"Ніхто в Європі не розуміє, що ми кожен свій день живемо як останній". Інтерв’ю з керівницею ірпінського клубу танцювального спорту "Адажіо" Катериною Салямон-Міхєєвою

Війна поставила багатьох українців перед вибором: зупинитися або шукати нові сенси у тому, що здавалося звичним і мирним. Для когось це була наука, для когось – волонтерство, а для інших – мистецтво. Змінивши ритм життя, війна оголила справжні цінності й змусила багатьох шукати опору там, де раніше була лише професія або звичка. Для ірпінського клубу танцювального спорту "Адажіо" такою опорою став танець. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа "Погляд" керівниця клубу "Адажіо" Катерина Салямон-Міхєєва ділиться своїми спогадами про перші дні повномасштабної війни в Ірпені, вимушений виїзд, повернення у зруйноване місто та відновлення студії, яка стала простором підтримки для дітей і дорослих. Для неї танець – спосіб самовираження і форма психологічної реабілітації. Мовою танцю на міжнародній арені вона разом зі своїми учнями розповідає про щоденну боротьбу українців за власну незалежність.

Друга частина ексклюзивного інтерв’ю. Першу читайте за посиланням.

Коли танець стає опорою під час війни

- Війна різко змінила життя всіх українців. На 24 лютого 2022 року у вас був запланований виступ. Що ви пам’ятаєте про той ранок в Ірпені?

- Уже 23 лютого у мене було якесь передчуття. Мій батько (військовий) того дня зателефонував нам із чоловіком і сказав: "Я не впевнений, що щось буде, але перевірте, щоб машина була заправлена". Ми дуже сподівалися, що це лише такі тривожні думки. На 24 лютого у нас дійсно був запланований концерт, проте з самого ранку в засобах масової інформації почали говорити про початок війни. Батьки моїх учнів масово писали: "Вибачте, нас не буде". Я була дуже незадоволена, адже в нас концерт! Я не могла зрозуміти, куди це всі зібралися. Яка війна? Розумієте, всі ми трохи фанатики своєї справи. Що б там не сталося, ми мали гарно виступити! У першій половині дня я не могла усвідомити, що почалась війна. Згодом, коли ми побачили, що відбувається в Гостомельському аеропорту, бо проживаємо неподалік, усю ту кількість вертольотів, літаків й активні повітряні бої, то дуже злякались, зрозуміли, що ситуація надзвичайно серйозна. Ми були непідготовлені. З квартири йшли без речей, ніякої тривожної валізки ми не склали. Просто на піжами одягли теплий одяг, куртки, взяли гроші, документи і спустились вниз, думали, що перечекаємо.

Проте згодом ми вже не змогли піднятися до себе на четвертий поверх, щоб забрати речі. Ми сіли в авто і намагалися виїхати. Я думала, що вийшла з квартири на декілька годин, а вийшла на пів року.

- Куди ви попрямували? Де були протягом шести місяців?

- Було дуже страшно, тому що в той момент наші українські літаки намагалися збити російські гелікоптери. Тато радив нікуди не виїжджати, бо вважав, що Буча й Ірпінь росіянам непотрібні. "Вони підуть на Київ", – казав він. Оскільки будь-який бій є хвилеподібним, ми зачекали затишшя, доїхали до Ірпеня, далі їхати було неможливо, траси стояли, всі намагалися виїхати, був справжній транспортний колапс, багато покинутих автівок на дорозі. Першу дуже складну ніч ми просиділи в підвалі в Ірпені. У моєї дитини через переляк потім були певні проблеми. Мій син і досі боїться гучних звуків, йому часто сниться війна. Наступного дня мій батько сказав робити все можливе, щоб виїхати з Ірпеня, бо там буде війна. Проте мости на підходах до Києва вже були підірвані, тому ми попрямували на Вінниччину до родичів чоловіка. Але коли туди теж почали долітати ракети, зрозуміли, що заради нашого з сином ментального і морального стану варто їхати за кордон. Пів року ми жили в Польщі, де нам пощастило зустріти прекрасних людей, які нас взяли до себе і в усьому допомагали. Ці люди стали мені родиною. Ми й досі з ними підтримуємо зв’язок.  

