"Музеї володіють ексклюзивом, який може стати візитівкою громади". Інтерв’ю з волонтеркою і завідувачкою Музею Миколи Пимоненка Людмилою Петраускене
Мистецтво та спілкування мають допомагати людям психологічно адаптуватися до нових умов життя під час війни. Волонтерка та завідувачка Музею Миколи Пимоненка в селі Малютянка, що на Київщині, Людмила Петраускене в інтерв'ю спеціально для медіа "Погляд" розповідає про значення культурних ініціатив, комунікації та підтримку морального духу громади.
На музейній стежці
- Людмило, розкажіть, як обирали свій фах: свідомо чи випадково? Як давно захоплювалися музеями?
- Десь під кінець навчального процесу, в 10 класі, обираючи собі професію, я почала глибше вивчати історію. Займалася додатково, з репетитором. Історія повернулася до мене якимось фантастичним боком. Мені так сподобалося, що я вирішила вступати в Київський педагогічний інститут, тоді ще це був не університет, на історичний факультет. Я хотіла займатися археологією. І успішно нею займалася протягом багатьох років.
Музеї були уже в зрілому віці, після сорока років. Я почала дуже багато подорожувати Україною.Було безліч музеїв: сільських, у маленьких містечках, у великих містах, у скансинах (музеї під відкритим небом – прим.ред.), приватних. В одних я просто засинала, а в інших не могла навіть подих перевести від захвату, від процесу, який відкривав екскурсовод. Коли мене запросили очолити Музей Миколи Пимоненка, я навіть не роздумувала і погодилася відразу.
- А як це сталося? Як вас запросили? Чому ви вирішили туди піти?
Це був 2022 рік. Із початку війни моя молодша донька була три місяці разом зі старшою донькою у Вільнюсі. У травні я поїхала забрати молодшу. Поверталася з великою радістю, тому що розуміла, що не приживуся в чужій країні. Є люди адаптивні, а є ті, яким потрібна рідна земля. Для мене головне – це соціум, спільнота, до якої я включена. Там, на чужій землі, мені нічого не дасть ресурсу. Це буде тільки вичерпування вже того, що є, – і я мало що зможу дати своїй дитині. Я вирішила, що буду шукати собі нову роботу недалеко від Києва. Буквально на наступний день по приїзді мені зателефонували, сказали, що є вакансія і мене запрошують на цю роботу. Що це як не знак долі? У мене був чіткий намір – і всесвіт на нього відповів таким запрошенням, цікавим для мене. Попередня завідувачка звільнилася, тож я відразу прийшла на цю посаду.
- Які виклики постали перед вами як завідувачки?
- Музеями я цікавилася все життя і особливо в останній період життя. Навіть у студентські роки, коли з’явився Фастівський краєзнавчий музей, я допомагала в оформленні експозиції. Коли я вперше потрапила до Музею Миколи Пимоненка, що за 3 км від Боярки, пройшовши під акацієвою аркою, адже в той час саме цвіла акація, в мене склалося враження, що я десь довго блукала і нарешті повернулася додому. Побачила нашу музейну галявину, де є 200-річний дуб, і подумала: певно цей дуб пам'ятає художника Миколу Пимоненка, який тут працював і відпочивав влітку.
А виклики? Виклики були чималі. Мені потрібно було вивчити відразу багато всього: музейні процеси, музеєфікацію, роботу з експозицією, формування тематико-експозиційних планів, опис і складання паспортів, супутню документація, а ще звіти щодо квитків, електроенергії, витрат газу. І головне, що потрібно було дуже гарно вивчити, це все, що стосувалося Пимоненка. Адже зараз у нашому музеї про нього знають найбільше, ніж деінде. Це правда.
Робота музею в умовах війни
- Як працює музей під час війни? Що змінилося в його роботі за останні два роки?
