“Нині теми для проєктів диктує війна”. Інтерв’ю з мисткинею, акторкою, продюсеркою, громадською діячкою і волонтеркою Ольгою Собко

Театр може бути не лише мистецтвом, а й засобом боротьби. Ольга Собко – акторка, продюсерка та волонтерка, яка через громадську організацію "Голоси" доносить правду про війну, бореться з дезінформацією, російською пропагандою, популяризуючи українську культуру. Вистава "Азовсталь. Голоси" ось вже третій рік поспіль мовою мистецтва розповідає світу про страшні реалії російсько-української війни, а новий проєкт "Туман. Хроніки перемоги, якої ще не було" – про біль і відчай кожного українця. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Ольга Собко ділиться власними думками щодо мистецтва, розповідає, чому створила ГО "Голоси" та який вплив театр має на суспільство.

Частина друга ексклюзивного інтерв’ю, першу частину читайте за посиланням.

Мистецтво, що об'єднує

- Ольго, розкажіть, як виникла ідея створити громадську організацію "Голоси"? Яка її основна мета?

- Коли ми зробили проєкт "Азовсталь. Голоси", стало зрозуміло, що треба набувати якогось офіційного статусу для того, щоб масштабувати свою діяльність, робити нові проєкти, адже ідей дуже багато. Ми з Валерією Демченко зареєстрували громадську організацію влітку 2024 року. У статуті прописані основні наші постулати: боротьба з дезінформацією, російською пропагандою, популяризація української культури, об'єднання українського суспільства. Усі наші проєкти направлені на те, щоб об'єднувати суспільство, боротися з дезінформацією, популяризувати Україну, українську культуру, красиву, надзвичайну літературу і театр закордоном.

- Розкажіть про ваших партнерів. Хто вас підтримує?

- По-перше, нашими партнерами є українські медіа. Це, зокрема ваше медіа "Погляд", також медіа "Апостроф", "ТВ-7" (це маріупольське телебачення), за що ми дуже вдячні.

Наші друзі – Асоціація родин захисників "Азовсталі" – завжди присутні на наших показах вистави "Азовсталь. Голоси". У нас була спільна пресконференція в Одесі. Вони найбільше підтримують наш проєкт "Азовсталь. Голоси".

У Києві нас підтримує локація “Довженко-центр”, в Одесі величезну знижку на оренду приміщення нам зробив театр імені В. Василька, у Чернівцях центр імені Івана Миколайчука, а у Львові Перший театр надавали нам приміщення безкоштовно, тобто це всі міста, де в нас були покази: театри Ужгорода, Мукачева, Хуста.

У Берліні нас підтримує локація "Hotel Continental – Art Space in Exile", яка виникла у 2022 році для підтримки проєктів або українських колективів, театрів, митців або колективів, театрів і митців з інших країн, які потерпіли від війни. Тобто це локація, яка приймає антивоєнні проєкти тих митців, які знаходяться чи родом з країни, де йдуть війни.

- З якими викликами стикаєтесь під час реалізації своїх ініціатив і проєктів?

- Перше і найбанальніше – це відсутність фінансування, звісно, тому що все робиться абсолютно своїми силами. Я думаю, зараз всі митці в Україні, хто робить некомерційні проєкти, з цим стикаються. Але ми сподіваємося, що будемо подаватися на якісь гранти. Ми не впадаємо у відчай. Ось невеликий грант ми вже отримали і дуже за це вдячні.  

Інша наша основна проблем – це відсутність акторів-чоловіків. Більшість із них, із ким я працювала до війни, зараз на фронті. Це Руслан Коваль, Олесь Каціон, Євген Арабаджийський. Я думаю, в кожному колективі є така проблема. Із цим ми нічого не можемо зробити. Тому у нашій виставі багато чоловічих монологів просто записані на відео.

Це основні два таких виклики, але ми вже так до цього всього звикли, що це сприймається як даність і не викликає у нас ніякого страху чи бажання припинити.

У мене особисто дуже велике почуття обов'язку перед моїми колегами, які зараз конкретно на фронті. Я мушу хоча б говорити про них, нагадувати, що війна не припиняється, наші хлопці в полоні або вже засуджені.

