Людмила Петраускене про роль мистецтва, меморіалізацію історії в умовах війни та активну позицію громади

Волонтерка і завідувачка Музею Миколи Пимоненка в селі Малютянка, що на Київщині, Людмила Петраускене в інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" поділилась особистим досвідом волонтерства для підтримки фронту, залучення молоді і дітей до цього процесу. Розповіла про труднощі, з якими стикаються музеї в умовах війни, необхідність підтримки держави та важливість меморіалізації української історії.

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю за посиланням.  

Волонтерський рух – спільнота патріотів

- Розкажіть про ваш шлях від учасниці Тризубівської родини до волонтерства. Як почали цим займатися?

- Як я потрапила у цей волонтерський рух, навіть не помітила. Цей потік захопив дуже плавно й органічно. Ідея проводити історично-музично-просвітницький фестиваль під покровом Тризуба з’явилась у подруги нашої сім'ї у 2016 році.

"Під Покровом Тризуба" – всеукраїнський (з 2019 р.) історично-музичний фестиваль, який проводиться у м. Боярка на Київщині щорічно з 2016 р. Захід спрямований на вшанування борців за українську незалежність та її територіальну цілісність. Організаторами фестивалю є ГО "Валькірія", Боярська міська рада, Міністерство молоді та спорту України, Київська обласна державна адміністрація. – прим. ред.

У перший рік проведення фестиваль був не дуже масштабний: було всього 100 людей. З часом сформувалася така спільнота дуже близьких за духом людей, які сприймали цю (організаторську – прим. ред.) роботу як свою. Молоді дівчата замахнулися розвіяти радянський міф про комсомольську славу Боярки і показати справжню історію. У 2021-му на фестивалі вже було близько 10 тисяч людей, тому що це був якісний продукт. Ми брали відпустки, хто працював, для того, щоб волонтерити на цьому фестивалі.

А коли почалася повномасштабна війна, ми допомагали фронту. Багато тих наших хлопців, хто проводив реконструкції, робив мілітарі зону на нашому фестивалі, пішли воювали. Нам потрібно було показати, як Україна весь час виборює право жити незалежно. Це були реконструкції боїв часів УНР і боротьби з більшовиками, а також АТО. Діти могли взяти, зібрати, розібрати автомати, поспілкуватися з учасниками АТО, військовими.

На фестиваль ми запрошували колег, які займаються меморіалізацією історії. Вони привозили багато військових артефактів, зокрема, пробитий планшет снайперською кулею. Це вражає.

У перші дні повномасштабної війни волонтери почали збирати речі для гуманітарних потреб, дитяче харчування, ліки. Допомагали фронту, тому що потрібні були і бронежилети, і каски, і багато іншого. Під'єдналися люди. Це історичне наше братство. А я просто частина цієї команди. Я розумію, що, власне, цей волонтерський потік отак і формується. Є лідер і люди, які цього лідера підсилюють. Лідер відповідальний за якийсь напрямок. Люди виконують роботу. І так воно все рухається і досі. Ось нещодавно наші валькірії (учасниці ГО "Валькірія" – прим. ред.) проїхали через всю Європу, щоб забрати зі Швеції подаровані шведами два позашляховики для фронту.  Збір на організацію їм проїзду закрили за два дні.

-Яку роль особисто ви займаєте в громадській організації "Валькірія"?

- Я бачу, де можу бути потрібною і намагаюся допомагати.Я полюю за хімічними грілками. У мене вже стоять дві здоровенні коробки, які прийшли з Китаю.

- І про рух Пласту у Боярці, розкажіть, будь ласка. Як ви співпрацюєте?

- Я обожнюю наших боярських пластунів. Пласт – це найкраще, певно, що є з молодіжних організацій взагалі в сучасній Україні. Обидві мої доньки – пластунки. Старша – пластова вірлиця. Це дуже велике досягнення. Молодша тільки перший рік пластує. Це фантастична спільнота, люди завтрашнього дня. Вони вміють все: організувати процес, вижити, навчити чи підтримати іншого. Це, напевно, найбільша френдлі спільнота – дитяча, юнацька, українська.

Пласту вже 112 років. Це братство дуже живе і потужне, тому що пластунів не потрібно вмовляти, мобілізовувати, вишукувати. Пластуни патріотично налаштовані.

Пластуни пішли добровольцями на війну, зараз залучені на різних посадах чи роботах, пов'язаних із військом. Дівчата постійно в якихось волонтерських процесах організовують збори, логістику, придумують усе. Наші боярські пластуни збирають те, що можуть. Вони організовують ярмарки у школах, продають смаколики, власні вироби. На Новий рік і Різдво вони збирали посилочки для іншої великої нашої боярської волонтерської організації «Сильні серця». Кожен клав те, що вважав потрібним для бійців: якийсь смаколик, каву в стіках, теплі шкарпетки, сухі снеки, грілки, малюночки різдвяні. Ці пакунки були невеликі, дитячі руки запаковували їх у різдвяний святковий папір. Це частинка дитячої душі та енергії. Мені здається, це безцінно.  

- Чи є щось, що найбільше вразило вас за час волонтерства?

