"Ніхто в Європі не розуміє, що ми кожен свій день живемо як останній". Інтерв’ю з керівницею ірпінського клубу танцювального спорту "Адажіо" Катериною Салямон-Міхєєвою

Війна поставила багатьох українців перед вибором: зупинитися або шукати нові сенси у тому, що здавалося звичним і мирним. Для когось це була наука, для когось – волонтерство, а для інших – мистецтво. Змінивши ритм життя, війна оголила справжні цінності й змусила багатьох шукати опору там, де раніше була лише професія або звичка. Для ірпінського клубу танцювального спорту "Адажіо" такою опорою став танець. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" керівниця клубу "Адажіо" Катерина Салямон-Міхєєва ділиться своїми спогадами про перші дні повномасштабної війни в Ірпені, вимушений виїзд, повернення у зруйноване місто та відновлення студії, яка стала простором підтримки для дітей і дорослих. Для неї танець – спосіб самовираження і форма психологічної реабілітації. Мовою танцю на міжнародній арені вона разом зі своїми учнями розповідає про щоденну боротьбу українців за власну незалежність.

Друга частина ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням.

Коли танець стає опорою під час війни

- Війна різко змінила життя всіх українців. На 24 лютого 2022 року у вас був запланований виступ. Що ви пам’ятаєте про той ранок в Ірпені?

- Уже 23 лютого у мене було якесь передчуття. Мій батько (військовий) того дня зателефонував нам із чоловіком і сказав: "Я не впевнений, що щось буде, але перевірте, щоб машина була заправлена". Ми дуже сподівалися, що це лише такі тривожні думки. На 24 лютого у нас дійсно був запланований концерт, проте з самого ранку в засобах масової інформації почали говорити про початок війни. Батьки моїх учнів масово писали: "Вибачте, нас не буде". Я була дуже незадоволена, адже в нас концерт! Я не могла зрозуміти, куди це всі зібралися. Яка війна? Розумієте, всі ми трохи фанатики своєї справи. Що б там не сталося, ми мали гарно виступити! У першій половині дня я не могла усвідомити, що почалась війна. Згодом, коли ми побачили, що відбувається в Гостомельському аеропорту, бо проживаємо неподалік, усю ту кількість вертольотів, літаків й активні повітряні бої, то дуже злякались, зрозуміли, що ситуація надзвичайно серйозна. Ми були непідготовлені. З квартири йшли без речей, ніякої тривожної валізки ми не склали. Просто на піжами одягли теплий одяг, куртки, взяли гроші, документи і спустились вниз, думали, що перечекаємо.

Проте згодом ми вже не змогли піднятися до себе на четвертий поверх, щоб забрати речі. Ми сіли в авто і намагалися виїхати. Я думала, що вийшла з квартири на декілька годин, а вийшла на пів року.

- Куди ви попрямували? Де були протягом шести місяців?

- Було дуже страшно, тому що в той момент наші українські літаки намагалися збити російські гелікоптери. Тато радив нікуди не виїжджати, бо вважав, що Буча й Ірпінь росіянам непотрібні. "Вони підуть на Київ", – казав він. Оскільки будь-який бій є хвилеподібним, ми зачекали затишшя, доїхали до Ірпеня, далі їхати було неможливо, траси стояли, всі намагалися виїхати, був справжній транспортний колапс, багато покинутих автівок на дорозі. Першу дуже складну ніч ми просиділи в підвалі в Ірпені. У моєї дитини через переляк потім були певні проблеми. Мій син і досі боїться гучних звуків, йому часто сниться війна. Наступного дня мій батько сказав робити все можливе, щоб виїхати з Ірпеня, бо там буде війна. Проте мости на підходах до Києва вже були підірвані, тому ми попрямували на Вінниччину до родичів чоловіка. Але коли туди теж почали долітати ракети, зрозуміли, що заради нашого з сином ментального і морального стану варто їхати за кордон. Пів року ми жили в Польщі, де нам пощастило зустріти прекрасних людей, які нас взяли до себе і в усьому допомагали. Ці люди стали мені родиною. Ми й досі з ними підтримуємо зв’язок.  

- Ви неодноразово говорили, що найбільше боялися за своїх вихованців і  їхні родини. Як тримали зв'язок із ними?

- Із першої хвилини війни ми спілкувались в усіх батьківських групах, питали один в одного, кому яка допомога потрібна. Я дуже вдячна батькам своєї студії, що в нас спрацювала така взаємодопомога. Проте не всі батьки мали можливість спілкуватись в чатах, бо перебували в Бучі, Ворзелі, Гостомелі, де мобільний зв’язок був обірваний у перші дні повномасштабної війни. Я за них надзвичайно хвилювалась. Деякі родини ми розшукували в соцмережах аж до 20 березня.

