"Якщо ми здамося, то перестанемо існувати як нація". Інтерв’ю з мисткинею, акторкою, продюсеркою, громадською діячкою і волонтеркою Ольгою Собко

У сучасних умовах війни український театр є важливим голосом правди, надії та пам’яті. Одним із найяскравіших прикладів такої мистецької боротьби є діяльність громадської організації "Голоси" та її волонтерські театральні проєкти. Особливо знаковою стала вистава "Азовсталь. Голоси", що торкається сердець глядачів як в Україні, так і закордоном. Ольга Собко – акторка, продюсерка, волонтерка та громадська діячка, яка разом зі своєю командою несе правду про війну через мистецтво. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" вона розповідає про власний шлях у мистецтві, виклики театрального продюсування в умовах війни та важливість культурного фронту для України.

Шлях до акторства

- Ольго, звідки ви родом, з чого починався ваш шлях у мистецтві? Чи правда, що артиста формує творче оточення?

 - Я родом із Вінницької області з маленького селища Піщанка. Народилася в сім'ї вчителів математики, але дуже творчих людей. Батько з дитинства мене привчав до поезії, завжди декламував вірші, а я ще навіть не вміла читати, а запам’ятовувала на слух. Мама була рукодільницею, майстринею. Вона і шила, і вишивала, і малювала. Цей творчий вайб (емоційний стан, атмосфера, настрій, – прим. ред.) я перейняла від батьків.

Я не знаю насправді, що формує актора, бо ніде в моєму оточенні не було акторів. Я вам скажу більше: вперше в театр я потрапила, коли була студенткою театрального вузу. Звідки я взяла ідею, що буду актрисою, не знаю, але з дитинства я розуміла, що мені подобається читати п'єси різними голосами, зображати персонажів. Батьки мене дуже підтримали. Так я вступила до театрального інституту імені Карпенка Карого (нині Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, – прим. ред.). 1 вересня після посвяти в інститут я вперше пішла в театр на Лівому березі. Так розпочався мій творчий шлях.

Ще під час навчання в школі я дуже тяжіла до декламації, любила брати участь у різних художніх вечорах, навіть одного разу грала Лесю Українку. Я проявлялася як творча сценічна особистість.

Вчителі, звісно, це помічали, тож давали мені якісь ролі. Але звідки оце акторське зерно зародилося, я не розумію. Так само Катерина Білокур виросла в сільській родині, яка її не просто не підтримувала, а гнобила за те, що вона малює. Чому вона вирішила, що вона художниця? Напевно, була якась іскра і вона вперто, попри всі свої страшенні життєві випробування, йшла до мети, щоб стати  художницею.

 Що саме формує актора, я не знаю. Мені здається, що це якесь вроджене відчуття, і дуже добре, що воно в мене є.

 - Чи були у вашому житті обставини, які могли вас збити з цього творчого шляху?

 - Звісно, тому що в театральний інститут я вступала двічі. Першого разу не вступила. Мені запропонували йти на диктора. Але я не розуміла, як я буду диктором. Я відмовилася і вступила в педагогічний університет у Вінниці. Рік там навчалася на філологічному факультеті. Проте мені там було дуже важко морально, хоча й оцінки були хороші, та я жила тим, що закінчиться цей рік і я знову поїду вступати до інституту Карпенка Карого. Мене батьки, на диво, підтримували, бо бачили, що я не заспокоююся. На другий рік я вступила. Мене взяв до себе прекрасний майстер Григорій Йосипович Кононенко.

Мені дуже пощастило. Коли я до нього прийшла, то зрозуміла, чому я не вступила до іншого майстра, бо я потрапила саме до свого майстра. Як він мене відчував, як бачив, які ролі він мені давав... І Кассандру я в нього грала, і Вассу Железнову, і Соню - Золоту Ручку. Він мені вклав різні образи, розвинув у мені певний акторський психофізичний діапазон. Мені здається, що ніхто інший цього для мене б не зробив. Просто співпала якась психофізика, атмосфера між людьми. Мені як учениці вдалося почути, що він як педагог доносить. Ті закладені ним засади акторської майстерності в повній мірі я розумію тільки зараз, коли минуло майже 20 років. Інколи на сцені ловлю себе на тому, що зрозуміла, про що тоді, на третьому курсі, на репетиції сказав Григорій Йосипович. До деяких речей доходиш тільки вже в зрілому віці, багато переосмислюєш.

