"Людей, які пам’ятають Голодомор 1932-1933 років, стає все менше". Про поповнення музейної бази Національного музею Голодомору-геноциду до та після повномасштабного вторгнення Юлія Коцур

Завідувачка відділу усної історії Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду Юлія Коцур під час ексклюзивного інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" розповіла про збір свідчень про Голодомор в Україні в 1932-1933 роках, про труднощі, пов'язані з безпекою та організацією експедицій під час війни, наголосила на важливості збереження пам’яті про геноцид українців та попросила усіх, хто має старовинні документи чи фотографії, передавати їх до музею.

- Юліє, розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність завідувачки відділу усної історії Голодомору. Як давно цим займаєтесь?

- Якщо говорити взагалі про збір свідчень про Голодомор, то перше свідчення я почала записувати ще в свої студентські роки, навчаючись на історичному факультеті університета Шевченка. Це було в 2007-2008 роках. Одним із напрямів мого дослідження під час навчання в аспірантурі була деформація традиційної культури, у тому числі під час Голодомору-геноциду. Значна частина мого дослідження стосувалася саме збору усних свідчень про Голодомор. Я записувала людей, які пережили Голодомор, як він вплинув на традиційну культуру українців.

Після захисту десертації, коли я почала працювати в музеї Голодомору з 2016 року, я продовжила збір свідчень про Голодомор. Це відбувалося по-різному: були якісь поодинокі інтерв'ю зі свідками Голодомору, а також експедиції Київщиною.

У 2020-2021 роках ми з колегами здійснили дві масштабні експедиції Україною. У 2020-му у співпраці з Ukraїner записали 120 свідчень про Голодомор із різних регіонів України. Ми намагалися зібрати якомога більше спогадів, тому що з кожним роком людей, які пам’ятають Голодомор 1932-1933 років, стає все менше. І можливість зберегти цю пам'ять про геноцид українців зменшується. Такі експедиції дозволяють значно збільшити музейну базу, адже це і відеосвідчення, і текстові матеріали, і фотографії людей. Якщо нам зустрічалися давні світлини про Голодомор, ми їх копіювали для нашої фондової колекції.

Друга експедиція була в 2021 році. Вона охопила різні області України. Передусім ми звернули увагу на ті регіони, в яких нам не вдалося побувати в попередній експедиції. Це була Донеччина і Луганщина, частина яких, на жаль, зараз є окупована. Коли ми туди поїхали, це були деокуповані після 2014 року населені пункти, жителі яких розповідали як про голодомор-геноцид, так і про свій досвід життя в окупації. Це дуже цікаві спогади. Усі вони є в нашій музейній базі. Ми їх оцифровуємо і розміщуємо на музейному сайті, щоб якомога більше людей мали доступ до цієї історії, мали можливість переглянути, прочитати чи прослухати в аудіоформаті ці спогади.

Після 24 лютого 2022 року

- А як загалом змінилася ваша експедиційна робота під час повномасштабного вторгнення з 2022 року?

- Нам вдалося записати лише поодинокі свідчення. Великих експедицій ми не мали можливості робити. Тим більше не у всі регіони зараз можна поїхати через безпекові моменти.

У 2023 році ми здійснили експедицію на Черкащину, записавши свідчення про Голодомор у двох районах: Уманському і Звенигородському. Нам пощастило поспілкуватися з 99-річними людьми, які ще пам'ятали про геноцид в їхньому регіоні.

Взагалі, якщо говорити про свідків, з якими нам доводиться працювати і записувати їхні спогади, це люди віком від 90 років. Хвала Богу, що вони ще пам'ятають і розповідають дуже детально, незважаючи на те, що Голодомор припав на їхнє дитинство. В їхній пам'яті є багато деталей, які вказують на те, що саме ця частина їхньої пам’яті достатньо добре збережена. Звісно, специфіка людської пам'яті така, що іноді травматичні події життя психіка витісняє. Зустрічалися нам такі люди. Згадую свідчення однієї респондентки з Харківської області, родину якої в 1932 році розкуркулили, батька забрали до Сибіру, а її разом із маленькою сестричкою і мамою вигнали з будинку. Вона пам'ятає, що її мама разом із сестричкою відвела на вокзал, потім вони кудись їхали, а далі певні моменти її пам’яті витіснилися. Їх супроводжував якийсь чоловік, куди саме, вона не пам'ятає. Де поділася мама, вона так само не пам'ятає. Отже, вони з сестрою і цим чоловіком їхали в потязі, доїхали до якогось міста (якого саме, вона не пам'ятає), де їх міліціонер зняв із потяга. Після цього вони потрапили в дитячий будинок. За словами жінки, всі яскраві спогади в неї з'явилися в дитячому будинку, бо вперше за довгий час (декілька місяців) їх там нагодували, адже вони постійно хотіли їсти, а їжі не було. Ні свого прізвища, ні рідного населеного пункту жінка не пригадує. Знає лише, що це була Харківщина.

