Володимир Коскін: Дім, де гартувалося слово: як Ірпінь став прихистком для Ліни Костенко

Ірпінський Будинок творчості письменників – це знакове місце, де Ліна Василівна Костенко, як і багато інших класиків (Олександр Довженко, Максим Рильський, Іван Драч), жила та працювала.

 Будинок творчості письменників "Ірпінь".

Втім, з осені 1971 до літа 1972 року поетеса винаймала житло у Олімпіади Гринчишиної, її будинок містився на сучасній вулиці Слов’янській (раніше – Комсомольській). На місці того старого будинку, оточеного соснами та квітником, нині стоїть триповерхова будівля. Саме цей період надихнув її на рядки "Чи в Ірпені, чи в царстві Берендея…".

Поетеса згодом жила в родині Кочурів протягом двох років, мешкала там разом із донькою Оксаною Пахльовською. Це відбувалося в період її частих перебувань в Ірпені у 1970-х роках, коли вона також винаймала інше житло поблизу.

Будинок Кочура (знаменита "Кочурівська республіка") був місцем, де Ліна Костенко знаходила однодумців. Тут збиралися "шістдесятники": В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Василь Стус та інші.

Зліва направо: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк. Фото з архіву Ліни Костенко.

Для Ліни Василівни це було середовище, де вона могла обговорювати свої твори, коли її офіційно не друкували. Григорій Кочур, як геніальний перекладач, був для неї одним із найавторитетніших критиків.

Коли у 1973 році Кочура виключили зі Спілки письменників за "націоналізм", Ліна Костенко була серед тих небагатьох, хто не відвернувся від нього, продовжуючи відвідувати цей дім попри ризик стеження КДБ.

Поетеса часто працювала з унікальною домашньою бібліотекою Кочура, яка налічувала тисячі томів рідкісними мовами та була фактично "приватним університетом" для тогочасних інтелектуалів.

Нині в цьому будинку діє Літературно-меморіальний музей Григорія Кочура, де зберігається атмосфера тих зустрічей.

Перебування Ліни Костенко в Ірпені, зокрема у Кочура, в Будинку творчості письменників, стало одним із найбільш плідних і водночас складних періодів її біографії (1970-ті роки), – поетеса перебувала в опалі у радянської влади. Попри офіційну заборону на друк, вона інтенсивно писала далі.

Цікаво, що Ліна Василівна у Будинку творчості письменників мешкала у корпусі № 6, кім. № 1, де в інший час я прожив щасливі і драматичні шість років.

В Ірпені народився її знаменитий цикл інтимної лірики та вірші, що згодом увійшли до збірки "Над берегами вічної ріки" (1977).

Природа на території Будинку творчості письменників та на берегах річки Ірпінь відобразилося в її поезії.

***

Які щасливі очі у казок!

Я прокидаюсь, серце калатає.

Зима стоїть персидська, як бузок,

і жоден птах її не хилитає.

***

Мої палаци, вежі крижані,

я в першу мить не знаю навіть, де я, –

чи там, в дитинстві, чи іще у сні,

чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.

***

Я в першу мить не знаю, що це – я.

Сосновий світ здивовано вивчаю.

Я прокидаюсь. І твоє ім'я

наповнить душу сонцем і печаллю.

***

Нагадаю також її вірші: "Очима ти сказав мені: люблю...", "Не треба класти руку на плече", "Спинюся я і довго буду слухать…".

Хоча основна робота над романом у віршах "Маруся Чурай" тривала роками, дослідники зазначають, що саме спокій Будинку творчості в Ірпені сприяв шліфуванню багатьох розділів цього шедевра.

Варто зауважити, що багато творів того часу увійшли до "розсипаної" цензурою збірки "Княжа гора" (1972), яка так і не побачила світ у запланованому вигляді.

У палітрі ірпінського портрету Ліни Василівни слушним буде такий епізод, наведений поетом Олексою Ющенком:

"Та осінь перейшла в свої перші тижні – в гаряче літо. В ту пору здавна збираються на семінари молоді автори з усієї України.

Одного вечора, коли "семінаристи" вийшли з їдальні та розмовляли про се, про те, раптом побачили за річкою в лісі відблиски вогню.

Горіла спочатку на пригорках суха трава, але полум’я вже почало підніматися на міцні, красиві, знайомі нам дерева.

Зателефонували пожежникам. Звідти повідомили, що до лісу виїхала вже команда. Одначе вогненне видовище стурбувало не на жарт багатьох, і молодій поетесі Ліні Костенко не довелось затратити великого зусилля, аби зібрати охочих рятувати ліс. Саме того вечора було завезено стрічку нового, тоді популярного фільму "Балада про солдата". Старші письменники завагались, зважуючи свої можливості в ролі пожежників, а молодих не зупинила навіть "Балада". Лише один з них, чи не вперше в новому костюмі прийшовши на демонстрування фільму, пожалів дорогий одяг.

Фільм розпочався вчасно.

В лісі погасили полум’я нешвидко. Ось уже й смеркло.

Коли повертались наші сміливці, в клубі вже погасло світло. І лиш дехто згадав про фільм, жалкуючи про таку втрату. І хтось із наших гострословів сказав: "Ось вам актуальний сюжет – "Балада про "Баладу"…"

Наведу пронизливий спогад Миколи Славинського:

"Стояло літо. Було багато сонця й квітів. Усі – до єдиної пелюстки! – хотілося подарувати жінці, яка тоді працювала навпроти моєї кімнати на другому поверсі десятого корпусу Ірпінського Будинку творчості. Я щоранку бігав на базар і купував то скромний букетик троянд, то цілий оберемок ромашок. Клав під невисокими дверима й щезав за молодим світанковим туманцем".