- Музей працює злагоджено. Але, як і у всіх українських музеях, у нас теж розібрана основна експозиція, найцінніші експонати. Зрештою запаковане все, що потрібно вивезти в першу чергу. Самоогляд у нас неможливий. Ми всі маємо бути екскурсоводами, лекторами і навіть аніматорами, щоб оживити загальну картинку. Коли я прийшла в музей, побачила лише голі стіни. Почали приходити відвідувачі, а я їм кажу: ми працюємо, але експозиції в нас взагалі немає. Це були переселенці з Харківщини, яким було цікаво, хто такий Пимоненко, чим загалом цікава ця земля? На наступний день прийшов тато з сином, які переселилися сюди з Луганщини. Він хотів переключити сина з війни на щось інше. Виходить, музей не працює, а люди йдуть. Це золоті люди, яких вибуховою хвилею вирвало з рідної землі, перекинуло в іншу частину країни, а вони встали, озирнулися, знайшли найближчий музей, привели з собою дітей. І тоді стало зрозуміло, що потрібно щось робити, щоб якось цих людей обійняти, подякувати їм, підбадьорити, підтримати.
Інтелектуальні зустрічі та екскурсії з чаюванням
- Що саме ви почали робити?
- Фонд Боярської громади допоміг нам оголосити конкурс соціальних проєктів, спрямованих на підтримку ВПО, особливо дітей, підлітків. Там був невеликий грошовий приз, конкурсний грант. І люди, які ніколи з дітьми не займалися, відкрили в собі фантастичні таланти. Особисто я подала на цей конкурс проєкт під назвою "На чай до Пимоненка". Це такі екскурсії музеєм у форматі чаювання, розраховані не більше, ніж на 10 осіб. Як у старі добрі часи, коли приїжджаєш до бабусі чи до когось із родичів і в поле зору потрапляє фотоальбом, і ти за чаєм розглядаєш фотографії про те, як Пимоненко пішов у школу, закінчив Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі, бачиш його тата, маму і вчителя. Спеціально для чаювання я зварила варення з горішками.
Ви знаєте, це було інтуїтивно. Ну, по-перше, конкурсна комісія мене підтримала, а, по-друге, ми працювали всю осінь, без вихідних, тому що йшли люди. Дуже класно вистрелила ця ідея. До нас приходили як мешканці Боярської громади, так і переселенці. Незнайомі люди тут, за чаєм, знайомилися і знаходили нових друзів. Ці комунікації як ниточки, що допомагають вижити, полегшити собі життя. І ми досі організовуємо такі душевні, а головне, інтелектуальні зустрічі для всіх бажаючих тут, на свіжому повітрі, на території садиби, майстерні відомого українського художника.
Замість запланованої півтори години наші екскурсії тривають і три, і чотири години. Так приємно, що люди спілкуються, а їх розмови часто переростають у роздуми про мистецтво взагалі, про те, чим ми можемо пишатися. Люди хочуть зрозуміти, що росіяни збираються у нас відібрати, розказуючи нам про вторинність нашої культури.
- Через ось такі зустрічі ви прагнули познайомити людей із творчістю Пимоненка і тим самим психологічно розвантажити?
Так, а ще створити нові соціальні зв'язки для переселенців, огорнувши їх затишком. Така собі психологічна реабілітація.
Картини та експонати – головна цінність музею
-Як вчинили з картинами й експонатами, щоб врятувати їх під час війни?
Зараз частину картин ми виставили на огляд. Але в перші місяці війни було невідомо, що робити з експонатами. Ми комунікували з рівненським, фастівським, київськими музеями. Напрацьовувалися інструкції, які, як самвидав, розповсюджувались між працівниками музеїв, робились копії, фотографії.
Для картин потрібні спеціальні і часто габаритні коробки або ящики, які мають бути оброблені вогнезахисним розчином. Також картинам потрібне спеціальне полотно, що не пропускає воду. І це все ми отримали. Ми шукали скрізь, вчилися, відвідували вебінари… Це було своєрідне полювання музейників, щоб не вийшло так, як в Іванкові, коли в їхньому краєзнавчому музеї, де були картини Марії Примаченко, сталася пожежа. Вони – молодці, швидко зреагували і вихопили там все з вогню. Але врятувати від пожежі експонат, якщо він в експозиції, неможливо. Або якщо пожежники заливають все піною чи водою: картини, документи, листи, фотографії. Тоді це все втрачено. Це робота пожежників, а наша задача полягала в упаковуванні в коробочки, щоб у разі пожежі все це швидко евакуювати. Колеги-музейники допомогли нашому музею отримати все необхідне для цього, у тому числі вогнегасники й протипожежні ковдри, а також допомогли встановити в нашому музеї сучасну систему відеоспостереження з інфрачервонним підсвічуванням. Якось так ми трималися, комунікували з великими донорськими фондами. Їх допомогу складно переоцінити. У масштабах всієї України це таке зворушливе братерство. Ти розумієш, що не сам.