- Ви неодноразово говорили, що найбільше боялися за своїх вихованців і  їхні родини. Як тримали зв'язок із ними?

- Із першої хвилини війни ми спілкувались в усіх батьківських групах, питали один в одного, кому яка допомога потрібна. Я дуже вдячна батькам своєї студії, що в нас спрацювала така взаємодопомога. Проте не всі батьки мали можливість спілкуватись в чатах, бо перебували в Бучі, Ворзелі, Гостомелі, де мобільний зв’язок був обірваний у перші дні повномасштабної війни. Я за них надзвичайно хвилювалась. Деякі родини ми розшукували в соцмережах аж до 20 березня.

Коли я виїхала за кордон, усвідомила, що важливо не втратити емоційний зв'язок із дітьми. Тому я почала робити онлайн-тренування.

Дітям дуже гарно відгукнулась ця моя ідея, адже такі зустрічі допомагали відволіктись від війни. На деяких заняттях у мене збиралось близько 50 учнів із десяти країн! Навіть ті, хто був у Канаді чи Америці, де інший часовий пояс, шукали можливість приєднатись до моїх занять онлайн. Спочатку ми лише спілкувалися, а потім я запропонувала зробити флешмоб. Кожен записав на відео, як танцює. Ми створили ролики і розповсюджували у соцмережах. Батьки почали мені писати, що ми робимо велику справу, дуже дякували. Діти, які хоч і перебували в безпеці, важко переживали розлуку з друзями, відчуваючи, що ніби втратили своє життя. У мене теж було таке відчуття. Так, я жива, здорова, але я не знала, що з нашою квартирою й автомобілями. Я відчувала, що моє життя вкрали. Ми добре жили за кордоном, але то ж не наше життя. І так почувався багато хто. Тому ми зробили наші онлайн-зустрічі системою. Ми мали розклад. Я ділила учнів за віком, бо нас було вже дуже багато – близько 100 дітей. До цієї роботи долучилися всі наші тренери.

- Чи змінилося тоді ваше ставлення до роботи тренера?

- Так, змінилось на 100%. Робота з дітьми – відповідальна і важлива діяльність, бо ти працюєш із майбутнім своєї країни, нації. Розуміючи, що твій народ хочуть знищити, потрібно робити так, щоб діти не втратили свою національну ідентичність, не забули свою культуру. І неважливо, чим вони займаються: танцями чи малюванням. Я відчула, що це моя місія. Оскільки я не можу взяти зброю і вбивати ворогів, але здатна зробити щось дуже важливе для майбутнього України. Тренерство і підтримка один одного тоді були моїми пріоритетами.  

- Коли ви повернулися до Ірпеня? Яким був перший день у своєму залі?

- Ми повернулись влітку 2022 року, бо мого чоловіка прооперували, а син дуже скучив за татом. Я розуміла, що бути в Ірпені ще небезпечно, але я побачила, як чоловік страждає від нашої відсутності, та й син не захотів повертатись до Польщі. Ми вирішили залишитись, але попередньо я мала серйозну розмову з сином. У нас був шок від побаченого на вулицях Ірпеня і Бучі, тому я пояснила, що те, до чого ми звикли, більше немає, це вже інший світ. Ми їхали з процвітаючих міст Ірпінь і Буча, а повернулись у руїни. На вулицях ще довгий період відчувався запах горілого, були перебої з електроенергією і гарячою водою. Згодом багато батьків почали писати, що повернулись додому. Так ми організували наші перші заняття абсолютно безкоштовно для всіх. Ми написали відкритий лист у соцмережах, що студія "Адажіо" відкрита для всіх охочих безкоштовно. Якщо комусь потрібна була  спільнота, куди можна приходити, спілкуватись, ми стали таким місцем. До нас тоді прийшло чимало дітей внутрішньо переміщених осіб із Донецької, Луганської областей. Батьки шукали, чим відволікти дитину від поганих новин.

