Роман "Клавка": відгуки в соцмережах
В травні вийшов друком новий роман відомої української письменниці Марини Гримич "Клавка". Книга стала одним із хітів продажів під час 9-го Міжнародного книжкового фестивалю "Книжковий арсенал". Читачі активно оприлюднюють враження про роман в мережі Фейсбук.
Євгенія Завалій (Yevgenia Zavaliy) 2 червня · І знову #Арсенальне. Один з найкрутіших заходів, який я відвідала - виставка присвячена «РОЛІТу», яку куратори готували півроку. «РОЛІТ» - «робітник літератури», будинок в якому проживали українсько-радянські письменники. Хто дивився документальний фільм «Будинок «Слово» про харківський будинок знає, що це практика радянської влади - створювати письменницькі кооперативні будинки, щоб легше було стежити за авторами. Перший корпус «РОЛІТу» був зданий у 30-ті. І насправді всю екскурсію можна було б ілюструвати однією фотографією - про письменника Івана Кочергу, бо аж у 1952 році він став першим мешканцем «РОЛІТу», який помер своєю смертю. Розстріляні, знайдені у лісі, ті, які відсиділи у таборах - українські письменники жили і творили в цьому будинку. Про побут, інтриги, романи і НКВС, про зламаних і нескорених, про задушену культурну революцію 20-х і нав‘язування знецінення українського з Москви. В той день мене переслідувала одна книжка - Maryna Hrymych “Клавка»,Видавництво "Нора-Друк". Про неї всюди писали, про неї питали на екскурсії і врешті коли я знайшла місце пообідати, жінка за моїм столом її читала. І я спитала - як вам, бо я останнім часом не читаю історичні романи, більше люблю нон-фікшн книги про історію. Вона відповіла, що дивовижно, і авторка - науковиця, і добре реконструює атмосферу тих часів. І так як книга була про «РОЛІТ», я мала її купити. І справді, занурення у Київ 1947 року і повна реконструкція - від Пленуму письменників, на якому розгромили українську літературу до побуту людей у повоєнні роки і нелегку долю жінок. Страшна радянська політика стравлювання людей, коли якщо ти не критикуєш публічно колег-письменників, то тобі припишуть буржуазний націоналізм, виключать зі Спілки письменників, або взагалі розстріляють - закладений на декілька поколінь вперед страх і пристосуванство, яке ми бачимо і сьогодні. Такі живі, страшні і правдиві сцени тогочасного життя, описані в книзі - про освідчення і котлету по-київськи, виселення з міста інвалідів війни, стишені розмови на кухні і багато прекрасної поезії. На таких екскурсіях, у таких книгах завжди багато відповідей на головні сьогодні питання - чому ми так живемо, чому ми такі, бо вони показують точку, у якій потяг нормального розвитку зійшов з рейок, щоб розбитись у прірві. Ту точку, коли у нас забрали головне - гідність.
Kateryna Kholod 4 червня · “Клавка” виявилася профеміністською:
“А що - дами? Вони в меншості. Вони взагалі в світі карт завжди в меншості. І в реальному світі - вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці, не три національності - українці, росіяни і євреї, - а чотири. Четверта національність - це жінки, і явно в приниженому стані. Взагалі - дивлюся я на карти, - вам, літературним дамам, іще довго - принаймні до кінця двадцятого століття - доведеться лишатися в меншості”https://www.facebook.com/katerina.kholod/posts/10212778291166098?__tn__=H-R
Горгона Бобровицька 5 червня Коротше, «Клавку» я читала всюди: в автобусі, в магазині, йдучи в школу. А вчора, позор на мою сивину, я прийшла в гості, пообіймалась з хазяйкою і забилась в куток дочитувать.
А коли книжка скінчилась на драматичній ноті мені було дуже жаль прощатись з героями, особливо з Клавкою.
Взагалі це про радянську письменницьку тусовку із Пленумами, критиканством, лицемірством та політикою партії. Але очима молодої і, на початку, наївної секретарки. Про осінній Київ кінця сорокових . Про абсурдну радянську дійсність, де з одного боку звучать палкі промови про робітничий клас і простих людей, а з іншого - цих людей безкарно відкрито винищували.
Дуже чекаю на екранізацію.
Oksana Prokhorovych 6 червня · Ось і я дочитала “Клавку” кілька днів тому. Вона їздила зі мною на роботу, відпочивала обід в парку і рятувала мене від нудного очікування в чергах. А я супроводжувала її на вулицях повоєнного Києва, спостерігала, як вона крутить кучері для “Вікторі Ролз”, як пришпилює до штапельного синього платтячка мереживний комірець, як
вправно заправляє друкарську машинку. А ще - переживала, аби її не заскочили, коли вона читала секретну червону папочку, хвилювалася разом з нею за улюблених письменників під час Пленуму і вболівала за неї, коли вона ніяковіла від уваги залицяльників - молодого письменника і працівника ЦК. Було відчуття, що Клавка стала моєю подругою, що й не дивно, враховуючи також, що ми з нею зараз одного віку.
Про живих, “непідручникових” Малишка та Рильського я трішки знала від батьків та дідуся з бабусею, і тим цікавіше було побачити їх наче зблизька очима секретарки Спілки
письменників. Але особливо я вдячна “Клавці” за те, що вона підштовхнула дізнатися багато нових деталей: пошукати, що ж то за “хала на голові”, подивитися, як
працює друкарська машинка, а ще послухати і відкрити для себе надзвичайно зворушливий і ніжний романс “В саду осіннім айстри білі”, який головна героїня співає
разом зі своєю старшою подругою. А головне - краще пізнати і зрозуміти загальний драматичний історичний контекст, у який вписані події роману. Тут є і нотки
гумору (“У тьоті Рози єсть всьо!”), і людські трагедії, і любов, і загадковий сон в руку (“Спитай ім’я!”), і невимовно проникливий фінал.
Мені пощастило побувати на двох презентаціях роману (і вони всі завжди різні), де було сказано, що “Клавка” задумувалася як трилогія і що в другій частині героїня вже має бути одружена. Не знаю, як муза письменниці скерує сюжет далі, але дуже-дуже сподіваюся на продовження!
"В Україні десь 30 тисяч вчителів української мови та літератури. Саме таким повинен бути мінімальний тираж книги "Клавка" Марини Гримич" #Клавка#МаринаГримич
Богдана Мурашова емоційно описала свої враження про роман та додала низку раритетних світлин:
"Кілька хвилин тому закінчила читати Klavka Maryna Hrymych. Прочитала «запоєм» протягом дня. Востаннє так «ковтнула» «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко, але це було багато років тому.
Сьогодні «Клавка» поглинула мене.
Як в нас мало романів про україномовний Київ! Як мало міських романів! Як мало романів про киян!
Перед очима повоєнний Київ. Знайомі вулички та маршрути. РОЛІТ. Сходи на Франка. «Євбаз» - на якому я ніколи не була, але скільки я про нього чула.
Одна з героїнь роману – дитяча письменниця Єлизавета Петрівна Прохорова, батько якої, робітник заводу «Більшовик» на свята одягав вишиванку. Яким зрозумілим для мене виявився її монолог:
- Так, я народилась у занюханій робітничій слобідці, а не в «садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть». Але ці люди живутьу мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця теж заслуговуютьна свою літературу. І вони не винні, що їм усі ваші усі-пусі незрозумілі!..
Будинком творчості в Ірпені, що розташовувався в колишньому маєтку купця Івана Чоколова. Коли до нього їхала Клавка з Єлизаветою Петрівною, письменником Сіробабою та його дружиною, я чекала на розповідь про загадкову молоду балерину, в яку вже у поважному віці закохався купець Іван Чоколов і для таємних зустрічей з якою він придбав цей маєток. Згодом Іван Чоколов усі рідше став навідувати свою кохану і дівчина наклала на себе руки… Ходять чутки, що її привид до цих пір мешкає в будинку…
Розчулив, заданий у романі, віршик Павла Тичини «А я у гай ходила…», адже це один з перших віршиків, який я вивчила напам`ять десь у трирічному віці.
І звичайно Максим Рильський! Так склалось, що останні роки я доволі часто буваю в Музеї Максима Рильського. Я багато чула та читала про славетного киянина. Мені пощастило переглянути доволі велику кількість його сімейних фото, які зберігаються у музеї. Тому згадка в романі про його дружину, Катерину Миколаївну, яку Максим Тадейович не хотів турбувати, нагадала мені про Катерину Паткевич - шляхетну випускницю Фундуклеєвської гімназії, яка була на кілька років старшою свого чоловіка.
Її батько Микола Паткевич свого часу мав чин полковника та обіймав посаду київського коменданта. Вона однаково віртуозно грала на фортепіано та фарширувала зайців салом (саме їй присвятив Остап Вишня свою гумореску).
