Собаки-мігранти: навіщо європейці «всиновляють» українських безпритульних собак

Понівечені, приречені на поневіряння, хвороби, а часом і загибель тварини – кому вони потрібні? Питання, яке у більшості навіть і не виникає, адже складно уявити собі ситуацію, коли хтось бере таку собаку до себе додому. Так, навіщо такі тварини європейцям? Недоброзичливці відразу ж висунули, мабуть, найближчу їх самосвідомості версію: собак беруть на досліди. Проте це не так. В bbc розповіли щасливі історії про українських собак, які ще донедавна жили в притулках України, і їхнє життя могло скластися геть інакше.

Мовою фактів

Кілька років тому Washington Post оприлюднив дослідження, щодо кількості собак і кішок, які живуть в 54 країнах. Згідно результатам, Україна входить в десятку країн, які первують за кількістю безпритульних тварин.

Маючи велику кількість безпритульних тварин частина українців просто не знає, що з ними робити, а інша – просто не замислюється над цією проблемою. Наші люди вихваляються своїми порідними собаками, за яких заплатили великі гроші. А у європейців все по-іншому, вони міркують: «Навіщо купувати породисту собаку, якщо можна допомогти бездомною, зробити її щасливою». На думку експертів, вся справа у культурі гуманного ставлення до тварин. Вона вітається суспільством і підкріплюється законодавством. Наприклад, у Великобританії першу кримінальну справу за жорстоке поводження з тваринами було заведено ще в 1822 році. У людей є природне бажання допомогти братам нашим меншим. Тож й не дивно, що допомагати нужденним в Європі давно стало правилом хорошого тону, а прояв милосердя розглядається не інакше як норма життя.

А от у Німеччині нікому ніколи навіть не прийде в голову викинути на вулицю свою собаку. За вшитим в холку чіпом дуже швидко визначать недбайливого господаря, якому за жорстоке поводження з тваринами доведеться заплатити значний штраф.

Ніхто не має права ставити досліди на наших собаках

Чимало українців вважають, що наших безпритульних тварин вивозять за кордон для дослідів і експериментів. Проте це просто неможливо і тому є кілька причин.

По-перше, досліди неможливо ставити на безпритульних собаках хоча б тому, що невідомі їх родовід, генетична лінія і умови, в яких вони росли. Результати були б недостовірними.

По-друге, згідно з законодавством європейських країн ніхто не має права ставити досліди на наших собаках. Це неможливо чисто юридично.

По-третє, всі собаки в'їжджають в країну з чіпами і відразу заносяться в базу. Тож за кожною з собак ведеться спостереження і надається звіт. Крім волонтерів до них приїжджає ветеринарна служба, перевіряє, в якому стані знаходиться собака.

Можливо, наші люди тому не вірять в добро, що самі не можуть по-доброму ставитися до собак.

З українського притулку – до Швейцарії

Ассаль обожнює довгі прогулянки в горах, вона живе в Женеві. Їй три з половиною роки, вона має блискучу руду шерсть, білі кінчики лап і білий комір. Тож не дивно, що така красуня гордливо позує на фоні Альпійських гір і Женевського озера. Цю дивовижну історію української собаки закордоном розповіли в bbc.

Ассаль народилась в Україні. Колись тут у неї були господарі, але зрештою тварина опинилась у притулку неподалік Києва. Там її і побачила Азаде, яка працювала в агентстві ООН з прав людини і жила тоді в Києві.

«Я дуже хотіла собаку і спочатку думала навіть купити, але врешті вирішила відвідати притулок. Поїхала туди, побачила її. І це була любов з першого погляду», – розповідає Азаде.

Жінка розповідає, що через собаку їй довелося змінити звичний ритм життя, але це було нескладно – підйом на годину раніше, довгі прогулянки зранку і ввечері.

Оформити в Україні документи для перевезення було нелегкою справою, згадує Азаде, але врешті вона з цим впоралась і взяла собаку з собою. Потім вони переїхали до Швейцарії.

«Знаєте, кажуть, що це собака обирає тебе. Ось вона мене і обрала. Так, мати собаку – це відповідальність, але з іншого боку, ви маєте того, хто завжди радо вас зустрічає вдома і любить вас, попри все», – впевнена Азаде.

ІА «Погляд» також розповідали, що дасть порятунок однієї собаки: Якщо не наше, то чиє це «собаче діло»?