Перше тренування було емоційно скутим. Ніхто не знав, чи взагалі під час війни можна думати про танці. Але наша студія зайняла позицію: ми танцюємо не для того, щоб розважатися, а тому, що це наша професійна діяльність. Навіть психологи рекомендують у стресовому стані робити якісь дрібні справи. Танці надзвичайно допомагали дітям виплескувати емоції: вони і плакали, й обіймалися.  

- Чи постраждав ваш клуб під час окупації? Нам відомо, що там переховувалися місцеві мешканці.

- Так. До війни у нас було три зали. Ми працювали на базі університету і мали  свої особисті зали. Але після деокупації вціліло лише одне приміщення, яке знаходиться на цокольному поверсі. Коли ми їхали з міста, то залишили ключі для мешканців будинку, де орендуємо зал, щоб вони могли там ховатися. Протягом усієї окупації там буквально жила велика кількість людей. Звісно, зал постраждав. Дзеркала побились під час прильотів. Люди жили там багато місяців, ніяка сантехніка не працювала. Щоб відновити це приміщення, нам довелося вкласти велику суму власних коштів. Мені сподобалось, що мешканці, які жили в нас, усі наші кубки й нагороди акуратно запакували і поскладали. Дуже приємно, що люди переживали за наші досягнення.

Танцювати, щоб вистояти

- У 2023 році ви побували на чемпіонаті світу у Гонконзі. Хоча спочатку вам здавалося, що це дуже далеко і дорого. Як все ж вдалось туди потрапити?

- Складна історія. На жаль, ми не можемо вплинути на те, в якій частині світу проводиться чемпіонат. У нашій міжнародній федерації вибір країни відбувається шляхом тендеру. Ми дуже боялися, щоб це була не якась далека країна, і саме так сталося. Оскільки ми собі вже зробили ім'я на попередніх чемпіонатах, привернувши міжнародну увагу, то тепер треба цю увагу не втратити. Проте коли оголосили, що чемпіонат світу відбудеться в Гонконзі, ми зрозуміли, що не потягнемо, адже один квиток на літак коштував більше тисячі євро. Та ми пішли за нашим звичним сценарієм: робити свою справу, а здатись завжди встигнемо. Я запропонувала учням поставити звичайну трилітрову банку і кидати туди гроші, щоб за пів року назбирати потрібну суму на квитки. А ще треба стукати в двері, і вас почують. Якби ми сиділи, чекали і нічого не робили, то нічого б і не сталося. Ми почали звертатися до Міністерства молоді та спорту України, яке станом на 2023 рік вже більш-менш відновило певне фінансування для спортсменів із високими результатами, адже з політичної точки зору Україна на міжнародній спортивній арені зараз дуже важлива. Це передусім мотиватор для українців і викликає повагу в іноземців. Тому ми подумали, що шанси в нас є. Мій чоловік, Віталій, їздив, напевно, кожного тижня на зустрічі в міністерство, розповідав про нашу команду і досягнення. Ми не олімпійський вид спорту, тому фінансування ми не отримували. Крім того, ми зверталися до іноземців. Зокрема, ми мали зустріч з американськими представниками української діаспори. Серед них була дівчинка, яка теж займається танцями. Вона зацікавилась нашою командою. Ми підготували для неї проєкт, який вона представляла в своїй школі і робила для нас збір коштів. Паралельно у нас з'явилися німецькі фанати, які на змаганнях ставили волонтерську скриньку і писали, що це збір для поїздки команди формейшн з України у Гонконг. І люди робили певні донати, щоб нас підтримати. Проте зібраних коштів не вистачало на квитки для 18 осіб. Ні наші вихованці, ні ми вже не могли собі дозволити цю поїздку за власний кошт. І ось за кілька тижнів до чемпіонату відбулась така подія: одна команда, здається, з футболу, яка отримала фінансування від Міністерства молоді та спорту України, не могла поїхати на міжнародні змагання. Оскільки державне фінансування повинно бути реалізовано до кінця року, у міністерстві терміново шукали команду з 20 чоловік для поїздки в китайському напрямку. Так сталося, що згадали про нас, адже мій чоловік постійно оббивав пороги міністерства. Нам дуже пощастило! Але цього б не сталося, якби ми не намагалися стукати в кожні двері. Нам купили квитки на літак. Звісно, стовідсотково це не покрило всі наші витрати, адже потрібно дістатися до літака, десь ночувати, за щось харчуватися... Проте найдорожчі витрати нам профінансували. Також нас підтримали іноземні фанати, за що ми дуже вдячні. У Гонконзі ми увійшли до фіналу.