- А як часто у вас відбуваються експедиції і які міста вдалося відвідати за останні два роки?

- Ми цим займаємося на постійній основі і записуємо не лише свідчення про Голодомор 1932-1933 років, а про масовий штучний голод 1946-1947 років. За останні два роки були не лише на Черкащині, а й на Хмельниччині, де записали дуже цікаве свідчення бабусі.

На Київщині часто проводимо записи, тому що це територіально зручніше.  Щоб організовувати експедиції в інші регіони, треба мати для цього певне фінансування. Тому ми зараз зосереджуємося на тих територіях, куди нам легше доїхати, зробити записи, зафіксувати і повернутися назад.

Зокрема, їздили на Житомирщину, де записували жінку віком 103 роки. Це Ярош Любов, яка зараз разом із дочкою волонтерить. Вони плетуть для ЗСУ "кікімори" (маскувальні костюми у вигляді пончо або штанів і куртки, що здатні врятувати життя, – прим. ред.). У її 103 роки в неї світла пам'ять, вона все дуже добре пам'ятає. Її спогади про те, як пережила Голодомор її родина, ми записали, зафіксували. Підтримуємо зв'язок з її родиною, спілкуємося з дочкою, телефонуємо.

Командна робота

- А яка у вас команда? На що записуєте свідчення?

- На сьогодні в нашому відділі працює четверо людей. Записуємо на музейну камеру, яку маємо в розпорядженні. Коли в нас були експедиції у 2020-2021 році за грантові кошти УКФ, то можна було передбачити і професійну техніку, й освітлення, й операторів, і фотографа. Тоді ми працювали великою командою, де кожен відповідав за свою ланку компетенції.

Зараз ми працюємо з тим, що є, збираючи матеріали, які акумулюються в наших фондах. Це по суті складова нашої фондової колекції. Ми так само  опрацьовуємо зібране, монтуємо, розміщуємо на нашому сайті, де, до речі, усі свідчення впорядковані за областями.

Взагалі, якщо говорити про роботу відділу, то в нашій колекції музею є близько 5000 усних свідчень про Голодомор. І це не лише те, що було записано в експедиціях, а й матеріали, які були зібрані в різних куточках України краєзнавцями, дослідниками, вчителями історії, студентами, істориками. Вони переважно друковані або написані від руки. І ці паперові свідчення ми теж оцифруємо, щоб люди, які цікавляться темою Голодомору,  мали до них доступ. Ці оцифровані матеріали ми так само розміщуємо на нашому сайті у відповідному розділі. Наприклад, якщо ви зайдете на наш сайт, то в пошуковій системі можете ввести район чи населений пункт і знайдете одне свідчення, в якому є і відео, і текстовий матеріал, і аудіофайли, і фото.

- Як зараз відбуваються експедиції на Київщині? Де були нещодавно?

- Ми були в селі Світильня Броварського району Київської області. Записували там людей як свідків голодомору, так і масового штучного голоду.

Зараз намагаємося працювати на Київщині, бо це на даний момент зручніше: щось може змінитися, свідок за станом здоров’я не зможе з нами поспілкуватися тощо. Адже нам не відшкодовуються кошти, витрачені на квитки, коли треба кудись далеко їхати. Проте наразі маємо кількох людей із Житомирщини, яких хочемо записати. Одній жінці 99 років.

Якщо ми знаходимо таких свідків Голодомору, то намагаємося не відкладати надовго і планувати експедицію, бо з кожним роком тих людей, які можуть розповісти про Голодомор, стає все менше. Як тільки родичі погоджуються, ми відразу плануємо поїздку і намагаємося для майбутніх поколінь записати їх спогади, що є доказом злочину, геноциду, вчиненого в 1932-1933 роках проти українського народу. Ми як нація маємо про це знати і пам'ятати.