Коли я виїхала за кордон, усвідомила, що важливо не втратити емоційний зв'язок із дітьми. Тому я почала робити онлайн-тренування.

Дітям дуже гарно відгукнулась ця моя ідея, адже такі зустрічі допомагали відволіктись від війни. На деяких заняттях у мене збиралось близько 50 учнів із десяти країн! Навіть ті, хто був у Канаді чи Америці, де інший часовий пояс, шукали можливість приєднатись до моїх занять онлайн. Спочатку ми лише спілкувалися, а потім я запропонувала зробити флешмоб. Кожен записав на відео, як танцює. Ми створили ролики і розповсюджували у соцмережах. Батьки почали мені писати, що ми робимо велику справу, дуже дякували. Діти, які хоч і перебували в безпеці, важко переживали розлуку з друзями, відчуваючи, що ніби втратили своє життя. У мене теж було таке відчуття. Так, я жива, здорова, але я не знала, що з нашою квартирою й автомобілями. Я відчувала, що моє життя вкрали. Ми добре жили за кордоном, але то ж не наше життя. І так почувався багато хто. Тому ми зробили наші онлайн-зустрічі системою. Ми мали розклад. Я ділила учнів за віком, бо нас було вже дуже багато – близько 100 дітей. До цієї роботи долучилися всі наші тренери.

- Чи змінилося тоді ваше ставлення до роботи тренера?

- Так, змінилось на 100%. Робота з дітьми – відповідальна і важлива діяльність, бо ти працюєш із майбутнім своєї країни, нації. Розуміючи, що твій народ хочуть знищити, потрібно робити так, щоб діти не втратили свою національну ідентичність, не забули свою культуру. І неважливо, чим вони займаються: танцями чи малюванням. Я відчула, що це моя місія. Оскільки я не можу взяти зброю і вбивати ворогів, але здатна зробити щось дуже важливе для майбутнього України. Тренерство і підтримка один одного тоді були моїми пріоритетами.  

- Коли ви повернулися до Ірпеня? Яким був перший день у своєму залі?

- Ми повернулись влітку 2022 року, бо мого чоловіка прооперували, а син дуже скучив за татом. Я розуміла, що бути в Ірпені ще небезпечно, але я побачила, як чоловік страждає від нашої відсутності, та й син не захотів повертатись до Польщі. Ми вирішили залишитись, але попередньо я мала серйозну розмову з сином. У нас був шок від побаченого на вулицях Ірпеня і Бучі, тому я пояснила, що те, до чого ми звикли, більше немає, це вже інший світ. Ми їхали з процвітаючих міст Ірпінь і Буча, а повернулись у руїни. На вулицях ще довгий період відчувався запах горілого, були перебої з електроенергією і гарячою водою. Згодом багато батьків почали писати, що повернулись додому. Так ми організували наші перші заняття абсолютно безкоштовно для всіх. Ми написали відкритий лист у соцмережах, що студія "Адажіо" відкрита для всіх охочих безкоштовно. Якщо комусь потрібна була  спільнота, куди можна приходити, спілкуватись, ми стали таким місцем. До нас тоді прийшло чимало дітей внутрішньо переміщених осіб із Донецької, Луганської областей. Батьки шукали, чим відволікти дитину від поганих новин.

Перше тренування було емоційно скутим. Ніхто не знав, чи взагалі під час війни можна думати про танці. Але наша студія зайняла позицію: ми танцюємо не для того, щоб розважатися, а тому, що це наша професійна діяльність. Навіть психологи рекомендують у стресовому стані робити якісь дрібні справи. Танці надзвичайно допомагали дітям виплескувати емоції: вони і плакали, й обіймалися.  

- Чи постраждав ваш клуб під час окупації? Нам відомо, що там переховувалися місцеві мешканці.

- Так. До війни у нас було три зали. Ми працювали на базі університету і мали  свої особисті зали. Але після деокупації вціліло лише одне приміщення, яке знаходиться на цокольному поверсі. Коли ми їхали з міста, то залишили ключі для мешканців будинку, де орендуємо зал, щоб вони могли там ховатися. Протягом усієї окупації там буквально жила велика кількість людей. Звісно, зал постраждав. Дзеркала побились під час прильотів. Люди жили там багато місяців, ніяка сантехніка не працювала. Щоб відновити це приміщення, нам довелося вкласти велику суму власних коштів. Мені сподобалось, що мешканці, які жили в нас, усі наші кубки й нагороди акуратно запакували і поскладали. Дуже приємно, що люди переживали за наші досягнення.

