"У моєму дитинстві однолітки розглядали килими на стінах, а я картини свого дідуся". Інтерв’ю з Оленою Зарецькою, художницею, дизайнеркою, онукою видатного українського художника Віктора Зарецького

Віктор Зарецький – один із найяскравіших українських митців ХХ століття, який умів поєднати філігранну техніку з глибоким емоційним змістом. Його роботи стали впізнаваними завдяки вишуканій стилістиці, символізму та особливому відчуттю української культурної традиції. До 100-річчя Віктора Зарецького у Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася масштабна ретроспективна виставка. Її організаторами є Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького, Національний музей Тараса Шевченка, Музей історії міста Києва, Музей авангарду. Ідея виставки належить художниці й дизайнерці Олені Зарецькій, онуці митця, яка два роки тому заснувала Благодійну організацію "Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького". Попри війну й евакуацію частини музейних фондів, команді вдалося зібрати унікальні твори з різних музеїв і приватних колекцій. Роботи, які не вдалося отримати, представлені у вигляді артпринтів. Серед них монументальні твори "Боривітер" і "Дерево життя", знищені російськими військами в Маріуполі. Для Олени Зарецької ця виставка є дуже особистим жестом памʼяті. Олена зростала поруч із картинами дідуся, що стали частиною її дитинства і професійного шляху. Сьогодні ж вона переконана, що свобода, яку втілював Віктор Зарецький у своїй творчості, звучить особливо сильно у час повномасштабної війни, коли українці знову виборюють право бути собою. Про спадщину художника, виклики підготовки виставки і плани фонду на майбутнє читайте в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" з Оленою Зарецькою, художницею, дизайнеркою, керівницею Благодійної організації "Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького".

- Олено, поділіться з читачами, яким ви відчували свого дідуся Віктора Зарецького через його картини, попри те, що ви були з дідусем лише до п'ятирічного віку? Його творчість завжди була поруч?

- Насправді це дивне відчуття, яке я змогла почати називати словами тільки зараз. Немає моменту, коли я відчула, що дідусь пішов у засвіти і його не стало в моєму житті. Віктор Зарецький залишився в своїх картинах, портретах, автопортретах, що ніби розмовляють із родиною і захищають її. Оскільки я свого часу переважно за поштовхом батьків пішла в художню професію, то, звісно, творчість дідуся особливо відчувалася поруч як підтримка. Він наче веде мене за руку і заводить у всі двері можливостей.  

- З якими роботами Віктора Зарецького у вас особисто пов'язаний найтепліший спогад про нього?

- Найтепліше мені на душі, мабуть, від робіт, які висіли у нашій першій квартирі, де ми жили з батьками всі разом. Я пам’ятаю досить великий портрет моїх батьків (більше метра з кожного боку). І коли він висів у тій першій квартирі з височенними стелями близько чотирьох метрів, то було інакше сприйняття, ніж тоді, коли займав всю стіну у меншій квартирі. Це звучало так: «Ось мої батьки дивляться на мене щодня». Окрім портрету батьків, для мене особливе значення має мій портрет, а також моєї сестри з косичками. Ці роботи я розглядала годинами. У моєму дитинстві однолітки розглядали килими на стінах, а я картини свого дідуся. Я пам’ятаю всі візерунки, кожен шматочок фольги чи сусального золота, чітко знаючи їх розташування. Ці картини, мабуть, є найулюбленішими і найріднішими.

-  Коли і як ви вперше усвідомили, ким насправді був ваш дідусь для українського мистецтва?

- Усвідомлення того, ким був мій дідусь для українського мистецтва, ще триває. Із кожною такою подією як ця виставка, особливо з моїм особистим залученням, я роблю для себе певний аналіз того, наскільки багато він зробив. 

Але якщо говорити, коли саме я усвідомила, що Віктор Зарецький – дійсно великий художник, то об'єктивно це сталося в дитинстві, з 8-10 років. Уже тоді я бачила, як багато є його робіт, напрацювань і скільки зусиль за ними стоїть. Тоді й прийшло усвідомлення, що це велика людина.

- Як, на вашу думку, мистецтво Віктора Зарецького сьогодні промовляє до глядачів, зважаючи на події, які переживає Україна?

- Мені дуже сподобалась нещодавно прочитана мною стаття однієї мистецтвознавиці, яка говорить, що, незважаючи на величезну втрату, трагедію (я маю на увазі вбивство Алли Горської і смерть батька в 1970-му році), він зміг прожити це горе і відновитися як митець. Сьогодні з упевненістю можна сказати, що Віктор Зарецький – вільний художник. Ця думка настільки мені зараз відгукується, що може бути своєрідним дороговказом для нас сьогоднішніх у 2025-му році, на четвертому році повномасштабної війни й одинадцятому році великої війни. Мені хотілося б, щоб люди, коли відвідують нашу виставку або знайомляться з творчістю Віктора Зарецького, брали й собі трішки цієї внутрішньої свободи, в якій митець проявляє свою волю на максимум.