Збити зі шляху мене могла й відсутність роботи після закінчення інституту. Я почала займатись організацією івентів, працювала аніматором на заходах. У театрі я не працювала взагалі, зйомок теж не було. На початку нульових я знялась в серіалі "Повернення Мухтара" в епізодичній ролі, де в мене було всього дві репліки. Це було певне випробування для психіки. По суті я пішла з професії і повернулася, коли мене покликали в театри "Актор" і "Антреприза". Там я усвідомила, що не втратила своєї акторської майстерності. Навпаки – накопичила в собі стільки всього, що хотіла б сказати на сцені. Тому мені було мало тих ролей, які мені давали. І я запропонувала  Валерії Демченко, з якою ми були тоді знайомі, а зараз вона режисер практично всіх моїх проєктів: "Давай зробимо свою антрепризу, свою комедію. Я буду продюсерка, принаймні спробую, бо продюсуванню ніде не навчалась". Ось так ми започаткували театральну агенцію "Цукор", зробили антрепризу "Тиха сімейна вечеря".

Потім була вистава "Фрекен Бок".

Також ми влаштовували багато поетичних вечорів. Для себе я з’ясувала, що хочу не просто повернутися в професію як актриса, а й робити власні проєкти з командою однодумців.

Життя випробовувало мене на міцність, але коли ти відчуваєш, що це твоє, то треба вперто робити свою справу, не зважаючи ні на яку критику. Кожен віддає те, чим наповнений. Спочатку ви будете це робити самостійно, ніхто на це не звертатиме уваги. Потім люди вас помітять, деякі почнуть допомагати і навіть захочуть з вами співпрацювати, інтегруватися в ваші проєкти. Коли мені пишуть, що хочуть до нас у проєкт, виставу, або пропонують щось разом зробити, наприклад, якийсь режисер, для мене це найвище щастя. Можливо, я роблю все неідеально, але максимально чесно на тому рівні, на якому можу, з повною віддачею. І, звісно, доєднуються люди. У нас прекрасна команда, з якою ми постійно працюємо. У такі кризові періоди тільки і рятують команда й улюблена справа.

- Наскільки складно поєднувати акторську роботу і продюсування?

- Це зовсім непросто. Звісно, мені набагато легше, коли я запрошена актриса в якихось постановках. Я їду на гастролі, ні про що не думаю. Мене привезли, нагодували, дали гонорар, я поїхала щаслива додому. Коли ти ще й продюсер в проєкті, тобі треба дуже багато всього тримати в голові, контролювати, розуміти, турбуватись, чи продались квитки… Продюсер відповідає за все: за рекламу, побутові й технічні моменти. Але якщо говорити, наприклад, про проєкт "Азовсталь. Голоси", то мені в ньому по-акторськи легко працювати.

Я розумію, про що він, я його люблю, він про кожного з нас. Тому мені там не треба щось грати, довго готуватися. Я можу через п’ять хвилин увійти в потрібний стан не тому, що я геніальна актриса, а тому, що там дуже проста історія про нас, про війну, там все зрозуміло. Узагалі цей проєкт мені дуже дорогий, мені з ним зовсім неважко, навпаки – я працюю із задоволенням. Уся наша команда витрачає свій вільний час, бо це повністю волонтерський проєкт. У нас нема жодної фінансової підтримки. Ми повністю на самоокупності, з кожним показом ми заходимо в мінус все глибше і глибше. Але ми свідомо продовжуємо його робити, за що я вдячна всій команді, бо потужно розповідаємо про Україну, Азовсталь, Маріуполь і взагалі про те, що відбувається, що війна досі триває, бо таке враження, що дехто ховає голову в пісок і думає, що якщо дивитися у телевізор, то за вікном не летять ракети. На жаль, летять. І нам треба не падати духом, не в депресії знаходитися, а робити хто що може, щоб допомагати фронту або хоча б говорити про війну. Бо якщо не говорити про полонених з Азовсталі, то ситуація не зміниться ніколи. Багато хто з них уже засуджений, тобто у в'язниці, тож, як я розумію, не підлягають обміну. Мені страшно уявити, що переживають їхні родичі. Я навіть не сприймаю це як театральний проєкт. Це громадянський обов'язок, так само як передати з кожної зарплатні донат на фронт. У мене був дуже критичний момент після одного з попередніх показів, коли ми боялися, що буде порожній зал. Я у той час так втомилася це просувати, в мене не було сил, тож я написала у наш робочий чат: "Дозвольте мені здатися". На що наша адміністратор Тетяна відповіла: "Війна закінчиться, і хлопці з Азовсталі повернуться додому. Вони запитають: "А що кожен із вас зробив?". У них є тільки їхні рідні і ви, хто говорить про них". Вона зачепила мене за живе. А ще наша режисерка Валерія Демченко завжди каже: "Якщо ти не на фронті, ти не маєш права казати, що втомився". І вона права. Це наш такий девіз. Звісно, ми втомлюємося як і всі, плачемо, і розпач буває.