Танцювати, щоб вистояти

- У 2023 році ви побували на чемпіонаті світу у Гонконзі. Хоча спочатку вам здавалося, що це дуже далеко і дорого. Як все ж вдалось туди потрапити?

- Складна історія. На жаль, ми не можемо вплинути на те, в якій частині світу проводиться чемпіонат. У нашій міжнародній федерації вибір країни відбувається шляхом тендеру. Ми дуже боялися, щоб це була не якась далека країна, і саме так сталося. Оскільки ми собі вже зробили ім'я на попередніх чемпіонатах, привернувши міжнародну увагу, то тепер треба цю увагу не втратити. Проте коли оголосили, що чемпіонат світу відбудеться в Гонконзі, ми зрозуміли, що не потягнемо, адже один квиток на літак коштував більше тисячі євро. Та ми пішли за нашим звичним сценарієм: робити свою справу, а здатись завжди встигнемо. Я запропонувала учням поставити звичайну трилітрову банку і кидати туди гроші, щоб за пів року назбирати потрібну суму на квитки. А ще треба стукати в двері, і вас почують. Якби ми сиділи, чекали і нічого не робили, то нічого б і не сталося. Ми почали зверталася до Міністерства молоді та спорту України, яке станом на 2023 рік вже більш-менш відновило певне фінансування для спортсменів із високими результатами, адже з політичної точки зору Україна на міжнародній спортивній арені зараз дуже важлива. Це передусім мотиватор для українців і викликає повагу в іноземців. Тому ми подумали, що шанси в нас є. Мій чоловік, Віталій, їздив, напевно, кожні вихідні на зустрічі в міністерство, розповідав про нашу команду і досягнення. Ми не олімпійський вид спорту, тому фінансування ми не отримували. Крім того, ми зверталися до іноземців. Зокрема, ми мали зустріч з американськими представниками української діаспори. Серед них була дівчинка, яка теж займається танцями. Вона зацікавилась нашою командою. Ми підготували для неї проєкт, який вона представляла в своїй школі і робила для нас збір коштів. Паралельно у нас з'явилися німецькі фанати, які на змаганнях ставили волонтерську скриньку і писали, що це збір для поїздки команди формейшн з України у Гонконг. І люди робили певні донати, щоб нас підтримати. Проте зібраних коштів не вистачало на квитки для 18 осіб. Ні наші вихованці, ні ми вже не могли собі дозволити цю поїздку за власний кошт. І ось за кілька тижнів до чемпіонату відбулась така подія: одна команда, здається, з футболу, яка отримала фінансування від Міністерства молоді та спорту України, не могла поїхати на міжнародні змагання. Оскільки державне фінансування повинно бути реалізовано до кінця року, у міністерстві терміново шукали команду з 20 чоловік для поїздки в китайському напрямку. Так сталося, що згадали про нас, адже мій чоловік постійно оббивав пороги міністерства. Нам дуже пощастило! Але цього б не сталося, якби ми не намагалися стукати в кожні двері. Нам купили квитки на літак. Звісно, стовідсотково це не покрило всі наші витрати, адже потрібно дістатися до літака, десь ночувати, за щось харчуватися... Проте найдорожчі витрати нам профінансували. Також нас підтримали іноземні фанати, за що ми дуже вдячні. У Гонконзі ми увійшли до фіналу.

- У 2024 та 2025 роках ви були в Австрії на чемпіонатах світу, де зайняли сьоме і п'яте місця відповідно. Чи відчули різницю між цима двома чемпіонатами?

- Різниця величезна. У 2023 році, коли ми брали участь у Гонконзі, ми знову обійшли австрійську і дуже професійну команду. Під час нашого виступу австрійське спортивне керівництво навіть написало заяву з проханням дискваліфікувати українську команду за те, що ми використовували український державний прапор як талісман.

Мене надзвичайно вразила ця ситуація. Кожна команда має свій талісман. Це може бути якась іграшка, наприклад, мавпочка, але ж наш виступ не про веселе, тож про які іграшки може бути мова? На чемпіонаті нашим талісманом команди був прапор України, де всі наші учні, які пережили страшні події в Бучі й Ірпені, написали нам свої побажання. І ми з собою завжди той прапор носили, а наприкінці виступу завжди його розгортали. І за це нас ледь не дискваліфікували! Я була вкрай незадоволена, адже ми показували те, що для нас важливо. На щастя, нас не дискваліфікували. У відповідь на цю ситуацію з австрійцями я вирішила підготувати новий виступ під назвою "Стьоб". Якщо ви хотіли мавп у якості талісману, будуть вам мавпи!

Новий виступ був побудований на символі трьох мавп: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не хочу говорити.