- Чи є історія, яка закарбувалась у вашій пам'яті?

-Я не можу сказати, що та чи інша історія мене вразила більше чи менше. Кожна історія родини унікальна, але й кожна з них має щось спільне. Із цього складається загальна наша історія. Зокрема, в одній з останніх експедицій ми записували свідчення з Черкащини. На жаль, не можу згадати ім'я і прізвище жінки, яка передала нам світлину, де сфотографована її родина (батьки, вона, братик), а також родина їхніх сусідів, з якими вони дуже добре товаришували. І ось на цій фотографії є дівчинка, її подружка, яка під час Голодомору стала жертвою канібалізму. На щастя, в її родині всі вижили і пережили Голодомор. Такі історії вражають до глибини душі.

- На вашу думку, тема геноциду українців знову стала актуальною?

- Так, і ми як музей намагаємося про це більше говорити. ЗМІ теж піднімають цю тему, створюються різні матеріали, є публікації. Зараз можу сказати, що люди легше розповідають про Голодомор завдяки тому, що ця тема злочину знову повернулась в інформаційний простір. Коли я записувала свідчення у 2007-2008 роках, то не було жодної людини, яка б при розповіді про Голодомор не плакала, не переживала емоційний сплеск, згадуючи ті події. При тому дуже багато респондентів боялися називати свої прізвища. Сьогодні у нас таких випадків, на щастя, немає. Люди розуміють, що про геноцид можна і варто говорити. Вони розуміють, навіщо вони це розповідають, особливо, коли бачать злочини, що вчиняють росіяни в сучасній Україні на окупованих територіях. Ми не повинні допустити повторення того геноциду 1932-1933 років.

Зберігати, щоб пам’ятати

- Які у вас плани на майбутнє?

- Плануємо якомога більше записувати людей, щоб зберегти їхні свідчення для майбутніх поколінь. Ми збираємо не лише спогади, а й речі, які пов'язані з Голодомором, щоб їх можна було представити в нашій експозиційній діяльності.Контактуємо з родинами, в яких є родинні історії періоду Голодомору. Звісно, в пріоритеті залишаються саме свідки тих жахливих подій. Але якщо родина має таку історію і відкрита до контакту з музеєм, ми так само працюємо і з цими матеріалами. Мине ще трохи часу – і вже не залишиться очевидців Голодомору, тож ми будемо мати справу саме з їх нащадками.А поки є така можливість, то працюємо в цьому напрямі, продовжуємо записувати свідків масово-штучного голоду 1946-1947 років.

Дуже хочеться, щоб до нашої колекції люди передавали речі тих часів. Трапляється, що люди мають у своєму розпорядженні якісь унікальні артефакти, але вони не готові передати їх до музею. А потім ці люди помирають – і їхні діти чи онуки викидають усе на смітник.

Мені як музейнику про це дуже боляче говорити, але нещодавно в експедиції Черкащиною трапився такий випадок: ми записували 98-річну бабусю, яка все дуже детально пам'ятає, після інтерв’ю запитуємо, чи є в неї старі фотографії. А вона каже, що були в неї фотографії і 1913, і 1915 років, але вона їх спалила. У мене шок. На моє запитання, чому вона це зробила, жінка відповіла, що дітям й онукам вони були непотрібні. До того ж вона не хотіла, щоб з її світлинами сталося те, що з фотографіями її померлої сусідки, діти якої продали хату, а фотографії викинули на смітник, і потім вітер розвіював їх по вулиці. Бувають і такі ситуації, можливо, через нерозуміння людей і їх нащадків, що цю пам'ять, потрібно передавати в музей.

Якщо ви маєте будь-які артефакти (документи, фотографії, предмети побуту, одягу тощо), звертайтесь до нашого музею або до свого краєзнавчого музею.

Фахівці-музейники завжди допоможуть, проконсультують і зорієнтують.

На жаль, є й інші випадки, коли старовинні фотографії були втрачені під час Другої світової війни. Ось нещодавно ми були з експедицією на Київщині в селі, яке було вщент спалене німцями. У кожній родині, де ми робили записи і питали про фотографії, усі їх втратили. Зараз ми теж їх втрачаємо, тому що ми знаємо, яка ситуація з обстрілами відбувається на окупованих територіях.

Таким чином ми втрачаємо нашу національну спадщину. Тому про це варто пам'ятати.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсер та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.