А потім ти виходиш на сцену і знову бачиш повний зал людей, розумієш, що не тільки тобі це важливо,  бачиш переселенців із Маріуполя, які підходять і дякують за те, що про них говорять.

Їм здається, що на них вже всі махнули рукою, що вони нікому не цікаві, а тут є хтось, хто й досі розповідає про їхній біль, хоча минуло вже три роки, як народився проєкт "Азовсталь. Голоси". Тож працюємо далі. Ми не маємо права здаватися, поки хлопці на фронті не здаються, поки є така величезна кількість біженців, переселенців, поки люди перебувають в окупації, поки тисячі наших дітей вивезені в росію, у той самий полон. Їм там промивають мізки про велику росію. Ми не маємо права це залишати.

Мистецтво як зброя

 - Повертаючись до мого питання, я була особисто дуже вражена, коли ми з колегами приїхали на виставу "Азовсталь. Голоси", а ви встигали спілкуватися з журналістами, а потім вийшли на сцену і ви вже як актриса робили це блискуче. Це дуже вражаюче. Як вам вдається так швидко перемикатися?

 - Дуже дякую за таку високу оцінку. Насправді в мене великий досвід в організації заходів, івентів. І це, звісно, загартовує, бо навчаєшся існувати в такому режимі. До проєкту "Азовсталь. Голоси" в мене особливе ставлення. У ньому все так складається, що в нас ще жодного разу не було якихось серйозних накладок. Узагалі цей проєкт живе своїм життям, він притягує до себе потрібних людей. У нас був випадок, коли квитки в Одесі продані, ми завтра маємо туди їхати, а в нас відпадає з дуже поважної причини актор, який має грати Свободу. І я розумію, що в нас немає актора на фінал. Якби лікаря не стало, викреслили б і пішли далі. Але немає фінального монологу! Тож я просто увечері пишу в Фейсбуці пост про пошук актора 35-40 років. Нам написав просто вражаючий Юрій Оноприйко. Зараз він у нас уже грає Свободу на постійній основі. І все так склалося без репетицій. Ми просто йому вислали файл, де було прописано, що і коли відбувається. Він по цьому файлику зайшов у виставу і відіграв так, ніби грав там 10 років. Ніде взагалі людина не схибила. Тож тут головне – не панікувати і вірити, що у життя для нас найкращий сценарій. Повномасштабна війна зробила якісь незначні речі неважливими. Головне, щоб сім'я, друзі були живі й здорові. Мій батько завжди казав, що "добра, краси, позитиву, доброї енергії набагато більше, ніж зла. Інакше світ перестав би існувати. Можливо, це найкращий варіант життя з усіх можливих. Тож ми маємо цінувати нинішній день". Ми не можемо особливо вплинути на сьогоднішню ситуацію, але можемо не дозволяти їй себе емоційно розхитувати.  

Нам треба концентруватися на тому, що є у нас, чим ми можемо допомогти реально хлопцям на фронті, збираючи біля себе однодумців, не впадаючи у відчай, бо це найстрашніше, що може бути, адже страх паралізує.

На початку повномасштабної війни я дуже боялась, щоб мене психічно не паралізувало. Слава богу, цього не відбулося. Якось я дуже сильно вірила, що з Києвом буде все нормально, ми всі вистоїмо. Я виїжджала з Києва тільки через творчі проєкти, коли ми робили "Азовсталь. Голоси" для біженців як благодійні заходи в Польщі. Я постійно перебуваю в Києві, бо вірю і всі мають  вірити, що ми вистоїмо, бо в нас немає іншого шляху. Якщо ми здамося, то перестанемо існувати як нація.