- У 2024 та 2025 роках ви були в Австрії на чемпіонатах світу, де зайняли сьоме і п'яте місця відповідно. Чи відчули різницю між цима двома чемпіонатами?

- Різниця величезна. У 2023 році, коли ми брали участь у Гонконзі, ми знову обійшли австрійську і дуже професійну команду. Під час нашого виступу австрійське спортивне керівництво навіть написало заяву з проханням дискваліфікувати українську команду за те, що ми використовували український державний прапор як талісман.

Мене надзвичайно вразила ця ситуація. Кожна команда має свій талісман. Це може бути якась іграшка, наприклад, мавпочка, але ж наш виступ не про веселе, тож про які іграшки може бути мова? На чемпіонаті нашим талісманом команди був прапор України, де всі наші учні, які пережили страшні події в Бучі й Ірпені, написали нам свої побажання. І ми з собою завжди той прапор носили, а наприкінці виступу завжди його розгортали. І за це нас ледь не дискваліфікували! Я була вкрай незадоволена, адже ми показували те, що для нас важливо. На щастя, нас не дискваліфікували. У відповідь на цю ситуацію з австрійцями я вирішила підготувати новий виступ під назвою "Мовчазний крик". Якщо ви хотіли мавп у якості талісману, будуть вам мавпи!

Новий виступ був побудований на символі трьох мавп: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не хочу говорити.

Сліпа мавпа символізувала європейців, які не хочуть бачити те, що відбувається в світі. Звісно, війну зрозуміє тільки той, хто її пережив. Дистанційно зрозуміти, в яких умовах ми живемо, складно. Але хоча б повагу до цього треба мати, бо сьогодні війна є у нас, а завтра вона може в Європі. Тому наш виступ говорив про європейців, які надто втомилися від війни в Україні. Вони вже не хочуть до нас ставитися як до людей, які живуть у складних умовах. Вони бачать, що наші українські жінки гарно виглядають, доглянуті, тому говорять щось на кшталт: яка там в Україні війна? Що це українці таке розповідають? Ніхто в Європі не розуміє, що ми кожен свій день живемо як останній. Тому я хочу гарно виглядати, слідкувати за своїм здоров'ям і жити повноцінне життя кожного дня. Можна сказати, що це така частина психологічної реабілітації.

Наш номер "Мовчазний крик" яскраво демонструє європейську байдужість до ситуації в Україні. А чи всі вони розуміють, що наша незламність є захисним щитом для багатьох європейських країн. Інакше все було б не так добре зараз в Європі. Я неодноразово говорила, що в 2025 році на Україну йшов сильний міжнародний тиск. Нас змушують прийняти мирні умови, які нас не дуже влаштовують. За що померли наші співвітчизники? Ні, не може бути така бездіяльність і байдужість світу до того, що відбувається. Мені здається, ми донесли цю ідею. Наприклад, під час трансляції чемпіонату ведучі з Німеччини, коментуючи наш виступ, чітко прочитали те, що не слід бути байдужими. Як би сильно ви не втомилися від новин про Україну, війна не скінчилась. Ми й досі потребуємо допомоги світової спільноти.

- Показово, що за всі роки повномасштабної війни ви не побачили росію на чемпіонатах світу. І це невипадково?

