Наталія Ужвій святкує 126-й день народження (ФОТО)

Життя Наталії Ужвій було складним і тернистим, сповненим успіхів та особистих трагедій.

Народилася вона в Любомлі на Волині. Була найстаршою в багатодітній родині. Закінчила училище залізничників і курси кравчинь.

У 1916 р. родина, тікаючи від страхіть Першої світової війни, переїхала до Золотоноші, де Наталя потрапила на виставу аматорського драмгуртка.

"Одним із перших вдалих виступів актриси стала роль Наталії у виставі "Бондарівна". Всього в аматорському театрі Наталія Ужвій зіграла близько 70 ролей, нерідко втілюючи одночасно декілька образів в одній виставі. Незважаючи на протести батьків та за порадою письменника Івана Ле, в січні 1921 р. вона переїхала до Києва та вступила у театральну студію при Українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Саме там відбулася зустріч Ужвій з відомим актором та педагогом Іваном Мар’яненком і розпочався творчий шлях молодої актриси.", - Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

Перший шлюб, про який згадують не всі, Наталія взяла ще у юності, в Золотоноші. Її обранцем став Григорій Дробницький, майбутній агроном і колега по аматорському театральному гуртку. Переїхавши до Києва, Наталія розлучилася, але не довго була самотня.

У 1926 р. в Харкові Наталія вийшла заміж за поета, лідера українських футуристів Михайла Семенка. В 1927 р. у них народився син Михайло.

Наталія не любила згадувати про цей період життя, єдине добре, що від нього залишилось – син Михась.

У 1936-му вони розлучилися.

У 1926-му Лесь Курбас запросив акторку до свого театру “Березіль”. У цей період Наталя багато працювала, її репертуар поповнився новими й головними ролями. Більше 30 персонажів зіграла Ужвій. Протягом десяти років вона була примадоною театру.

В 1936 р. Наталя Ужвій переїхала до Києва і стала актрисою Київського державного академічного українського драматичного театру імені івана Франка, якому віддала 50 років життя.

На підмостках цього театру, під керівництвом Гната Юри відкриються нові грані неперевершеного таланту актриси. Її найкращими ролями стали:

• Єлизавета, “Дон Карлос” (Фрідріх Шіллер, 1936);

• Марина Мнішек, “Борис Годунов” (Олександр Пушкін, 1937);

• Софія, “Останні” (Максим Горький, 1937);

• Варка, “Безталанна” (Іван Карпенко-Карий, 1937);

• Маруся, “Ой, не ходи, Грицю” (Ольга Кобилянська, 1938);

• Ганна, “Украдене щастя” (Іван Франко, 1940)

• Беатріче, “Багато галасу з нічого” (Вільям Шекспір, 1940).

У 1936-му році Наталія закохалася в актора Євгена Пономаренка, це був третій шлюб.

Євген був молодший за Наталію на 11 років. Він палко кохав жінку, називав її своєю “ракушкой”, а її сина Михася прийняв, як рідну дитину. Але через різницю у віці, Ужвій не хотіла узаконювати стосунки.

Коли ж розпочалася німецько-радянська війна, Наталя разом із театром перебували в евакуації. Спочатку в Тамбові, потім у Ташкенті. У той період її найбільшим досягненням у кар’єрі стала роль у фільмі “Веселка”, де вона зіграла героїчно-драматичну роль партизанки Олени. За цю роботу вона отримала Сталінську премію, цілими мішками отримувала листи від бійців із фронту, адже втілила на екрані образ жінки, за яку варто воювати. Кінострічка стала успішною навіть в американському прокаті, її переглядав президент США Франклін Делано Рузвельт.

Під час Другої світової війни Ужвій зіграла у фільмі "Райдуга" за однойменною повістю Ванди Василевської. Стрічка стала першим радянським фільмом, удостоєним "Оскара", а Ужвій нагородили званням народної артистки.

Багато друзів і рідних актриси були репресовані – хтось розстріляний, хтось відбував покарання у сибірських таборах.

У 1951 році Наталія Ужвій пережила трагедію, її син Михась помер від менінгіту, маючи 24 роки. Мало не збожеволівши від горя, намагалася накласти на себе руки. Пономаренко писав:

"Не можу не згадати одного з найтрагічніших періодів у житті Наталії Михайлівни. Її єдиний син Михась, будучи вже на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин, так і не зміг подолати свою недугу – менінгіт. Він довго перебував у лікарні – тоді не було ще тих ліків, які застосовують нині під час лікування цієї хвороби, і він повільно помирав у неї на очах. Після нестерпних фізичних мук 13 грудня 1951 року його не стало".

Але театр врятував її, щоб заглушити біль, вона поринула в роботу. Це було її покликання, вона жила сценою.

"Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною…", - говорила Наталія Ужвій.

Майже 20 років, до 1973-го була очільницею Українського відділення Театрального товариства. Її акторський талант оцінювали відомі зірки сцени, кіно, режисери захоплювалися неперевершеною грою. Сергій Параджанов створив про неї біографічний фільм.

Навіть страшна хвороба – рак, не могла зламати внутрішній стрижень жінки. Євген Пономаренко не відходив від неї. До останнього подиху був поруч. Кожен прожитий день, сприймав як Божий дар. Писав:

“Лютий. Втомлюється швидко. Рухатися їй все важче”.

“Березень. Лікарі стали приходити все частіше”.

“Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є тільки чай. Почалися нестерпні болі”.

“Липень. Її не стало. Вівторок”.

Померла 29 липня 1986 року, похована на Байковому кладовищі в Києві.

Зараз її ім’я носить одна з центральних вулиць житлового масиву "Виноградар".

У 2007 році на будинку на вулиці Архітектора Городецького, 17/1 була встановлена меморіальна табличка. Це київська адреса легендарної акторки, де вона прожила з 1950-1986 роки.

Життєвим кредо Наталії Ужвій стала фраза:

"Не вважайте ніколи свою роботу завершеною. Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості та мистецтву".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.