Фільм вийшов у той момент, коли став дуже потрібним, – Олеся Моргунець-Ісаєнко, режисерка фільму "Щедрик"
Українська історична драма режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко за сценарієм Ксенії Заставської вийшла в прокат на початку цього року й відразу полюбилася вітчизняному глядачеві. Кінострічка описує життя трьох родин різних національностей: українців, поляків та євреїв, об'єднаних спільною бідою – війною. Тому й не дивно, що сьогодні вона по особливому відгукується кожному, хто пережив подібне.
В ексклюзивному інтерв'ю "Погляду" Олеся Моргунець-Ісаєнко розповіла про свій погляд на фільм, чому він став терапією для українців, як дотримуватися історичної достовірності та визначити потрібність твору, чому попри певну трагічність стрічки це саме сімейне кіно. А також про особливості роботи з дітьми, про те, що в фільмі немає випадкових речей та чому режисерка фільму більше не може його дивитись.
"Я вважаю, що в нашому фільмі є душа"
– Розкажіть про зйомки фільму "Щедрик", з чого все почалося, як він створювався та став таким, яким ми бачимо його сьогодні?
– Цей фільм ми зняли ще три з половиною роки тому, а почали працювати над ним взагалі чотири роки тому. Сценарій мені запропонували продюсери. Мені дали час на вирішення, чи зніматиму я це кіно один день. Я познайомилась з продюсером Артемом Кулібаба, який каже: "ось у мене є сценарій, почитай, будь ласка". Я йому: "вірите мені не хочеться подаватись на патріотичне кіно, навряд чи мені сподобається". А він: "ну, ось почитай, а потім будеш щось говорити". Читаючи цей сценарій, в той момент я паралельно працювала над фільмом "Рубіж. Грубешівська операція" про україно-польські стосунки, УПА, Армію Крайова, Другу світову війну. Тож я зрозуміла, що вже дуже в темі. Плюс там є "Щедрик ", якого я страшенно люблю. Є діти, з якими я давно хотіла попрацювати. І зимова тема. Я дуже люблю зиму. І в результаті, прочитавши сценарій, я погодилася працювати над цим фільмом.
– Як це взагалі створювати історичне кіно?
– Історичне кіно робити не так легко, як здається, тому що це: повністю пошиті костюми, створення декорацій, які ми будували. На той момент я дуже гарно розуміла тему, її важливість, тому ті тексти, які були написані, були мені зрозумілі, адже я над цим працювала. Тим паче для мене війна в Україні почалась ще в 2014-му році.
– Ви сказали, що вперше побачили сценарій ще чотири роки тому…
– Так. Чесно кажучи, ми не очікували, що все так затягнеться. Через карантин показ прем'єри фільму двічі переносився. І я, як режисер, навіть трошки страждала через те, що ми маємо кіно, а не можемо його презентувати. Але, мабуть, всьому свій час і воно вийшло в той момент, коли воно стало дуже потрібним.
– І ось нарешті прем’єра…
– Так, ми зібрали один з найбільших бокс-офісу в Україні – приблизно 11 млн грн лише за сім тижнів, як фільм був у прокаті українського кіно, а були люди, які тричі ходили на мій фільм.
Я не вважаю, що це лише наша заслуга. Це заслуга простору і цих контекстів, текстів, які є в цьому фільмі, які так гарно співпали. Єдине, за що точно можу похвалити себе і свою команду – це за роботу з дітьми. Діти в нас чудові і я їх дуже люблю.
До режисури можна відноситись як завгодно. Я можу себе критикувати, і я багато бачу моментів, які хотіла би змінити. Але і так цей фільм дорогий. Такі фільми в Європі коштують від $10 млн. У нас вийшло зняти за набагато дешевше. Тому я думаю, що це таке чудове співпадіння, як кажуть, зірки зійшлись. Та варто зазначити, що ми вклали в "Щедрик" всю свою любов. У нас була така супер взаємодія, взаємоповага, всі працювали на якість, результат. І це видно в фільмі, і всі недоліки можуть перекритися цим нашим відчуттям любові.
Взагалі, я вважаю, що в нашому фільмі є душа. У фіналі фільму був один суперечливий момент і дистриб'ютори спочатку хотіли прибрати цей фінал, який є. А я кажу "не можна глядача лишати сам на сам з трагічним фіналом, має бути вихід". Насправді для людей важливо, коли є якийсь спомин, є до чого люди повертаються й має бути те, що залишилось і несе якусь надію. Я люблю відкриті фінали, але коли фінал має все таки позитивні нотки.
