Таємниці медоборної справи

Ті, хто ходить біля бджіл, мають свої негласні забобони-заборони, тому неохоче розкривають секрети справи стороннім. А ось під час наукової експедиції Національного проєкту «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі» до бортників Іванківського району дослідники з’ясували низку правдивих фактів про давній медоборний промисел. «Погляд» дізнався про деякі з них. Сьогодні, у свято Медового Спаса, відкриваємо завісу таємничості і руйнуємо стереотипи.

Стереотип перший. Справжній бортний мед – саме з бортей, які розташовані лише високо на деревах і знаходяться у лісі.

Насправді з’ясувалося, що бортництво передбачає кілька типів жител для бджіл, і вони необов’язково мають розташовуватись на деревах. Хоча така практика не зникла.

Перші бортники –  люди, яким щастило знаходити у лісі дупла з бджолиними роями, вважалися їхніми власниками, мітили такі борті власними клеймами, і приходили по мед у ліс, дістаючи його з дупла за допомогою довгих міцних мотузків. Вони мали назву «жень» або «лєзіво». На зорі промислу іншого способу не було. «Історичні джерела свідчать, що Київ був оточений непролазними лісами, зі старими деревами, придатними для проживання бджіл. Борті розміщувались і на околицях міста», - зауважує науковий керівник Національного проєкту, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ, кандидат історичних наук Галина Бондаренко.

З часом люди навчилися доглядати бджіл у комфортніших для себе умовах: вони акуратно зрізали ту частину стовбура, де містилося дупло з бджолами, і переносили на свої подвір’я. Пізніше почали у частині стовбура дерева видовбувати порожнини, і ці колоди ставили біля вже існуючих бортей, ніби запрошуючи рій, що вилітає з «діючого» вулика, переселитись до нового помешкання. Далі борті розділилися ще на кілька типів.

І все ж ще можна побачити борті, встановлені високо на деревах. Учасники наукової експедиції Національного проєкту «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі» побачили на високих дубах дві борті, які належать бортнику й пасічнику з села Рудня-Шпильова Іванківського району Івану Марченку. Вони встановлені на спеціальних помостах і слугують своєрідними пастками-приманками для лісових бджолиних роїв. Іван Марченко розповів, що аби добратися до борті, уже мало хто використовує лєзіво: «Звичайна драбина – безпечніше, адже добратися на висоту до борті – справа трохи травмонебезпечна. У багатьох бортників зламані руки й ноги. Тому краще використовувати те, що зручніше».

А бортник і пасічник із села Шпилі Іванківського району Ігор Глущенко має, окрім 8 бортей вдома, ще 7 у лісі. Він також використовує їх як пастки для роїв диких бджіл, які потім переносить додому. Адже, як зауважують бортники, саме на подвір’ях найкраще тримати бджіл, доглядати за ними. Від того якість бортного меду не знижується, адже садиби бортників зазвичай розташовані біля лісу чи луків з духмяними травами і квітами, які так люблять бджоли.

Стереотип другий. Бортники забирають мед у колодах повністю, так що бджолам на зиму нічого не залишається, і вони гинуть від голоду.

Бортники й пасічники з Іванківщини розповідають, що це абсолютно не відповідає дійсності.

Ігор Глущенко каже, що перед тим як узяти з бортної колоди мед, він дбайливо переносить рій в інший вулик, а меду потрібно взяти стільки, щоб комахам було чим харчуватися взимку. «Я знаю, як це правильно зробити, адже власне мед знаходиться на крайніх рамках, а посередині розплід і матка», - каже Ігор Глущенко і додає, що за потреби ще й підгодовує бджіл, аби вони добре перезимували.

А ще – виявляється, не щороку беруть бортний мед. Ігор Глущенко показав бортну колоду, з якої за три роки жодного разу не брав солодкий продукт: «Мені розказували, що має минути три роки, щоб сформувався саме дикий мед. І тільки коли три роки минає,  ти можеш у них трохи меду взяти».