- Так, це невипадково. Відсутність російської команди на чемпіонатах світу я вважаю нашим найбільшим досягненням. У нашій міжнародній федерації виступ російських спортсменів і суддів заборонений навіть під білими прапорами. Це вдалося зробити за рахунок українських тренерів, спортсменів і нашої команди в тому числі. У 2022 році ми зробили відеоролик. Він непрофесійного рівня, але розповідає про дітей, які сидять у підвалах під обстрілами в жахливих умовах. Зрозуміло, що, ніхто не хоче це фільмувати (коли тобі страшно, коли тебе обстрілюють), але іноді це важливо робити, щоб світ побачив. Той ролик є в наших соцмережах. Ми надіслали його до міжнародної федерації World DanceSport Federation із закликами про те, що треба зупинити російський спорт на міжнародній арені. Наші вороги ж повинні відчувати хоч якийсь дискомфорт від своїх дій. І хоча було чимало  розмов, що спорт поза політикою, проте це неправда. Професійний спорт у політиці на 100%. Людина, яка представляє свою країну, є її обличчям на міжнародній спортивній арені. А це і є стовідсотковою політикою. Ми домоглися того, що вже протягом чотирьох років російські танцювальні команди, спортсмени і тренери не беруть участь у змаганнях. Щоправда, дехто з них почав змінювати громадянство, щоб з юридичної точки зору обходити цю заборону.  Тут, на жаль, ми не можемо вплинути. Звичайно, росія дуже обурена, а тому я і сторінка нашого клубу заблокована в усіх російських соцмережах.

- У 2025 році клуб "Адажіо" визнали найпопулярнішим в Україні. Як ви до цього прийшли та які емоції відчували після цього?

- Ми стали не тільки найпопулярнішим клубом, а й найрезультативнішим. Це було досягнуто шляхом дуже продуктивної роботи. Ми активно виступали не лише як команда формейшн. У нас є й індивідуальний залік. Кожна пара і кожна дівчина соло постійно беруть участь у всіх змаганнях. Війна нас навчила кожен свій день жити як останній, кожен виступ танцювати як останній, на кожному тренуванні віддаватися на повну. Ти змінюєш своє ставлення до життя. Напевно, це єдиний позитивний момент, коли переживаєш такі страшні події як війна. І не лише я так відчуваю, я бачу це по кожній дитині. Вони стараються танцювати на 200% з повною самовіддачею.

У пошуках балансу між сім’єю, роботою і танцем

- Разом із Віталієм ви виховуєте дев'ятирічного сина. Колись він був на всіх ваших тренуваннях, а тепер і сам танцює. Це його свідомий вибір?

- Складно відповісти, адже в його житті забагато танцю з народження. Я не можу сказати, що син живе танцями як ми. Ні. Його цікавлять інші види спорту. Наприклад, йому до вподоби футбол. У нього гарно виходить, хоча й хист до танців він теж має.

Він танцює з дитинства з задоволенням. Тільки-но чує десь музику, починає танцювати. Але коли ми з чоловіком почали займатися з ним професійно, побачили в ньому крутий потенціал, тож почали тиснути. Напевно, йому важко сприймати нас як тренерів. Він хоче бачити маму і тата, а не тренерів, які вимагають результати тут і зараз, не дивлячись на вік. Тому ми віддали його тренувати нашим учням. І наразі намагаємося максимально не втручатися, акцентуючи увагу, що він танцює заради свого особистого розвитку.

Чи буде він професійно займатися в цьому спорті, я не знаю. Свій вибір він зробить пізніше. Головне, що танці навчать нашого сина бути вихованим, із повагою ставитися до дівчат і жінок.  

- Як син поєднує навчання і тренування?

- Непросто. У сина надзвичайно щільний графік: окрім танців, ще є музика, футбол.

 У школі має хорошу успішність. Він би хотів займатися ще багатьма речами, але, на жаль, у добі тільки 24 години. Ми як батьки хочемо його навчати тайм-менеджменту, щоб він розумів, коли треба зробити домашнє завдання, а коли більше уваги приділити  танцям або футболу. До того ж він як і кожна дитина хоче й просто погуляти чи погратися. Тому постійно знаходимо компроміс.  

- Як ви проводите вільний час зі своєю родиною? Чи маєте якісь домашні ритуали?

- Я не пам'ятаю, коли в мене був вільний час. Проблема нашої родини, що ми надзвичайно любимо свою роботу, тому постійно щось придумуємо для розвитку клубу або з кимось додатково займаємось. Знайти вільний час складно. Наш відпочинок – це побути в тиші і спокої вдома, оскільки робота пов'язана з активним спілкуванням. Ми любимо помовчати вдома, щоб відновитися. Напевно, це і є наш сімейний ритуал. Хтось любить активний відпочинок, а ми любимо тишу.