– А якщо трошки зануритись і повернутись в знімальний процес. Ці дівочі історії, образи, як знімалася лінія з потаємною шафою? Наскільки це було складно?
– Мені, взагалі, не складно працювати в кіно, тому не можу сказати, що були якісь складнощі й цього разу. Але коли їхала в машині з оператором – ми з ним живемо в одному районі і кожен ранок їхали разом на знімальний майданчик – у мене завжди було хвилювання. Проте коли потрапляєш на знімальний майданчик, на мою точку зору, режисер має брати себе в руки й робити свою роботу. Я прямо отримую на знімальному майданчику масу задоволення. Там ти забуваєш про все. У тебе є тільки кіно, тільки цей світ, в якому ти живеш.
Наприклад, з дівчатками працювати мені було дуже легко, мені це приносило задоволення. Так, це було складно, але трошки легше, ніж оператору чи освітлювачу. Справа в тому, що режисер сидить в іншому місці, він не сидить на знімальному майданчику. І весь кіпіш, який робили діти, переживали ці хлопці, у яких, до речі не було дітей. І вони потім казали: "може, нам діти взагалі не потрібні", хоча це були лише дівчатка, навіть не хлопчики. Так, звісно, як всі діти, вони сварилися між собою, бавились, танцювали. Але вже на той момент у мене була донька та й я взагалі люблю дітей. І якась така взаємодія "доросла – дитина" – це завжди цікаво.
– У фільмі видно, що дітей до фільму Ви відбирали не просто так.
– Так, у нас була задача, щоб всі діти співали. У нас, взагалі, всі співають і актори, і діти – у фільмі це все живі голоси, голоси безпосередньо героїв.
– А наскільки для Вас було викликом застосувати багатомовність у кіно?
– Зовсім не було. "Рубіж" у мене багатомовний, там чотири мови: російська, німецька, польська та українська. У "Депортації" крім української, є російська. Тому в "Щедрику" було логічним лишати ці мови. Мій внутрішній настрій – показувати, що всі мови мають бути. До речі, наразі я беру участь в польському гранті "Сусіди", й у мене там буде три мови: українська, польська та білоруська. Мене тягне працювати з різними мовами.
– Чи готувались Ви до якихось ризиків щодо історії про єврейську родину? Чи брали якісь додаткові консультації?
– По-перше, коли я вивчала саму історію, то не побачила ніяких нюансів. А взагалі в нас був історичний консультант Андрій Швачко. До того ж ми радились з єврейським рабином з приводу деяких моментів. Тож усе, що в фільмі трошки не історично – ми про це знаємо. Це було зроблено для того, щоб склався єдиний сюжет.
– А назвіть з фільму найулюбленіший артефакт із реквізиту.
– Ви не повірите вона в мене висить – це сукня німецької жінки, я її собі забрала. Вона була просто така красива. Можливо це дивно, але я собі з кожного фільму забираю якийсь реквізит. Наприклад, з фільму "Казка про гроші", з якого в мене паличка чорта.
– Скажіть, які плани далі з цим фільмом?
– Він уже, звичайно, виконав свою місію, як кіно під час повномасштабного вторгнення. Тому що глядачів у нас було чимало, люди просто повалили в кінотеатри. З сіл люди їздили дивитися. Коментарі всюди – видно, що дуже людей торкає ця стрічка.
"В першу чергу я знімала кіно, яке подивляться діти"
– Давайте тоді поговоримо про реакцію глядача. На момент виходу фільму вийшло так, що деякі речі почали по іншому резонувати людям. Чи отримуєте Ви з цього приводу якийсь фідбек, що вам кажуть глядачі?