Іван Марченко трохи розповів про давню технологію роботи бортника: «Бортна колода досить глибока. І бортник бере з неї меду стільки, скільки зможе зачерпнути рукою. Решта залишається бджолам. Ніколи українські бортники не забирали у бджіл увесь мед. Так, я чув про випадки у Росії, коли бортники повністю спустошували колоди, але у нас таких випадків не траплялося».

Стереотип третій: бортництвом можуть займатися тільки чоловіки, а для жінок цей промисел – табу.

 Учасники експедиції не лише з’ясували, що насправді прямої заборони для жінок займатися бортництвом немає, а й на власні очі побачили, що «гендерного питання» у бортництві немає. Так, 11-класниця Каріна, донька Ігоря Глущенка активно допомагає батькові, а він заохочує це. На запитання куратора Національного проєкту, директора Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидата історичних наук Влади Литовченко про те, чи не планує надалі пов’язати своє життя з медоборною справою, дівчинка відповіла, що нині визначається з майбутньою професією. Й серед інших обдумує й можливість продовжити родову бортницько-бджолярську справу.

 «У часи Речі Посполитої були випадки –  якщо помирав пасічник, у якого не було синів,  то могли дружина чи донька успадкували промисел і займатися ним. Тож таке вже було. Історія знає й приклади бортниць», - зазначила Галина Бондаренко.  

А думка про те, що бортництво – не жіноча справа, склалася насамперед через те, що раніше борті встановлювали на висоті, й щоб добратися до них, потрібна була неабияка спритність, сила та витривалість. Тож жінок не допускали з міркувань безпеки. До того ж, як пояснив Іван Марченко, не раз зламана рука чи нога, травмована спина – звична річ для медоборів, які не могли втриматися на лєзіві й падали з висоти. Тому жінок скоріше оберігали від занять цим промислом.

«Ми не лише знайшли осередки бортництва на Київщині, а й дізналися немало про традиції, звичаї й характер діяльності бортників Київського Полісся. Інформація, яку ми отримали безпосередньо від представників бортницького фаху – безцінна, адже вона дає уявлення про сучасне побутування ремесла і дозволяє простежити його розвиток до нинішнього часу. Тож під час експедиції, загалом у процесі реалізації Національного проєкту «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі» ми не лише відкрили Україні наявність бортників на Поліссі Київщини й дослідили особливості їх роботи. Спілкуючись із медоборами, ми також зібрали етносоціальний матеріал, зокрема, дізнались, чи справді бортництво --лише чоловіча справа, скільки меду бортники забирають у бджіл тощо. Таким чином вдалося розвінчати низку міфів про бортництво, і накопичити матеріал, яке ляже в основу подальших досліджень, можливо, уже по завершенню нашого проєкту», - підсумувала Влада Литовченко.

ДОВІДКА. 30 липня 2020 року учасники наукової експедиції Національного проєкту «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі» зафіксували два осередки сучасного бортництва на Київщині – у селах Шпилі та Рудня-Шпильова Іванківського району. Це стало дуже важливою знахідкою, адже досі, як свідчили документальні джерела, на Поліссі України локальні осередки бортництва збереглися лише на Рівненщині й на Житомирщині. Результати експедиції дадуть можливість поповнити список ареалів побутування давнього промислу в Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (елемент «Бортництво»).
Ініціатор проєкту – Вишгородський історико-культурний заповідник
Співорганізатори проєкту: Вишгородська міська рада, Управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації, Сарненський історико-етнографічний музей
За підтримки Житомирської обласної державної адміністрації, Київської обласної державної адміністрації, Рівненської обласної державної адміністрації.
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Як повідомляв «Погляд», в Іванківському районі Київщини знайдено осередки давнього промислу.

Як раніше розповідав «Погляд»,  бортництво належить до тих ремесел, що дійшли до нас із давнього часу практично у незмінному вигляді.