- Поряд із танцювальною діяльністю у вас є ще один професійний бік. Ви є кандидатом економічних наук, доцентом і викладачкою Державного податкового університету з 2005 року. Яку дисципліну викладаєте? Яку роль вона відіграє у вашому житті?

- Я багато років викладаю аудит. Ця дисципліна допомагає розвивати  аналітичні здібності, які стають мені в нагоді в повсякденному житті. Мені подобається працювати зі студентами і молоддю. Я дуже щаслива, що нарешті ми почали робити зустрічі не онлайн, а наживо. Приємно бачити,  яке чудове у нас зростає молоде покоління. І не важливо, який предмет ти викладаєш, головне вміти тримати аудиторію, проводити дискусії на певні наукові чи предметні теми (аудит, аналітика тощо). Мені здається, такі вміння допомагають проводити тренування, утримуючи увагу дітей, адже діти – жорстка публіка. Молодь більш вихована, а діти, якщо їм нецікаво або щось не подобається, нічого робити не будуть. Треба знайти підхід, правильну інтонацію, щоб було і строго, і не занадто, щоб зацікавити, але й не  розслабляти їх. Тож ці мої дві професії допомагають одна одній. 

- Чи є різниця у роботі зі студентами і в танцювальному залі?

- У танцювальному залі ти мусиш не тільки розказати, а й показати. Ми не стаємо молодшими, тому постійно треба тримати себе в формі. Діти ж переважно не слухають, а повторюють. А в роботі зі студентами треба вміти знайти цікаву тему, щоб розгорнулась дискусія.

- На вашу думку, яке місце займає Державний податковий університет у культурному житті Ірпеня? Можливо, йому чогось не вистачає?

- Коли багато років тому я приїхала в Ірпінь, це було стовідсотково студентське містечко. Державний податковий університет був центром, навколо якого Ірпінь розростався. Молодь приїжджала з різних куточків України, бачила цей мальовничий край і вирішувала залишитись. Так само відбулося зі мною. Мені сподобалося жити в цьому гарному регіоні. І я вирішила залишитися тут, виїхавши з Києва. Мені здається, що 80% населення Ірпеня, Бучі, Ворзеля – це колишні студенти університету.

Звичайно, до війни культурна діяльність університету активно розвивалась. Була певна база, яка все це дозволяла, і багато молоді. У нас була сильна народна база: народні танці, хор, оркестр.

Ми виступали по всьому світу, презентували Україну й сам університет. Зараз усе це постраждало, хоча зараз є спроби відродити і культуру, і костюми, і виступи. Знову активно почав працювати культурно-мистецький центр "Сузір'я", куди й ми долучаємось і допомагаємо.

- Ви вже реалізували себе як тренерка, викладачка, мама. Як тримаєте баланс між цими ролями?

- Ви знаєте, під час війни тримати цей баланс стало дуже складно, тому що, якби сильно я не намагалася показати, яка я активна й енергійна людина, мені як і всім нам боляче щодо того, що відбувається навколо, мене так само лякають нічні обстріли й страшні новини… Це морально виснажує. Наразі я відчуваю себе дуже втомленою. Але кожного разу повторюю собі: я ж не сиджу в окопі як наші хлопці, мені не так важко і страшно як їм, то чого я маю опускати руки і здаватися? Є люди, яким набагато гірше на даний момент, ніж мені. Я повинна себе тримати на певному рівні і реалізовувати все, що я взяла на себе як тренерка, мама, викладачка, дружина. Не можу сказати, що мені це вдається на 100%. Іноді я сама себе картаю, що щось не встигла. Але, головне – ми живі і здорові, дякуючи Богу.

- Яким бачите клуб "Адажіо" через кілька років?