 - Як ви відновлюєте свої сили після такої інтенсивної роботи?

 - Я вам скажу, що мене дуже підтримує сім'я. У мене прекрасний чоловік, це мій колишній однокласник. Ми разом із 2003 року, у 2006-му одружилися. Він уважний чоловік і дуже глибока людина.

Мені надзвичайно пощастило йти своєю життєвою дорогою поруч із такою людиною. У мене було чимало стресових ситуацій у житті. Мої батьки пішли достатньо рано для мене, бо я пізня дитина. Мій брат помер у минулому році через онкозахворювання. Це було надзвичайно важке випробування. У такій страшній кризовій ситуації проявилася моя сім'я. Тому моя найбільша сила і досягнення в житті – це моя сім'я: чоловік і наша донечка Варвара.

Я сподіваюсь, що я для неї хоча б на 50% така мама, якою була моя мама. Мої батьки були дивовижні люди не радянського типу. Вони виховували в мені особистість, я постійно чула, яка я унікальна, красива, молодець, що мене чекає Голлівуд. У мене є закладена батьками безстрашність. Я дуже довіряю всьому світу, бо розумію, що всі люди такі самі, як і я. Якщо мені щось треба, я не соромлюся про це попросити.

Також моя опора і підтримка це Валерія Демченко.

Наша спільна робота з нею давно переросла в тісну дружбу, ми розуміємо одна одну з півслова. Дуже багато проєктів разом уже реалізували. 

- Що стало ключовим моментом у вашому житті, коли ви вирішили присвятити себе не лише творчості, але й соціальним ініціативам?

 - Звісно, початок війни, коли я зрозуміла, що не зможу робити ніякі комедії, антрепризи і що театр для мене перетворився швидше на громадянський обов'язок, бо зі сцени я мушу доносити ті меседжі, які важливі загалом і для країни, і для людей, які живуть зараз в Україні.

Коли ми створили проєкт "Азовсталь. Голоси", я зрозуміла, що нам не вистачає офіційного статусу. Стало зрозуміло, що це має бути громадська організація, тому що з'явилась ідея нового проєкту "Туман. Хроніки перемоги, якої ще не було", прем'єра якого відбулась 25 січня в Берліні.

Потім знову нова ідея проєктів "26 днів" і "28 днів". Поки війна не закінчиться і все не налагодиться, поки триватиме несправедливість, наші люди перебуватимуть у полоні, а вивезені діти – в росії, ми будемо створювати тільки такі проєкти. Інакше я не бачу сенсу в своїй роботі взагалі. Я не проти комедій зараз, адже це теж треба. Просто в мене особисто немає для цього сил і ресурсу, емоційного, психічного. А ось на такі проєкти в мене сили є, як і злість.

Я, чесно кажучи, думала, коли війна почалась, що на моїй акторській кар'єрі поставлений хрест, бо вважала, що не зможу ні в театрі, ні в кіно зніматись на тематику війни. Але виявилося навпаки. Я відмовляюся зараз від зйомок в рекламі, серіалах, тому що я не можу там. Не те, що мені соромно. Я радію за своїх колег, які знаходять в собі сили зніматися в побутових серіалах. Я розумію, що зараз вони теж, напевно, потрібні людям. Для мене зараз існують тільки ті меседжі, які максимально важливі для країни і всередині неї.

І от, до речі, наш проєкт "Туман. Хроніки перемоги, якої ще не було" створений за підтримки Гете інституту, орієнтований і на закордонну аудиторію, наголошуючи, що війна в центрі Європи у 2025 році продовжується, і на українську аудиторію, бо акцентує на необхідності об'єднуватися і запевняє, що ми вийдемо з цього туману війни.

Нічого ж не змінилося від 2022 року. Все одно ракети летять, люди гинуть, хлопці масово гинуть на фронті, дітей вивозять, жінок гвалтують … Оцей жах, оце середньовіччя відбувається досі кожного божого дня. І ми про це будемо розповідати закордоном. Ми не втомимося це робити, поки війна не закінчиться.