Якось Микола Вінграновський сказав:

"Я знаю одного поета – Ліну Костенко". Саме для неї я й приносив квіти. Пізніше довідався, що букети брав Василь Цвіркунов – чоловік Ліни Василівни, який завжди першим переступав через поріг, і передавав їх дружині. А вона вже в їдальні, де збиралися тимчасові мешканці гостинного пристановища, гнівно обводила всіх очима: вираховувала того, хто з дня в день нахабно повторював дійство – для себе, вочевидь, приємне, а для поетеси, безперечно, псевдоромантичне. Врешті-решт кинула погляд і на мене: "То це ви?" Я винувато опустив голову. За якусь мить Ліна Василівна змінила гнів на милість. Відтоді (з пізніх сутінкових років минулого століття) я дарував квіти поетесі лише на її дні народження".

А ще у Миколи Славинського є така ремінісценція про "Крило світової слави":

"Ніхто достеменно не знає, як приходить слава, тим більше слава світова. До Ліни Костенко, думається, вона завітала після появи історичного роману "Маруся Чурай". І не лише тому, що його було відзначено Шевченківською премією (1987), а й тому, що вже рукописний варіант цього твору набув широкого розголосу, а пізніше став явищем європейської поезії".

Ще ширше визнання прийшло до нашої сучасниці після Всесвітнього конгресу "Ліна Костенко – поет і мислитель", який відбувся в США (1990). То, без жодного перебільшення, був тріумф. Тріумф авторки "Марусі Чурай" та всієї української лірики. Його побільшив історичний роман "Берестечко".

Сьогодні поетеса – лауреат багатьох престижних зарубіжних премій, зокрема премії імені Франческо Петрарки, яку одержала за перекладену італійською мовою книжку "Інкрустації" (1994). У дипломі зазначено: "Спеціальна премія світовій (виділення моє.– М.С.) поетесі Ліні Костенко". Лірику української авторки знають не лише в Європі, а й у Канаді, США, Австралії…

Я знову й знову, за словами Ліни Костенко, "навшпиньки повертаюся в ті дні", пригадую всі наші летючі розмови й шкодую, що тоді так і не вдалося перевидати вже мало не раритетні романи "Маруся Чурай" та "Берестечко". Мріялося подати їх однією ошатною книжкою, з вибагливими ілюстраціями. Думалося, як це зробити на світовому рівні. А ще розмірковувалося, радше майже марилося, про найзаповітніше, а тому практично (тоді й нині) майже неймовірне, нездійсненне: замовити переклади цих романів англійською, іспанською та французькою мовами. Романтичний задум так і не став реальним проектом. Ніхто його не підтримав, та й де вони, не лише інтерпретатори, а й меценати, які спроможні довести цю шляхетну справу до логічного завершення?"

Обмеження свободи творчої думки, різні "опали" в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором – романом у віршах "Маруся Чурай". А як не згадати "Берестечко" (1999, перевидання 2007, 2010).

Перу поетеси належать також збірка поезій "Сад нетанучих скульптур" (1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987) й інші. З останнього згадаємо "Гіацинтове сонце" (2010, вибране), "Записки українського самашедшого" (2010, проза), "Річка Геракліта" (2011, вибране, а також нові вірші), "Мадонна перехресть" (2011, нові, а також раніше не друковані поезії різних років), "Триста поезій. Вибрані вірші" (2012).

Завершу цей матеріал власним віршем, написаним 2002 року:

***

Вдень побігеньки за планом.

Ввечері хаос з бедламом –

Теленовини жахають.

Бродять злочинці з дурманом,

В "Порше" мажори ганяють.

***

Геть від дурні, забаганок –

В поле, до річки, в серпанок!

В коло друзяк. До Шевченка.

Жевріє мудрий світанок

Віршами Ліни Костенко.

Володимир Олексійович Коскін (нар. 27 лютого 1956) - відомий український письменник, журналіст, фотохудожник і громадський діяч. Наприкінці лютого 2026 року він відсвяткував свій 70-річний ювілей.

Основні відомості:

Творча діяльність: Автор численних художніх та публіцистичних книг, член Національної спілки письменників України (з 2012 року). Серед відомих творів — книга "Містифікатор".

Журналістика та фото: Працює як професійний журналіст та фотомитець, висвітлюючи історію та культуру рідного краю.

Зв'язок з Ірпенем: Активний учасник культурного життя міста Ірпінь, де часто проводяться його творчі заходи та ювілейні зустрічі.

Освіта: Закінчив Київський педагогічний інститут у 1978 році.

Першоджерело за посиланням.

На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією медіа "Погляд".

Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.

Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!

Нагадаємо, 30 квітня 2025 року в Капітолійському центрі для відвідувачів у Вашингтоні - відбулася урочиста церемонія нагородження медаллю імені митрополита Андрея Шептицького. Лауреатами стали видатна українська поетеса-шістдесятниця Ліна Костенко та всесвітньо відомий французький філософ і публіцист Бернар-Анрі Леві.

Ліна Костенко звернулася до учасників зібрання через відеозвернення. У своїй промові вона поділилася спогадами з дитинства та наголосила на важливості пам'яті для перемоги.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.