- Клуб "Адажіо" бачу великим гарним місцем, куди може прийти будь-яка дитина чи людина, щоб отримати позитивні емоції і навчитися чомусь професійному. Я би дуже хотіла мати можливість займатися в більших залах, тому що на даний момент ми маємо тільки один маленький зал. На ту кількість дітей, які хочуть із нами працювати, його недостатньо. Мрію, щоб наші танцівники приходили і займалися в комфортних умовах, розвиваючи свої професійні навички і презентуючи себе на міжнародній арені. Я дуже амбіційна, тому прагну зробити наш клуб не тільки найуспішнішим в Україні, а й в усьому світі. Чому ні? Колись я думала, що фінал чемпіонату світу – щось недосяжне для нас. А тепер я ставлю за мету потрапляти в трійку призерів. Я думаю, у нас є такі шанси. На останньому чемпіонаті до нас підходили представники інших країн і говорили важливі речі, зокрема, що ми зовсім ні на кого не схожі, у нас свій особливий стиль і дуже ідейні виступи. Мені сподобалось, що ми вводимо новаторський напрям у цьому виді спорту. Ідеї, які ми вкладаємо в свої номери, відгукуються як українцям, так й іноземцям.  Приємно, що деякі іноземці почали розуміти наш стан і біль, говорячи про наші виступи як дуже сумні. А як ми можемо показувати щось веселе, коли в Україні йде кровопролитна війна? Як мене зрозуміють українці? У нас немає свята на душі. Я переконана: гарно буде виходити тільки тоді, коли ти робиш те, що відчуваєш. Тому тематика наших виступів поки що буде про війну в Україні, а наші досягнення, сподіваюся, зростатимуть.

- Над чим наразі працюєте більше як тренерка і керівниця клубу?

- Наразі наша мета – це чемпіонат Європи, який відбудеться в травні 2026 року. Ми хочемо поставити нову програму, продовжуючи ідеї війни і стресу, який людина переживає під час воєнних дій. Працюємо вже над музикою і продумуємо дизайн костюмів, а також думаємо, де знайти на це все кошти.  Для кожної пари зараз створюємо стратегію розвитку на найближчий рік, оскільки, крім команди, є ще індивідуальний залік, і він у багатьох наших спортсменів на високому рівні. Також прописуємо календар змагань, спортивних зборів, оновлення костюмів, образів. 

- Поділіться з читачами, що для вас означає танець?

- Танець для мене – це стовідсоткове самовираження. Я помітила, що часто діти в житті не такі, як на виступах. Наприклад, сором'язливі дівчата й хлопці на паркеті відкриваються емоційно, проявляють себе, отже, танець дає їм свободу самовираження. І якщо дитина хоч раз це відчує, вона вже ніколи не зможе розлучитись із танцем. Навіть коли професійні танцівники завершують спортивну кар’єру, все одно танець в їхньому житті залишається. Той період, який вони проводять з нами, має велике значення. До прикладу, якщо ми виступаємо десь за кордоном, до нас завжди приїжджають наші колишні танцівники з інших країн, навіть якщо їм складно чи задорого летіти. Зокрема, на останній чемпіонат приїздив хлопець із Норвегії, дівчина з Італії, а також до нас завжди приєднується наша колишня учениця, яка живе в Німеччині. Вони просто хочуть знову відчувати енергію життя, підзарядитись і вже потім повертатись до своєї буденності.

- Яку головну життєву цінність ви намагаєтесь передати своїм учням?

- Я завжди вчу своїх учнів ніколи не здаватися, незважаючи на події в житті, і не шукати виправдань. Краще спробувати і не досягнути, ніж злякатися і взагалі не спробувати. 

- Що б ви хотіли побажати собі і нашим глядачам?

- Собі хочу побажати, щоб вистачало сил на все задумане, менше втомлюватися і продовжувати розвивати наш клуб, заряджаючи енергією  дітей. Усім українцям передусім бажаю миру. Війна навчила нас цінувати Україну, дім, друзів... Ми не шукаємо кращого життя десь за кордоном, бо хочемо жити вдома і розвивати своє. Ми все відновимо, адже маємо потенціал. Головне – жити в спокої і мирі. Тому всім бажаю миру, сил, енергії, наснаги не здаватися, бо, якщо дасть Бог і ця клята війна скінчиться, попереду складний період відбудови України.  

- Дякую вам. Ми бажаємо вам успіхів у вашій справі!

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram..