Нобелівська лауреатка – польська письменниця з українським родоводом Ольга Токарчук
Престижну нагороду з літератури у різні роки здобувало багато людей, пов’язаних з нашою землею. Але серед них досі немає українців з України
Лауреати нобелівської премії з літератури за 2018 та 2019 роки днями оголошені у Стокгольмі. За 2018 рік премію отримала , польська письменниця Ольга Токарчук отримала премію, а австрійський письменник Петер Хандке –за 2019 рік.
Ця інформація дала привід для гордості й українцям. Адже польська письменниця Ольга Токарчук має українське походження.
Провідний польський романіст свого покоління
ДОВІДКА. Ольга Токарчук народилася у 1962 році у Сулєхові. Закінчила факультет психології Варшавського університету, деякий час працювала психотерапевтом. Є автором 8 романів та двох збірок оповідань. Деякі з її творів перекладені українською мовою, зокрема, "Мандрівка людей книги", "Правік та інші часи", "Гра на багатьох барабанчиках", "Останні історії", "Веди свій плуг понад кістками мертвих", "Бігуни". 57-річну Ольгу Токарчук названо провідним польським романістом свого покоління, вона отримала премію "за нарративну фантазію, яка з енциклопедичною пристрастю представляє перетин кордонів як форму життя".
"Токарчук ніколи не розглядає реальність як щось стабільне чи вічне. Вона конструює свої романи в напрузі між культурними протилежностями; природа проти культури, розум проти божевілля, чоловік проти жінки, дім проти відчуження", - йдеться в рішенні Нобелівського комітету.
Президент Польщі Анджей Дуда у Twitter привітав Ольгу Токарчук з отриманням Нобелівської премії.
Українським книголюбам Ольга Токарчук добре відома. «Українською перекладені її книжки "Бігуни", "Правік та інші часи", "Мандрівка людей книги", "Гра на багатьох барабанчиках", "Останні історії", "Веди свій плуг понад кістками мертвих".
Перекладач книг Ольги Токарчук Остап Сливинський найбільше радить українському читачеві такі книжки Токарчук як "Правік та інші часи", "Бігуни" та "Книги Якова". Останню він зараз перекладає українською. "Її найфундаментальніший роман "Правік та інші часи" - про уявне, міфічне село в центральній Польщі, яке є космосом. Воно в собі концентрує всі радощі, біди та лиха нашого часу". "Бігуни" у 2018 році принесли авторці Міжнародну букерівську премію. А "Книги Якова" - це перший історичний роман Ольги Токарчук, який може бути особливо цікавий українцям, бо дія відбувається на Поділлі та Галичині XVIII століття. "Цей роман стосується тієї частини нашої історії, яка нам дуже мало відома. Це історія юдаїзму в Україні та юдаїстичних єресей. Для багатьох українських читачів це буде абсолютне відкриття", - цитує перекладача ВВС.
Ольга Токарчук пам’ятає своє українське коріння, і в інтерв’ю ресурсу «Молодіжне Перехрестя» ще в 2010 році зауважувала: «Моя бабця Ольга Токарчук була українкою, дід – поляком, після війни родина розпорошилась, частина лишилась тут, інша замешкала у Польщі, а ще частина – у Франції. Минулого року я зустрілась з тією частиною родини, яка мешкає у Франції. Розмовляли ми з ними дивною польсько-українською мішаниною, я не знаю української, хоча батько знає... І тут у Львові маю родину, недалеко від Збаража. А взагалі Токарчуки походять з Токів біля Тернополя… Зараз навіть маємо вдома «Кобзар», хоча я не вмію добре читати українською. Що нам залишилося з сестрою – це знання пісень... Але словниковий запас у нас трохи смішний. Я, наприклад, знаю, як буде «розпрягати коней», але не знаю як сказати «помити руки».
За словами Остапа Сливинського, Токарчук часто відвідує літературні заходи в Україні: "Книжковий Арсенал", "Букфорум", фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі. «Вона дуже любить Україну, завжди відгукується про Україну з надзвичайною теплотою і цікавиться, що в Україні перекладають і читають з її романів", зауважив він і повідомив, що під час написання роману "Книги Якова" письменниця часто приїздила до Західної України для авторського дослідження, відвідувала Бузьк, Рогатин.