 - Як обираєте теми для своїх проєктів? Що для вас є натхненням?

- Я людина дуже позитивна, у мене батьки були з гумором. Коли ми з Валерією Демченко колись давно створювали нашу театральну агенцію "Цукор", то думали, що будемо займатися тільки комедією. Але спочатку нас накрив карантин, хоча ми дещо встигли випустити, а потім – війна. І зрозуміло, що зараз я не зможу займатися комедіями. Нині теми для проєктів диктує війна. Головне, щоб наші проєкти були недепресивними. Це наша основна місія – після показу не занурювати людей у психологічний стрес, а витягувати, при цьому розповідаючи про сьогодення. Ми вистоїмо, виживемо як суспільство і як український народ, тільки об'єднавшись і підтримуючи  один одного. Мене надихає думка, що війна все одно закінчиться, і ми будемо процвітаючою країною. Я у це безумовно вірю, бо я тут залишаюсь. І буду у культурній сфері все робити від мене залежне. Наша культура прекрасна і сучасна. Зараз стільки нових художників, режисерів, класних акторів, щоб все це максимально піднімати на високий рівень, розповідати у світі про наше мистецтво і про Україну в цілому. Тож зараз моє натхнення – такий погляд у майбутнє, до якого хочеться спонукати всіх наших глядачів.

- На вашу думку, як ваша організація впливає на суспільство? Які відгуки ви отримуєте від людей?

- Коли ми зробили "Азовсталь. Голоси", то орієнтувались виключно на закордонну аудиторію. Ми в презентації так і писали. Я була категорично проти того, щоб робити такі покази в Україні, бо була впевнена, що ми не зберемо навіть десятьох глядачів. Коли на перший показ у Будинку кіно зібрався повний зал, я була в шоці. Прийшли азовці, які пережили Оленівку, тобто, які вижили в теракті і яких обміняли. Серед глядачів були інші люди з Азовсталі, маріупольці-переселенці, люди з дітьми. І вони підходили і говорили про те, що вони нам дякують за те, що в цій біді і горі, яке вони пережили там, знаходячись в окупації, ми їх не залишаємо самих. І це був найважливіший для нас фідбек. У нас у виставі є прототипи Дмитра Козацького, який був на Азовсталі, Дениса Прокопенка – командира азовців, а також Каті Пташки. Ці люди були у нас на виставі, крім Дениса, була його дружина.

І коли такі люди до тебе підходять і дякують тобі за твою роботу, за те, що ти про них розповідаєш і про все, що їм довелося пережити в полоні, і коли вони тобі кажуть не зупинятися, тоді ти розумієш, що робиш правильні речі.

У нас був тур Мукачево – Ужгород – Хуст, і після якоїсь вистави до нас підходить хлопець на ім’я Марк і каже, що був на Азовсталі і що в нього враження, що ми з ним в одному підвалі сиділи. Я розридалася.

А ще був абсолютно містичний випадок. Ми забули гітару і попросили наших мукачівських друзів, щоб вони нам знайшли гітару. Вони нам її принесли, ми відіграли виставу. І тільки на наступний день дізналися, що це гітара бійця, який загинув на Азовсталі. Такий містичний проєкт, що живе своїм життям, підтягує тих, хто йому треба.

Фідбек найважливіший для нас від тих, хто був на Азовсталі, бо проєкт про них. Я особисто дуже боялася їх реакції, оцінки і тому, напевно, хотіла, щоб ми показували проєкт тільки закордоном. Але коли пішли покази Україною, до нас масово почали приходити люди, які обіймали, плакали в кінці, дякували за те, що для них ця вистава стала певним сенсом психотерапії, що вони прожили і відпустили свій біль, бо до цього жили у відчутті, що нікому непотрібні, покинуті і забуті. Ми ж розуміємо, що ніякої особливої підтримки від держави вони не мають. Це люди, які стали біженцями не по своїй волі і втратили практично все.

Якою буде реакція на проєкт "Туман. Хроніки перемоги, якої ще не було", подивимося.