Чвари між письменниками – сумно, але актуально…
Цікаво було прочитати згадку про сокурсника моєї бабусі, письменника Олександра Степановича Леваду.
Непередбачуваний поворот подій…
Фінал…
О! Я ще багато разів перечитуватиму «Клавку», підбиратиму світлини Києва…
Але сьогоднішній день, проведений вдома з книгою, буде одним з найяскравіших днів мого життя.
Добраніч!
Ця книжка опинилась у мене майже випадково, ще більш випадково я почав її читати, і тепер готовий радити просто-таки направо і наліво. Тому є ряд причин:
По-перше, кількість текстів, які стосуються повоєнного літературного процесу в Україні стрімко наближається до нуля. Сама поява такої книжки - подія, а поява ТАКОЇ книжки - вкрай непересічна подія. В українській літературі загалом не надто багато справді сильних текстів про українську літературу, тому це вбивче поєднання.
По-друге, Гримич (принаймні тут, бо інших її книжок я не читав) - розкішна стилістка. Починаючи від неймовірно влучного імені, котре майже по-гоголівськи розкриває суть конфлікту головної героїні - секретарки Спілки Письменників під час сумнозвісного Пленуму 1947 року, з якого остаточно закріпився погром української культури - і закінчуючи досконалим поєднанням тогочасної популярної культури із сюжетом, виписаним на реальних подіях і документах. Читати цю книжку - величезне задоволення в усіх сенсах, а інформації про той період ви зможете отримати значно більше, ніж із будь-якого підручника. Особисто я хочу спіноф про Рильського і Малишка, котрих ви після цього роману щиро полюбите. Бо одне діло - шкільна програма, інше діло - справжня поезія.
По-третє, це, по суті, документалістика. Книжка художня, сама Клавка вигадана, але при цьому виступи, погляди, ба навіть репліки відомих діячів мистецтва відтворені документально точно. Роман про Радянський Союз, де немає героїв і антигероїв (у розумінні клясичної аксіології) завжди був зникомою рідкістю, тому така "література про літературу" надпотужно підважує соцреалістичний літературний процес. Якщо ви бодай віддалено знайомі з тогочасною літературою і літературно-політичними перипетіями - цей роман навіть на формальному рівні стане для вас преприємною знахідкою.
По-четверте, більшість роману стосується не так літературного процесу безпосередньо, як соціяльних та політичних колізій, що лунали антифоном. Це дуже щире і безпосереднє змалювання свинцевого цинізму, який панував тоді на всіх рівнях життя, і особливо цікаво та свіжо читається у ниішньому світі, де антифашизм преуспішно перетворюється на фашизм і демонструє, що вбивця драконів насправді завжди був драконом, котрий "просто виконував накази". Фокалізація через "простого советского человека" не просто вдала - вона робить цей роман від а до я. Так виглядав би соцреалізм, якби в ньому була бодай дещиця від справжнього реалізму. Фінал роману настільки надривний, несподіваний, трагічний, недоречний сюжетно і доречний формально, що ви, скоріш за все, перегорнете останню сторінку зі сльозами на очах. Це історична проза, потужна своєю нещадністю. Історична проза не просто не може мати щасливого фіналу (бо ми, зі своєї затишної позиції в майбутньому, добре знаємо все, що чекає героїв далі), вона не може мати фіналу взагалі. Лише настрій. І ця книжка - повністю про настрій епохи. Це легка, щира, багато в чому весела і сповнена оптимізму історія про відчай, від якого неможливо втекти. Приблизно так я й уявляв собі тональність української літератури тієї доби.
Замість фіналу - не менш потужна іронія Є. Нарубіної:
"Ходили ми, не спали ночі,
3 дрібниць радіючи до сліз,
Бо знали, що батьківські очі
за нами слідкували скрізь".
Довідково:
Новий роман Марини Гримич Maryna Hrymych опубліковано у видавництві "Нора-друк". Дія відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку «РОЛІТ» у 1947 році, у рік, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії через розгром української літератури, зокрема Максима Рильського та Юрія Яновського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками української літератури справа не обмежилася: українських літераторів – колег по перу, сусідів по дому і по дачах, товаришів по роботі і часто навіть однодумців – за хитромудрою схемою ЦК нацькували один на одного, користуючись їхніми амбіціями і «гріхами молодості», поставивши їх перед вибором: моральні принципи vs виживання. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації – хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах, а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління.
Клавка – секретарка Спілки письменників за родом своєї професії знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника – між відповідальним працівником ЦК і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