«Мандри, паломництва, подорожі – одна з улюблених тем Токарчук. І роман «Бігуни», і «Книги Якова», і «Веди свій плуг понад кістками мертвих» – про переміщення у просторі, причому мандрують не лише люди, а й тварини та навіть планети небосхилом. Так само мандрує прозою читач, щоразу вибудовуючи нові маршрути й зустрічаючись із авторкою на полі тексту. Токарчук зізнавалася: «Моє покоління дуже сильно відчуває свою невкоріненість», – і її авторка передає персонажам. Наприклад, у «Книгах Якова» дія починається в Рогатині, триває у Львові, потім переміщується у Чехію й завершується в Німеччині. У «Бігунах» герої не можуть віднайти місця, де хотілося б лишитися назавжди, та й не відчувають у цьому гострої потреби. Вкоріненість – романтичний принцип, це серце Шопена у ХІХ ст. мандрувало, аж доки досягнуло коханої Польщі, сучасною ж релігією став рух. Мандри – це не лише спосіб спокутувати минуле чи втекти від стосунків, які вже не сила терпіти, а й взагалі єдиний можливий модус існування. Тож мало не всі герої Токарчук шукають себе через подолання відстаней. «Перетинання кордонів» як важливий творчий принцип потрапив навіть у формулювання нобелівського журі. І це той випадок, коли комітет таки сказав дещо важливе, а не обійшовся абстрактно-туманними формулюваннями, як це часто траплялося раніше», зазначає ЛітАкцент.
Найближчим часом книжки Ольги Токарчук «Книги Якова» і «Химерні місяці» вийдуть друком у видавництві «Темпора».
Нашого нобелівського цвіту – по всьому світу
Втішившись тим, що наша майже землячка отримала престижну премію, варто задати питання: а чому серед Нобелівських лауреатів з літератури немає українців, які живуть чи жили саме на українській землі, в Україні? А їх справді немає. Та, власне, і в інших галузях небагато.
«Офіційно Україна не має жодного лауреата Нобелівської премії. Натомість серед нобеліантів є чимало вихідців з України. Це вчені та письменники, які народилися, навчалися, розпочинали свою діяльність або тривалий час жили, плідно творили в Україні, але одержали Нобелівську премію, будучи громадянами інших країн», зауважує Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І.Франка.
Серед нобелівських лауреатів з літератури попередніх років вихідці з України:
Борис Пастернак (1890–1960), премія з літератури, 1958. Нобеліант СРСР. Його батьки й діди народилися й жили в Одесі. Премія – за роман "Доктор Живаго", який влада СРСР сприйняла як антирадянський. Нобелівські лауреати СРСР:
Шмуель Аґнон (1888–1970) – премія з літератури, 1966. Нобеліант Ізраїлю. Народився в м. Бучач, Галичина. Працював у Львові, Німеччині. Друкувався у Бучачі, Львові, за кордоном. У його творах помітні взаємні впливи української і єврейської культур.
Світлана Алексієвич (1948) – премія з літератури, 2015. Вона народилася у Станіславі (Івано-Франківськ), дитинство провела на Вінниччині, її мати – українка. Нобеліант Білорусі.
На премії не щастило
Хоча в різні роки серед кандидатів на Нобелівську премії були й українці з України. Однак номінування успіхом не увінчалося – з різних причин.
«Претендентом в галузі літератури був Іван Франко. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. в листі до Нобелівського комітету професор, доктор філософії з Відня Йосеф Застирець. Він не став нобелівськими лауреатом лише через те, що лист-подання надійшов до Стокгольма, коли питання про лауреатів уже було вирішене. Улас Самчук як «найвидатніший український прозаїк в діаспорі», уродженець села Дермань (тепер Рівненської області), був висунутий на здобуття премії з літератури 1980 року після виходу в світ його роману-трилогії «Волинь». Самчук не отримав винагороду, адже його кандидатуру не висунув жоден із Нобелівських лауреатів, а така рекомендація могла бути визначальною. Стати Нобелівськими лауреатами з літератури могли й Павло Тичина у 1966 році, й Микола Бажан у 1970. Останній, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому їй листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури, тобто фактично відмовився від нагороди. Як один з реальних претендентів на найвищу відзнаку так і залишився Павло Тичина. На здобуття Нобелівської премії висували і Василя Стуса у 1985 році, однак, поет-дисидент помер 4 вересня саме 1985 року від тортур у таборі для політв’язнів. Кандидатура померлого автора не могла розглядатися Шведською академією. 1991 року на здобуття Нобелівської премії висували кандидатуру Олеся Гончара. У 1910 Ісмаїла Гаспринського, що займався літературно-просвітницькою діяльністю в Криму, на здобуття Нобелівської премії висунула Франція. Утім, всі ці заяви не дали позитивного результату», зауважує Еспрессо.