Там будуть звучати голоси різних міст України, людей з різним досвідом і на початку війни, і в довоєнний період. Там буде Одеса, знищений, стертий із лиця землі Бахмут, Каховка після екологічної катастрофи, Харків – інтелігентний, інтелектуальний, який говоритиме про сатисфакцію і чи можлива вона після таких втрат, а також Донецьк і Луганськ – двоє ошуканих хлопців-друзів, яким розповіли про супер красиве життя, пообіцяли золоті гори, а потім кинули. Там буде Херсон, чий монолог блискуче робить народний артист України Лев Сомов, –  це дідусь, який шукає дітей.

Крім того, буде й Коломия – вдова, яка поховала чоловіка, Буча, яка пережила страшний досвід для жінки, але без занурення в натуралістичний бруд, щоб люди не вийшли після показу збентежені, спантеличені, депресивні. Нам важливо дати акцент і розказати про кожне місто мовою мистецтва. Не розповідати, що нас тут ріжуть, вбивають, ґвалтують, бо в людей буде або відторгнення, або просто ніхто не прийде. Ми займаємось театром, тож нам треба малювати ці картини красивими художніми мазками, щоб це хотілося дивитися. Не треба множити жорстокість, а ось говорити про неї, засуджувати і допомагати тим, хто її пережив, розповідаючи про це красивою мовою, потрібно.

Сила голосів у часи війни

- Яка історія героїв з Азовсталі і яку ви показуєте у виставі "Азовсталь. Голоси" найбільше зачепила ваше серце?

- Ми коли прийняли рішення, що будемо робити такий проєкт, я написала Хачатуру Василяну, який є автором усіх текстів, розповіла про ідею зробити проєкт про Азовсталь.

Хачатур написав ці монологи достатньо швидко, буквально за декілька днів прислав їх нам. Ми з акторами і режисером зібралися на перше читання. Перший актор читає – всі ридають, другий актор читає – всі ридають, включаючи актора. І так кожен монолог ми читали і ридали, неможливо було просто дочитати, бо настільки це було по-живому. 

Це був червень 2022 року, коли ми розуміли, що з Азовсталі вивели в полон людей і що хочемо про це розказати. Ми були такі наївні, думали, що зараз ми світу розкажемо і їх випустять з полону, бо світ натисне на росію. Я навіть не можу сказати, який мене монолог найбільше вразив, адже я кожен монолог читала і всі їх хотіла зі сцени розказати незалежно від того, чи це чоловічий чи жіночий, оскільки кожне слово кожного монологу було в серці.

- Розкажіть про свою роль Мами у виставі "Азовсталь. Голоси". Чому саме ця роль? Наскільки ви її відчуваєте?

- На початку роль Мами грала Людмила Ардельян, а я грала лише Любов. Потім у нас перестали співпадати робочі графіки – і Людмила пішла з проєкту. Це був кінець 2022 року. Роботи тоді не було ніякої, тільки цей проєкт. Ми жили в нестабільній психологічній ситуації, тож я сказала Валерії, що просто не переживу, якщо в команду прийде якась нова людина. У мене не було сил у той час на комунікацію з новою людиною.

І тоді мені приходить така думка, що Мама і Любов – це взагалі одне й те саме. Тож спершу в Чехії, а потім у Женеві я зіграла ці дві ролі. Логіка проєкту так лягла, що любов є в усіх: у матері, бійцеві, лікарі, волонтерові. Такий це містичний проєкт, що сам вирішує свою долю, будучи сам собі і режисером, і сценаристом.

- Чи змінив проєкт "Азовсталь. Голоси" ваше бачення на мистецтво?

- Він змінив взагалі моє ставлення до професії. Чому? Тому що 24 лютого перша моя думка була "Що я робила стільки років? На що я витратила життя? На професію, що нікому непотрібна, як виявилося, у кризовий період для моєї країни? Я не вмію ні стріляти, ні напекти хліба на 100 людей, ні лікувати, не можу навіть санітаркою піти, бо то я боюсь, то не знаю". Я відчувала себе непотребом, який нічого конкретного й корисного для держави зробити не може. Я лише вмію красиво на камеру читати вірші. Ця думка була дуже болюча, страшна, що розривала мене зсередини ще більше, ніж ті ракети, які летіли і на які я сильно злилася. Але ще більше я злилася на себе.

