзів, а потім на Захід України. Протягом двох місяців ми з чоловіком і донькою перебували поблизу міста Тячів Закарпатської області. Потім повернулись назад до Києва.

- Чи одразу виникла потреба документувати події? Як саме це проявилось у вашій роботі?

- Після фільму про мольфара я займалася трохи іншими роботами. Так, я зняла свою першу короткометражну ігрову роботу "Віолончель".

Я її придумала, а моя подруга Марина Степанська написала сценарій. Вийшла така наївна і добра історія про мрію, коли ти хочеш бути кимось іншим. У ній зіграв мій чоловік. Усі наші друзі тепер сміються, ніби він одружився зі мною тільки через те, що я режисерка. Я не хотіла, щоб він у мене знімався. Мали бути інші актори, але вони не змогли. Після "Віолончелі" був фільм "Казка про гроші" – великий повнометражній фільм, знятий на кіностудії імені Олександра Довженка.

Згодом мені запропонували зробити фільм "Рубіж. Грубешівська операція", автором сценарію якого був Тарас Лазер.

Таким чином, у той час я більше робила те, що мені пропонували, але я вибірково до всього підходила і брала лише те, що мені подобалось. Взагалі ніколи не робила проєкти, які мені були нецікаві.

- Ваш художній фільм "Щедрик" вийшов у широкий прокат вже після початку повномасштабної війни. У Стокгольмі у 2023 році ви в інтерв’ю медіа "Погляд" розповідали про його нове звучання та резонанс від глядачів у всьому світі. Що для вас означала ця робота?

- Коли ми робили проєкт "Депортація 44-46" (документальний фільм, присвячений депортації понад 480 тисяч українців із території сучасної південно-східної Польщі у 1944-1946 роках, - прим. ред.), мені запропонували прочитати сценарій "Щедрика". Я прочитала, мені сподобалось, тому що там були діти і я знала історичний контекст. До того ж я люблю музичне кіно. Тому я погодилась на цю роботу. Звичайно, для кожного режисера створювати велике повнометражне кіно – це суперзадоволення.

Зазначу, що ігрове кіно легше за моральними відчуттями, ніж документальне. Тому що документальна робота – це великий ребус чи пазл: багато шматків ти маєш скласти докупи, щоб склалася цільна історія. В ігровому кіно ти маєш сценарій і виконуєш усе послідовно.

У сценарії фільму "Щедрик" були діти, з якими я давно мріяла попрацювати. Це трохи дивне бажання, бо, вважається, що з дітьми працювати найскладніше.

Але у нас грали чудові діти. Ми почали знімати в 2019 році, а в 2021-му фільм уже був готовий, але прийшов карантин, тож ми його ніде не презентували. Мали на меті робити покази взимку 2022 року, але знову почались карантинні історії, а потім – повномасштабне вторгнення. І так вийшло, що перший великий показ відбувся у Варшаві 4 березня 2022 року. Я пам’ятаю, як важко ми з подругою їхали машиною через великий сніг, щоб потрапити на цей показ. Діти з чоловіками лишились вдома. Було дуже дивно, якщо чесно, презентувати своє кіно і ніби самій в ньому перебувати...

Після першого показу "Щедрика" глядачі в Польщі реагували не так тепло, як вже через пів року. А ще через рік поляки навіть плакали після перегляду. Взагалі вони полюбили цей фільм, теж його демонструють на різних заходах, тому що на таку тему взагалі немає фільмів.

Авторка сценарію Ксенія Заставська прагнула розказати про ті всі сім'ї, взаємодії українців, євреїв, поляків, показати не як конфліктну історію, а як цільну, що дуже цінно, адже ми всі живемо наче в одному будиночку. Задум був зробити аскетичне кіно: є будинок, в якому мешкають дорослі і діти, а ззовні – війна. Це фактично як ми всі зараз живемо, адже війна весь час із нами поруч.

- Ще одна ваша робота "Війна річки Ірпінь" розповідає про річку Ірпінь, яка стала непрохідним рубежем при обороні Києва весною 2022 року. Що стало поштовхом до створення цієї роботи?

- Цей короткий відеоогляд ми зробили для австрійського фонду, що надавав на початку війни фінансову підтримку українцям. Ми саме працювали над великим фільмом "І кожна річка" про річки України, тож вирішили відзняти відео ще й про річку Ірпінь.

Ця велика історія про річку Ірпінь і її сильне осушення увійшла у фільм "І кожна річка" частково. У радянському союзі це була найбільша територія, що піддалась осушенню. У поймі річки Ірпінь не можна будувати, бо це колишнє торфове болото, небезпечна територія, вона загорається, виділяє вуглець. Коли річка масштабно розлилась, вона фактично захопила ті території, які їй належали. Мені шкода людей, які постраждали від цього, але я б порадила усім, хто хоче будуватися біля річок, спочатку дізнаватися, як відбувається водопілля. Дуже багато води прибуває раз у 10 років. Річка розливається так, як у неї закладено це природою. У нашому відео про річку Ірпінь йдеться про те, що якби, наприклад, вона не була осушена, то взагалі б ніякі танки не могли пройти ніколи. Це була б дуже велика захисна лінія.

Наступний проєкт, який ми зараз робимо, розповідатиме про болота і там буде трохи знову про річку Ірпінь і про те, як вона стримала танки, а ще про Чорнобильську зону та відновлення боліт. Бо якби у Чорнобильській зоні були болота, вони б стримали ворожі танки. Все таки болота є великим природним кордоном для людини. Безцінно мати водойму, я вже не кажу про природний ресурс, але болотиста місцевість допомагає уповільнити невідворотні кліматичні зміни та накопичує і зберігає воду, що дуже важливо. Нам усім не можна бути байдужими до екологічних проблем.

Своїм фільмом «І кожна річка» та тією маленькою відеоісторією про річку Ірпінь мені хотілось привернути увагу людей до питання збереження природи, показати як річка Ірпінь врятувала нас, зупинивши ворожі танки, і показати, що допомога природи – безцінна. Продовженням роботи в цьому напрямку буде проєкт поки що під назвою "Сира Погоня", адже плануються зйомки у селі Сира Погоня Рівненської області. Думаю, остаточна назва буде "Природний кордон".

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Зазначимо, що фільм "Щедрика" показали в багатьох країнах світу. Режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко розповідає, що найбільше їх здивувало те, що фільм дуже вподобали на інших континентах: в Америці, Канаді, Австралії. Навіть у Нігерії він був показаний, і автори отримали головний приз на фестивалі. Звичайно, його возили і Європою, зокрема показали в Литві, Франції, Польщі. Неодноразово також він був показаний у Кореї. Про те, як у Стокгольмі відреагували на фільм "Щедрик" дивіться в сюжеті "Погляду".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.