Бажан зрікся добровільно
Втім, картина могла б бути іншою, якби не одне «але». У радянські часи, наприклад, письменники навіть боялися "Нобеля". Наприклад, Микола Бажан добровільно відмовився від престижної премії. І його за кордоном зрозуміли, бо в радянські часи вдома письменнику могло б бути непереливки. Отакий парадокс.
«Радянська премія унеможливлювала, зрозуміло, міжнародне визнання. Сталінський лауреат Микола Бажан самохіть зрікся висунення на Нобелівську відзнаку. Коли професор Гарвардського університету Омелян Пріцак надіслав Миколі Платоновичу листа з пропозицією, той відповів чемною відмовою. Мотивував тим, що його доробок надто скромний. І Бажан, і Пріцак добре розуміли: йшлося насамперед про популяризацію української літератури. Насправді Бажан таки знав собі ціну. Він справді був тоді найвизначнішим з українських поетів. Та й у Європі його трохи перекладали. А професор Пріцак обґрунтував своє подання дуже вміло й доказово, відзначивши і неперевершену формальну досконалість, і глибину філософських роздумів, і неймовірно багату інтертекстуальність, закоріненість у європейську класику. Номінант звичайно ж керувався найперш страхом і дбав про безпеку життєдіяльності. Пам'ятав він і застережливий прецедент. Російський поет Борис Пастернак зважився передати рукопис свого роману за кордон, отримав Нобелівську премію - і тим спричинив неймовірно жорстоке невпинне цькування», зазанчає ВВС. І зауважує, що, до того ж, початок 70-х і без того видався тяжким, починалися нові нагінки на дисидентів. Суворішала цензура. «Микола Бажан за кілька років отримав найвищу в Союзі Ленінську премію. Визнання для українського поета могло прийти лише з Москви, а не зі Стокгольма».
Хто він, майбутній нобеліант з України?
Втім, нині – зовсім інші часи, інша ситуація, а нобеліантів з України у літературній царині як не було, так і немає. Хоча, здавалось за скільки років Незалежності могло б щось відбутися, адже у нас багато талановитих письменників.
Втім, щось не складається. Хоча це питання цікавить багатьох. «Друзі! Сьогодні, коли всі радіють успіху Ольги Токарчук (цілком заслуженого!) і всюди згадують її "українське коріння", мені все більше болить одне: ну коли вже, коли український автор отримає Нобеля? При всьому скептицизмі щодо будь-яких нагород, ураховуючи й Нобелівську, все-таки дуже хочеться, щоб хтось із українців поїхав до Швеції за цією нагородою. Ось таке наївне бажання», зазначила на своїй Фейсбук-сторінці Valentyna Kharkhun.
Та, вочевидь, є перспектива, про яку поки-що говорять тільки натяками. «Валентино - запевняю: український автор отримає Нобеля тоді, коли номіную на цю премію його я. Я вже трьох номінував, одержував подяки від Нобелівського комітету за участь у номінації, а тепер наближається момент, коли буде подяка за присудження номінованому! Я знаю, кого слід номінувати і в ближчі роки це зроблю..», відповів їй Михайло Наєнко, літературознавець, доктор філологічних наук, професор.
І навіть не привідкрив таємниці у відповідь на дещо провокативні закиди: «На жаль, реальних кандидатів усього два-три, а з них Жадан - найбільш гідний премії». «Ще зелений... Хай трохи підросте... Є кандидатури, твори яких перекладені понад 20-ма мовами. От того й будемо номінувати... Хто він - секрет на 50 років. Це не обговорюється, а робиться мовчки....».
Фото з відкритих інтернет-ресурсів