Мені здається, ми стали трішки сильніші, цинічніші, зліші. Ми точно перестали боятися. Якщо на початку війни 24 лютого 2022 року у мене був страх і якесь наївне переконання, що це не може тривати довго, то ось в лютому буде третя річниця війни, я сильно змінилася. Тут треба знайти баланс між роздратуванням до реакції світу, дипломатів, політиків і до вдячності тим людям, які реально допомагають Україні, бо дуже багато фондів нам допомагають, безпрецедентна кількість грантів виділяється зараз українському бізнесу, громадським організаціям. Ось ми отримали грант на творчу резиденцію в Берліні від Гете інституту. Я навіть пройшла спеціальні курси з грантрайтерства, щоб правильно заповнювати ці заявки. Бо ми хочемо масштабувати наші проєкти Україною і світом, робити нові проєкти в такому ж дусі. Тому допомога Україні є, її не можна заперечувати, і вона більша, ніж була будь-яким державам до нас. Це теж треба розуміти і бути вдячними за це. А ще слід розуміти, що Німеччину представляє не тільки канцлер, а й величезна кількість фондів, волонтерів, які безкоштовно допомагають українським біженцям. І так само в кожній країні. В Україні ж ми всі бачимо якусь безпрецедентну божевільну корупцію. Я не аналітик, не історик і не блогер, який працює на розкриття схем. У мене інша задача – максимально розповідати про те, що відбувається, щоб стимулювати більшу допомогу нашим біженцям, переселенцям, щоб об'єднувати людей всередині країни, щоб боротися з дезінформацією, бо ж деякі люди в нас по телевізору дивляться Перший канал (російське телебачення, – прим. ред.). Я не знаю, що з цим робити. Здавати їх СБУ? Тоді ми перетворимося на нашого сусіда, якщо підемо таким шляхом, чи просто станемо Північною Кореєю через років два. Не таким шляхом треба йти. Треба боротися з цим правдою, ось такими проєктами, збільшуючи кількість присутності контенту про полонених, розповідати як з ними поводяться, робити більше художніх творів.

Наш проєкт "Туман. Хроніки перемоги, якої ще не було" не депресивний, не натуралістичний, там нікого не гвалтують, не вбивають. Там дуже художні, творчі, театралізовані монологи. Вони навіть трішки фентезійні, бо розповідають мовою мистецтва те, що відбувалося, щоб не злякати, не занурити в депресію.

У нас кожна вистава закінчується обіймами.

Ми говоримо про те, що перемогти можна тільки об'єднавшись. Коментуйте, репостіть, пишіть один одному слова вдячності і підтримки. Зараз кожне добре слово на вагу золота. У нас є монолог Любові, бо зараз дуже мало любові, її не вистачає, дефіцит просто. Кожен із нас має стати цим донором любові, бо якщо ми будемо впадати в агресію, злість, жорстокість, то ми нічим не будемо, на жаль, відрізнятись від окупантів. Ніхто не каже здаватися. Не треба підставляти ліву щоку, коли тебе вдарили по правій. Не про це мова. Ми самі для себе маємо це світло зберегти, щоб вистояти, щоб не відбулася дегуманізація суспільства, щоб ми не перетворилися на наших ворогів, бо це ж їх основна мета. Тоді вони скажуть, що ми такі ж самі, як вони, бо б'ємо, вбиваємо. Ця ж задача дегуманізації стояла і в гітлерівській Німеччині, оскільки саме такий основний результат будь-якої агресивної війни. Тому треба піднімати високі почуття, а здорову злість і зневагу до ворога ніхто не відміняв, як і допомогу фронту. Думаю, в кожного з нас є знайомі, які на фронті і яким можна напряму допомагати. Не обов'язково це робити через фонд, якщо ви не довіряєте фондам. Я теж не всім довіряю і сама роблю донати лише напряму тому, хто конкретно перебуває на фронті.

Взагалі треба розуміти, що вижити в нинішній ситуації ми можемо тільки залишившись людьми, добрими сусідами, друзями. Інакше після закінчення цієї війни ми один одному в очі не зможемо дивитися, а війна закінчиться.

Фото для публікації надані Ольгою Собко.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Нещодавно, у Києві в Національному центрі імені Довженка показали театральну мультимедійну виставу "Азовсталь. Голоси". Це історія про захисників, які 86 днів стримували російський напад в Маріуполі. Рік тому вони прикували увагу всього світу до подій на "Азовсталі", а наразі за допомогою театральної вистави актори говорять "голосами" тих, хто зараз за себе сказати не може. З режисеркою, акторами та глядачами вистави поспілкувалась журналістка медіа "Погляд" Марія Марчук.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.