- Мене вражають збори, які закриваються за день-два. Дивлюся і думаю, боже, 200 тисяч гривень – це нереально, тому що насправді ми стали бідніші з різних причин. Ціни зросли, зарплати скоротилися. Війна стала повсякденною річчю. А потім дивишся чи зустрічаєш у новинній стрічці у соцмережах: усім дякую, збір закрито, ви фантастичні. Це так надихає. Не варто недооцінювати наших людей і себе. Варто вірити, що ти не один.

Звісно, є люди, які весь час відчувають пульс війни, знають, що й до чого. Є й ті, які не зовсім подорослішали, а лише чекають, що прийде хтось дорослий і все вирішить. Але нема дорослих. Ми вже всі дорослі у свої 25 чи 65. А є люди, які якось так спокійно, відсторонено ставилися до війни доти, доки на фронт не пішов їхній чоловік, брат, батько чи зять. І коли там хтось близький, людина долучається до цього процесу. Є люди емпатичні, які віддають свої зарплати або пенсії, щоб на ці гроші був куплений РЕБ, що захистить 15 бійців, врятує життя 15 чоловіків в окопі. І хто знає, може, серед цих 15 є майбутній чоловік їхньої доньки, і він таким чином береже життя батька свої майбутніх онуків. Така наша природа волонтерства, і дуже різні люди є, які мене завжди дивують у цьому процесі.

Важливість меморіалізації історії через експонати

- На вашу думку, яка роль українського мистецтва під час війни?

- Дуже-дуже важлива. На жаль, не завжди українці надають цьому значення. Всі, хто приїжджає до нашого музею, дивляться картини, дізнаються про художників, про їхні зв'язки між собою, про те, хто кому був вчителем чи учнем. Це відкриває неймовірний простір для розуміння того, що відбувалося. Ось один невеликий приклад. Рік тому був у нас конкурс соціальних проєктів у сфері культури. Один із проєктів, який переміг, був цикл лекцій "Історія українського бароко. Забута культура". Його авторка – фантастична художниця, яка живе у Боярці і викладає мистецтво в школі. Вона дуже зрозуміло і концентровано розповіла про складні, великі мистецькі процеси. Усі відвідувачі цих лекцій були шоковані, адже, за їх словами, вони уявляли собі бароко, пов'язане з Італією чи Францією, але ніяк не з Україною. Тим паче не чули про козацьке бароко. Ми виходили з цих лекцій окрилені, з великим натхненням. Нам роками прищеплювали комплекс меншовартості, тому що ми не знали історію своєї культури і взагалі історію.

- Яку роль займають музеї у процесі меморіалізації війни?

- Першу, тому що зараз ми всередині процесу. Якщо ми подивимося через декілька років, то побачимо в наших музеях і якісь трофейні артефакти, і предмети, передані нашими військовими, скажімо, з їхнього життя в окопах, і фотографії, й аудіоспогади, і мемуари. Особливо це важливо для дітей, щоб вони бачили, ці емоційні речі, що наштовхують їх буквально на думку і змушують уявити зсередини цей процес, як це було нелегко, складно, але дуже потрібно.

У нашому Боярському краєзнавчому музеї, наприклад, лежить шкіра змії. З нею пов'язана така історія: наш боярчанин, десантник і спецпризначинець, був у такому місці, де не було їжі. Він із хлопцями упіймав змію, приготував і з’їв. Це дуже емоційний експонат, що завжди вражає дітей і дорослих. Чим більше в нас буде таких персоніфікованих експонатів, тим більше ми розумітимемо, що історія – це не рух якихось знеособлених мас, це рух реальних життів і доль. Тому такі експонати – це і є меморіалізація війни, особливо, якщо вони супроводжуються цікавими історіями із життя реальних людей. Нам це дуже потрібно.

Сучасний музей і технології

- Яким, на вашу думку, має бути сучасний музей в Україні?

- Сучасний музей в Україні має бути сучасним. Повертаючись до питання, чи підтримує нас держава, я можу сказати, що більше не підтримує, ніж підтримує. Усі ми, мешканці Київської області і Києва, відвідували науково-природничий музей Національної академії наук, що на вулиці Богдана Хмельницького. І бачили там ті з’їдені міллю опудала. Вони такі сумні, але й водночас потрібні, передусім маленьким дітям. Уявімо цей музей сучасним: це якась мультимедійна дошка, на якій можна малювати, щось показувати, ілюструвати. Потрібно розуміти, що нинішні діти, підлітки, молодь мислять інакше, ніж сформовані експозиції цих музеїв.

Потрібно також враховувати особливості сучасного життя: щоб зацікавити, треба трохи шокувати. І поки людина шокована, їй можна дати багато корисної і цікавої для засвоєння інформації. Але для того, щоб шокувати, заманювати і тримати увагу, треба мати щось оригінальне. А для цього потрібні вільні працівники в музеях, незавантажені документацією, відповіддю на мільйони нікому непотрібних питань, листів тощо. Я не знаю, як зробити кастинг на подібні посади, може, треба зробити певну атестацію, щоб музейний персонал не вкривався пилом. Але я точно знаю, що людина має сама бути зацікавленою. Тоді вона випромінює енергію, що є рушійною силою для реалізації ідей.  

Я б хотіла, щоб музеї стали такими місцями, де діти і молодь проводили б  вихідні, коли на дворі дощ чи сніг.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсер та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.