Такий мій стан тривав десь до кінця березня. А потім я побачила у Фейсбуці, що кудись там потрібні були матраци, і згадала, що в друзів є. І ось я вже координую, допомагаю у волонтерській роботі. Тоді я зрозуміла, що це стабілізує мою психіку, дозволяє мені прийняти себе як корисну одиницю суспільства. Потім мені запропонували провести в Любліні (Польща) концерт на підтримку наших біженців для фонду "Карітас".

Я поїхала, організувала в Польщі концерт, потім у Литві, далі – ще близько 10 заходів у Польщі, Rock for Ukraine – у Швеції. Так я зрозуміла, що мистецтво може збирати гроші для біженців, фондів. Я працювала абсолютно без гонорару, мені лише оплачували дорогу, проживання і харчування. Отже, мистецтво все таки може щось корисне робити.

Згодом мені зателефонувала Валерія Демченко і сказала: "Давай робити якийсь актуальний проєкт на тему війни". Ми вирішили, що це буде Азовсталь, бо саме у той час вивели в полон наших захисників з Азовсталі. Та ще й містичним чином так склалося, що прем'єра відбулася 29 липня – у день, коли сталася трагедія в Оленівці. Готуючись до вистави, ми дізнались, що в Оленівці відбувся теракт, більше 50 людей загинуло. У нас шок, я йду ридати, тексти вилетіли з голови. Я не знаю, як ми ту прем'єру відіграли, адже були в страшному стані. Але на виставі були присутні телебачення, родичі полонених, які нас дуже підтримали, а ми їх. Таким чином ми зрозуміли, що робимо важливу справу.

Тож проєкт "Азовсталь. Голоси" змінив взагалі моє ставлення до ролі мистецтва в житті людини і суспільства. На власному досвіді у кризовий момент для країни я переконалась, що мистецтвом можна доносити надзвичайно важливі меседжі, а також надихати, піднімати, об'єднувати, заспокоювати людей.

Навколо цього проєкту створилось певне ком'юніті (спільнота, - прим. ред.), адже в нас є глядачі, які приходили на виставу шість разів, тому що, на їх думку, у нас щоразу нова вистава. При цьому й глядач має вплив на виставу. Колись вона йде швидше і енергійніше, а часом – більш лірична, задумлива. Дійсно, мистецтво – це зброя. Мистецтвом можна вирішувати велику кількість питань. Мистецтвом можна об'єднувати, боротися з дезінформацією, надихати, комунікувати, розповідати, просвітлювати, навчати, смішити... І вся ця сила в руках тих, хто виходить на сцену. Головне, щоб у них були чиста совість і добре серце. І тоді все складеться. Глядач буде гарно реагувати, піде з вистави натхненний, повірить, що все буде добре.

- Які маєте плани? Над чим ще працюєте?

- Я як продюсерка першочерговою задачею бачу масштабувати "Азовсталь. Голоси", зробити обов'язково показ у Києві до річниці виводу в полон 20 травня, що ми робимо кожного року. Відіграти його цього року по різним містам України, куди ми ще не їздили, наприклад, у Миколаєві, Запоріжжі, Харкові, хоча це не дуже безпечна зона.

І, звісно, я б хотіла хоча б кілька показів Україною нового проєкту "Туман. Хроніки перемоги, якої ще не було", щоб люди теж його подивилися, бо мені здається, що для української аудиторії цей проєкт надзвичайно важливий, можливо, навіть важливіший, ніж для закордону. Я думаю, він буде своєрідним сеансом психотерапії, адже в кожного з нас свій відчай і біль. Ми всі хочемо просто жити, розвиватися, любити, працювати, надихатися, відпочивати, ростити дітей, а ми поставлені в такі умови, що лише втрачаємо. Ми всі українці, які хочуть жити на своїй землі. Це нас об'єднує. Нам нема що ділити. Ми маємо об'єднатися, бо інакше з цього липкого страшного туману не вийдемо, а вийти з нього можна і двері вже відкриті. Нам треба більше поважати і любити один одного, більше об'єднуватися і відчути себе єдиним народом.

Фото для публікації надані Ольгою Собко.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.