Експонатів, які пов'язані напряму з Пимоненком, на жаль, у нас небагато. Після жовтневого перевороту і воєн на території України, в Києві, сім'я його нащадків не дуже багато зберегла документів. Але ми зараз їх збираємо. Вони в нас в окремій архівній коробці. Однак є велика колекція унікальних речей тогочасних, етнографічних, які міг бачити Пимоненко, які могли бути зображені на його картинах. Зокрема, у нас є унікальний експонат – рушник, вишитий в Малютянці ще при житті Пимоненка на початку ХХ ст. Це чудова етнографічна місцева колекція, яку не можна відокремлювати від інших експонатів, документів, фотографій, пов'язаних з Пимоненком, тому що це те, з чого народилося більше 120 його картин саме в Малютянці.
Обличчям до культурної спадщини
- Як залучаєте відвідувачів приходити до вас у музей? Можливо, проводите виставки, концерти, інші заходи?
Зараз немає потреби залучати. Люди повернулися обличчям до своєї культурної спадщини. Це закладено в людській психіці: людина починає цінувати те, що або вже втратила, або є велика загроза втратити. Адже всі чули інформацію з окупованих територій, що росіяни роблять з нашими музеями й експонатами. Вони навіть на англомовних майданчиках нашого Пимоненка презентують як відомого російського художника! Розумієте? Тобто у них все російське. Тож ясно, що люди йдуть, щоб побачити, почитати якусь інформацію. У нас не бракує відвідувачів. Не завжди багато, але бувають такі моменти, коли нема де стати, не те, що сісти, особливо коли відбуваються великі лекції про мистецтво, наприклад, всього ХІХ століття.
Для дітей ми робимо дуже багато – проводимо різні творчі заняття. Вони і з бісера плетуть, і щось майструють із фетру, і м'яку іграшку шиють, і писанки пишуть, і мило варять.
Усі ж батьки намагаються відірвати своїх дітей від гаджетів, перемістити їх у реал. І тоді, коли бачать, що ми проводимо щось цікаве, приходять. І практично від кожної мами чи тата ми чуємо: от добре, що у вас тут дитину треба було привести, я хоч у музей до вас завітав.
Є ті люди, яких непотрібно ніяк мотивувати, вони люблять це і розуміють самі. У нас є такі, які приїжджають святкувати свій день народження у музеї або річницю весілля.
- А як ви бачите далі роботу музею? Є ідеї, які б хотілося втілити?
- У мене багато ідей. Я б хотіла додати більше мультимедіа. Зокрема, в нас вже є домовленість і шукатимемо фінансування, щоб створити мультфільм про Пимоненка. Мультимедія – це що? Це доповнена реальність. Це проєкції картин на стіни, щоб опинитися ніби всередині цієї картини. Це можуть бути якісь 3D-ефекти для того, щоб вони оживали, якось рухалися, кивали головами, щоб відра у дівчат гойдалися, поки вони їх несуть із водою з річки. Я мрію про те, щоб підлітки, коли нудьгують, могли б сказати один одному: хлопці чи дівчата, пішли до музею, там так класно, там стільки всього цікавого, подивимося голограми чи ще щось. Мені б цього хотілося і при цьому не тиснути, а щоб це стало частиною їхнього повсякденного життя.
- В якому стані зараз перебуває музей? Чи відчутна підтримка держави в часи війни?
- У нас комунальна установа. Я можу сказати, що зараз все складно з фінансуванням. Ми отримуємо заробітні плати, у нас працює прекрасна команда людей, ми їх бережемо.
Також є потреба в реконструкції, але я знаю, що такі ремонтні роботи підпадають під фінансування третьої черги в умовах війни. З боку боярської місцевої влади мені гріх скаржитись, я відчуваю велику підтримку, у нас є непоганий зворотній зв’язок.
Музеї володіють ексклюзивом, який може стати візитівкою громади. Ми є і хранителями, і популяризаторами, і дослідниками. Ми фактично можемо показати одну з класних культурних фішок нашої громади.
Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсер та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.