- Як народилася ідея створення цієї виставки? Про що вона розповідає?

- Ідея створення виставки максимально логічна, це 100-річчя Віктора Зарецького. Ще в 2024 році ми збиралися тою кураторською групою, яка нині працювала на цій виставці, відвідували різні музеї, спілкувалися з багатьма людьми, залученими до можливості організувати нашу виставку. Як результат – шість залів із живописом Віктора Зарецького і великий атріум з його монументальним насліддям. І я насправді щиро радію, що виставка організована саме в стінах Національного музею Тараса Шевченка, тому що є чимало паралелей, пов’язаних із життям дідуся, хоча б той факт, що на сусідній вулиці він багато років проживав разом із Аллою Горською, відвідуючи клуб творчої молоді "Сучасник" (осередок ранніх шістдесятників, що діяв у Києві у 1960-1964 роках, - прим. ред.).  

Ідея цієї ретроспективної виставки – показати весь життєвий шлях Віктора Зарецького, його школу в широкому розумінні цього слова, його експерименти в 1960-х роках, його біль, який він зміг продемонструвати у своїх роботах, показавши його трансформацію.

Я вже неодноразово чула від відвідувачів виставки, що вони раніше навіть не уявляли, що людина могла настільки змінити свій погляд на життя через мистецтво.

- Скажіть, що було найскладнішим у підготовці виставки?

- Найскладнішим завданням було зібрати всі роботи Віктора Зарецького докупи. Це не просто організаційні дії, а абсолютно фізична праця. Ми з колегами сідали в машину і їхали в різні музеї. Там запаковували картину і везли її до Національного музею Тараса Шевченка. Останній місяць перед відкриттям робота велася дуже активно. Після відкриття я довгий час перебувала в стані ейфорії від того, що ми нарешті втілили цей задум у життя. Проте всі, хто організовують виставки, знають, що відкриття – це тільки початок. Попереду ще багато роботи з аудиторіями, з публікою.

- Які перепони довелося долати у процесі підготовки виставки?

- По-перше, варто зазначити, що є роботи, які ми хотіли представити, але до них немає зараз доступу через війну. Частина робіт знаходиться в окупованих містах, а інша частина – в сховищах, тому до них немає доступу.

Цю перепону у підготовці виставки ми не приховуємо, щоб наші глядачі і взагалі суспільство не втрачали ці знання, бачили, що є такі роботи і що за них варто боротися. Відсутні роботи ми надрукували спеціальним артпринтом завдяки компанії Vivid Fusion, яка дуже нас підтримала, за що їй велика вдячність.

По-друге, про деякі роботи стало відомо лише нещодавно. Вони зберігались у приватних колекціях. Зазвичай це навіть не колекціонери, а звичайні люди, яким, наприклад, ще в 1980-х роках Віктор Зарецький подарував свою роботу чи вони у нього її придбали. Тому нам так важливо говорити про нашу пам'ять. Багато людей навіть не розуміли раніше цінність цих картин. Так, у нас є декілька робіт, які ніколи ще не виставлялися.

Дуже радію, що до 100-річчя Віктора Зарецького пані Олеся Авраменко видала ще й нову монографію, де є нещодавно знайдені його картини.

- Як керівниця Благодійної організації "Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького" які маєте плани на майбутнє? Що хотілося б реалізувати після завершення цієї виставки?

- Мені б дуже хотілося після закінчення виставки, скажімо, під час різдвяно-новорічних свят зробити певну паузу в публічності роботи нашого фонду і більше сфокусуватися на продумуванні наступних кроків, зокрема освітніх заходів. Я маю на думці реалізувати довгострокову співпрацю з культурними інституціями різних ґатунків. Також планую залучати кошти, щоб фонд вийшов на рівень самозарадності, міг утримувати штат співробітників. Ми шукаємо різні шляхи фінансування. Наприклад, у реалізації цієї виставки нам допомогли партнери й отриманий нашою командою фонду грант Київської школи економіки. Проте це разова допомога, тому будемо шукати стабільні шляхи фінансування.

- Дякуємо вам за розмову!

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Як команді, Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького, вдалося зібрати унікальні роботи художника попри евакуацію частини музейних фондів — дивіться у сюжеті Марії Марчук на медіа “Погляд”.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.