– Фідбеків у мене стільки, що, чесно кажучи, я не думала, що від цього може бути так важко. Мені здавалося "ну, класно, тобі пишуть, тобі дякують", а це прямо така велика відповідальність. По-перше, якщо мені хтось пише я у відповідь пишу, хоча б "дякую". А цих листів була неймовірна кількість. Люди мені вірші писали під враженням "Щедрика", розумієте? Проте ми мали й таку дуже критичну статтю в інтернеті про наш фільм. Але в цій критиці була така дивна штука. Там було написано, що фільм дуже "синтетичний, пластичний, порожній, лінивий, він змушує глядача самому додумувати все інше". На це мені хочеться сказати, що велика ціль мистецтва полягає в тому, щоб глядач, коли дивиться своє кіно, міг побачити там свою історію. І ту статтю тепер насправді я сприймаю не як слова критики, а як слова вдячності й докази того, що ми досягнули своєї цілі. Люди дивляться кіно і бачать там свою історію, в них народжуються свої образи. Мене так учили в інституті. Коли ми питали: "як визначити мистецтво, як визначити потрібність твору?". Нам відповідали: "це коли після перегляду у тебе всередині народжується бажання зробити щось інше, написати, подумати, створити, можливо, побачити там себе". Якщо ти там бачиш себе, якщо ти можеш щось там додумати, придумати – значить воно працює, нехай воно навіть недосконале, але воно працює. І чоловік мені теж казав: "на твоєму фільмі плачуть?" – "плачуть" – "ти досягла високого мистецтва – це катарсис називається".
– У фільмі насправді дуже багато моментів, які сьогодні можуть бути для декого тригерами. Але вони так майстерно вкладені, дуже реалістично, через звуки, через...
– Хоча якщо дивитися там дуже лайт. Це кіно про "тиху війну". І коли я зараз дивлюсь сама його, розумію, що це про ту війну, в якій жила моя сестра. Вона жила двадцять вісім днів у окупації. І для неї ці дні були дуже тихі, вони не емоційні. Люди не б'ють себе в груди, коли відбуваються такі події, там вони продовжують існувати. Вони готують їсти, вони співають пісні. Тому що життя воно навіть під час окупації має тривати. І от, мабуть, це була така непогана ідея в самої авторки сценарію Ксенії Заславської закласти отаку "тиху війну", коли ти всередині намагаєшся боротися. І сама головна боротьба – це просто вижити.
Після фільму мене якось запитала жінка: "щоб Ви нам порадили? От ми дивимося ваше кіно і все так по колу, і все так погано". Я можу порадити всім жити. Жити заради ваших дітей, немає іншого сенсу життя, крім самого життя. Але ви можете транслювати Україну через українську мову, через українську культуру, тому що немає маленьких справ. Раніше українці вважали, що не вирішують нічого, що одна людина нічого не може зробити. Тому не ходили на вибори, не вибирали нормально президентів, не були активні громадські позиції, не створились профспілки, бо всі думали, що одна людина не вирішує нічого. А я вважаю, що одна людина вирішує все.
У "Щедрику" є моменти розстрілу оунівців, що є реальним фактом. Я думаю, що ті люди померли тоді, але ми маємо їх пам'ятати і от зараз я їх згадую, і вони як оживають, як живі. Час він схоплюється в одне ціле, і все, що було, воно нікуди не зникає і все працює на взаємодію. І все є в світі таким цілісним і одночасним. І не буває ніяких таких просто так речей. Все поєднано. І я маю надію, що прийшов час все таки завершити цю війну, яку я б назвала "трьохсотлітньою".
– Чи є у глядача Вашого фільму певний "вік"?
– Одна із моїх задач, які я ставила перед собою, щоб це було сімейне кіно. В першу чергу я знімала кіно, яке подивляться діти. Взагалі всі фільми, які я знімаю, вони для школярів і дітей. Для прикладу в "Щедрику" ми прибрали пару сцен, які як я тоді сказала: "ми не можемо їх поставити, тому що в кінотеатр його не пропустять, і тоді діти не зможуть подивитися це кіно, а я хочу, щоб діти подивилися це кіно". І найкращі глядачі цього фільму віком 7–10 років, які дивляться це кіно з задоволенням, плачуть разом з дорослими і знають, що була така війна.
Дуже таким гарним для мене відгуком стали слова моєї одногрупниці, яка живе в Ізраїлі, Марії. Вона пішла на показ фільму зі своїм 12-річним сином і після перегляду він їй сказав: "мамо, я тепер все зрозумів: для українців російські солдати такі, як фашисти для євреїв". А після вона сказала мені: "я тобі вдячна, шо ти йому за дві години пояснила те, що можна пояснювати дуже довго і так і не пояснити". Ось це для мене найважливіше, що сталося в цьому кіно, що діти дивляться, іноземці дивляться й розуміють. Наприклад, в Ірландії до мене також підходили люди й казали "дякуємо Вам за фільм, ми тепер розуміємо, в чому полягає основний конфлікт між українцями і росіянами, те, що він трапився не зараз, а давно, і про те, що ви різні".
