"Глина формує мене як художника, який постійно в пошуку". Інтерв’ю з гончарем з Обухова Ярославом Бабяком

Для когось глина – лише матеріал, а для когось – життя, сповнене сенсу, творчості й натхнення. Керамічна майстерня подружжя Ярослава Бабяка і Марини Галузи в Обухові вже понад 10 років є осередком створення різноманітного глиняного посуду та інших виробів. Для цієї родини кераміка – не лише ремесло чи заробіток, а спосіб відродження українських гончарних традицій і можливість залишити свій слід у мистецтві. Родина використовує давні технології, виготовляючи як ужитковий глиняний посуд: миски, горщики, чашки, так і декоративні речі: вази, свічники, статуетки. Особливу увагу вони приділяють декоруванню виробів, використовуючи різноманітні сюжети, що часто перегукуються з традиційним українським орнаментом. Про процес створення виробів із глини, пошук себе як художника та свій життєвий шлях Ярослав Бабяк розповідає в інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд".

Інтерв’ю з Мариною Галузою читайте за посиланням.

- Ярославе, звідки ви родом і з чого починали свій творчий шлях?

- Я народився на Тернопільщині у місті Бучач, де проживав до 18 років.

Коли я був у 7 класі, вчитель із трудового навчання на уроці різьбив дерев’яний підсвічник. Мене цей процес так захопив, я згадав, що мій прадід займався столярством.

Тож коли влітку я поїхав в село, пішов у підвал, де знайшов його стамески і почав щось вирізати з дерева.

Оскільки при вступі в художній інститут потрібно вміти малювати, я навчався в художній школу, після чого вирішив вступати на факультет, пов’язаний із деревом.

Тоді я ще не знав про кераміку і гончарство.

Через рік навчання в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва на відділенні "Художнє дерево" я зрозумів, що це зовсім не те, чим я хочу займатися.

Оскільки традиційне косівське різьбярство не терпить творчих підходів, тож там як художнику неможливо розвинутися. А на відділенні кераміки була повна анархія і свобода. Марина порадила мені перевестися на її факультет кераміки, що я й зробив.

Тому з 2009 року мої руки в глині, як кажуть.

Мені подобається моя справа, я цим живу. Глина формує мене як художника, який постійно в пошуку. Але не завжди є час і натхнення творити, тож сідаєш і робиш оці всі чашечки мисочки, чайнички, горщечки, бо це те, що хотять бачити люди і що тобі дає на хліб. У цьому я майстер, вважаю.

- Як ви погодилися переїхати жити в Обухів?

- Все просто. Тут була майстерня, яку тримала Маринина мама.

Вона зазвичай займалась шлікерним литтям, не гончарила і дуже мало ліпила руками. В основному брала гіпсову форму, заливала рідкою глиною. Вода вбирається і виходить готовий виріб.

Тут у майстерні була піч, тож можна було відразу брати і працювати.

Бо якщо починати з нуля: зробити піч, круги, знайти приміщення, то це дуже дорого, адже піч непроста, її не кожен майстер може зробити.

Узагалі це надзвичайно специфічне виробництво, тож оскільки тут було все готове, ми приїхали і почали творити.

Ми були молоді, вільні, дивакуваті.

У той час я ще займався музикою, ми з групою кудись їздили виступати, тобто постійно були в русі.

Також раніше було чимало різних конференцій на тему кераміки і глини, де можна було пересікатися з іншими майстрами з різних країн, щось у них вчитися, чомусь їх вчити.

Це був певний обмін досвідом, якого зараз, на жаль, нема. Та й майстерня вимагає менше рухатись, а більше сидіти на місці і щось виготовляти.

- Розкажіть трохи про процес створення певного виробу

- Усе починається зі шматочка глини. Її треба спочатку привести в тонус для того, щоб із нею можна було працювати і гончарити.

Потім сідаєш на круг і гончариш той виріб, який потрібно.

Наприклад, це може бути чашка, миска, склянка, глечик… Потім виріб підсихає день-другий.

Якщо це чашка, роблю вушко.

Після цього виріб передаю Марині для розспису.

Потім ми разом лощимо вироби, щоб вони стали гладенькі.

Після лощення це все досихає – і ми завантажуємо в піч. Випалюємо утіль, потім – глазурування і знову випалюємо.

На завершення оброблюємо вироби молоком і знову випалюємо при 400 градусах. Це молочний випал, що робить виріб коричневим і не пропускає всередину вологу.

Таким посудом можна повноцінно користуватися, зберігаючи при цьому технологію зберігання (після миття протирати насухо, щоб посуд не вкрився пліснявою).

- Як вам працюється в сімейному тандемі? Які плюси і мінуси?

- Мені здається, коли майстер сам працює, то це складніше, адже тоді він за всі процеси відповідає самостійно.

А так у кожного з нас своя задача і зона відповідальності. Вдвох набагато легше.

- Ви казали, що працювати з глиною непросто навчитися і все життя ти вдосконалюєшся. Це так?

- Глина – це те, що може кожен, але не кожен зможе. Треба у цьому жити, віддаватися сповна.

Робота з глиною – процес безперервний, схожий на випічку хліба: якщо замісив тісто, то мусиш робити до кінця. Потрібно дотримуватися порядку роботи, адже глина може пересохнути або ти можеш відставити незавершений виріб на полицю і ніколи його не закінчити.

- Щоб вам би хотілось реалізувати, змінити. Можливо, є якісь нові ідеї?

- Узагалі ми плануємо з Мариною після новорічних свят займатися як мінімум впродовж місяця творчістю, вертатись до тих першоджерел, що робили з тебе художника.

Звісно ж, доведеться робити і чашечки, мисочки, бо піч велика і там один якийсь об’ємний виріб не випалиться.

Хочеться змінити глину і масу, з якою працюємо. Якщо зараз ми використовуємо гончарну глину, то, можливо, перейдемо на ручне ліплення.

Взагалі хочеться інших технологій, підходів, сенсів… Адже все що, ми зараз робимо, нагадує наше українське ужиткове мистецтво віком 100-200 років.

А коли ти займаєшся творчістю як художник, стираються всі межі, відношення до якоїсь певної нації. Ти стаєш просто творцем. Хочеться робити те, що тебе надихає.

Пам’ятаю 2013-2014 роки, коли ми з Мариною були сповнені юнацького максималізму. Нам хотілося робити якісь спільні речі, тож ми придумали концепцію ліпити каміння різної форми і розміру, а потім розкидати це каміння на пляжах по всьому світу.

Проте розпочався Майдан, і концепція розкиданого каміння стала зовсім іншою. Ти вже починаєш думати, що це вже якісь уламки бруківки як елемент боротьби.

Потім ми почали робити чашечки, тобто стали просто ремісниками, а всі свої художні ідеї поставили на паузу, але вони нас не відпускають, нам потрібні якісь концепції, пошуки смислів.

Фото для публікації надані Мариною Галузою та Ярославом Бабяком.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Також пропонуємо переглянути авторський сюжет медіа "Погляд", як створюється диво.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.