"У нашому фільмі немає випадкових речей"
– Чудово, що Ви заговорили про реакцію закордонного глядача. Розкажіть про сьогоднішню подію, де ми з Вами знаходимося й про те, як зустрічають українське кіно в Європі.
– Сьогодні в Стокгольмі в Капітолії відбувся показ мого фільму "Щедрик". Мене запросила Олеся, яка є організаторкою цього показу фільму. Дуже приємно, що це співпало з конференцією, на яку я приїхала, "Культурну конференцію ЄС, вільний художник". І було дуже приємно бачити, що багато українців цікавляться українським кіно й прийшли на показ. Всі плакали, як завжди. З нашим фільмом так відбувається, зазвичай, часто. Я вважаю, що цей фільм це така велика терапія для українців.
– Коли Ви знімали цей фільм, ви розраховували на іноземного глядача чи, наприклад, на прокат в Ізраїлі, Польщі.
– У Польщі розраховували на прокат, тому що це все-таки українсько-польський продукт. Що ж до інших країн, звичайно, було розуміння, що це може бути цікаво іноземцям, тому що це інша культура, але все-таки це було кіно, створене для українського глядача. По-перше, це був конкурс патріотичного кіно, просвітницькі фільми. Всі фільми, які я робила, всі мої роботи направлені на те, щоб розказати якусь історію в першу чергу українцям. Я, зазвичай, кажу "я знімаю кіно для своєї мами, для своєї доньки, для сусідки тітки Свєти". Розумієте? Моє кіно воно є тим, що я хочу сказати кожному українцю. Я взагалі поважаю та люблю всіх людей. У мене немає якогось зверхнього ставлення до когось. Я вважаю, що треба вибудовувати нейронні зв'язки. Якщо ми їх вибудовуємо кожному українцю, тоді зміниться країна. Просто нас не вчили. І оцей фільм, мені здається, він так допомагає багатьом трошки інакше подивитись на ситуацію.
– Власне цей фільм зараз абсолютно природньо лягає в ту культурну дипломатію, яку нарешті українці почали дуже активно та сміливо артикулювати по всьому світу. І взагалі, мені здається, "Щедрик" створив такий ніби мікросвіт. І ось не знаю, чи це тільки в мене так… мене так сильно зачепили ці кольори в фільмі, цей такий глибокий синій…
– Це задумано так. У нашому фільмі немає випадкових речей. Взагалі, я не люблю ніяких випадкових речей. Ми з нашою художницею Яною Нікітюк обговорювали всі сім’ї. Я кажу "ну, небесний колір це наче колір такої чистої смерті". І вона так підійшла конкретно до цього питання і намалювала ескізи. Зараз мені інколи здається, що щось – занадто, але мій чоловік, коли подивився, каже "а мені так зайшло, а мені так сподобалось, що такі яскраві". І ми для кожної сім'ї придумали свій такий колір: Іванюки в нас в зеленому – це така надія життя. Євреї в небесному кольорі, тому що було тоді дуже багато загиблих серед євреїв. У поляків – червоний колір. Ми взагалі брали в кіно зелений, червоний, синій кольори й намагалися їх використовувати не просто так.
– Взагалі, коли дивишся цей фільм, відчуваєш якесь особливе занурення. Може, це пов'язано з тим, де відбулася сьогоднішня прем’єра, цей історичний кінотеатр. Не знаю. Ви ж теж там сиділи, дивились… ні? Ви не дивитесь свої фільми?
– Я не можу його вже дивитись. Я його просто бачила раз десять і я вже просто не можу. Я на прем'єрі в Івано-Франківську ще дивилась його і все – після вже не дивилася. Ну, дуже складно весь час дивитись своє кіно, бо ти бачиш уже все, шо ти міг би переробити і зробити не так. Тому хай уже глядач дивиться.
– І на останок, що Ви хочете побажати українцям?
– Найголовніше, що всім хочеться сказати: любіть свою країну, несіть свою культуру, мову й діліться з іншими людьми. І якщо Ви матимете любов до України, то наша війна закінчиться набагато швидше. Допомагайте ЗСУ!
Про те, як у Стокгольмі відреагували на фільм "Щедрик" дивіться в сюжеті "Погляду".
Розмову вела Наталія Зіневич, інтерв'ю записано 19 лютого 2023 року у Стокгольмі. Підготувала до публікації шеф-редакторка сайту Юлія Бобрик
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.