"Творчість – це вогонь, який не повторюється". Інтерв’ю з Мариною Галузою, художницею, керамісткою і викладачкою з Обухова

Глина для Марини Галузи – стиль життя. Любов до глини зародилась у дитинстві, коли її мати працювала в Обухові на заводі "Металокерамік". Сьогодні разом із чоловіком Ярославом Бабяком у власній майстерні вона створює унікальні керамічні вироби, що поєднують історію, традиції, мистецтво і душу. Спеціально для медіа "Погляд" Марина розповідає, як любов до глини стала її покликанням та допомагає зберігати баланс навіть у найскладніші часи.

- Марино, розкажіть про себе. Як почали займатися керамікою?

- Після Чорнобильської катастрофи моя мама опинилася в Обухові, де почала працювати на заводі "Металокерамік".

Коли я могла ходити і щось робити, десь на третій рік мого життя, мені давали глину в руки, щоб я щось ліпила.

Можна сказати, що це був початок мого стилю життя, адже з тих часів глина мене не залишає, я постійно щось ліплю.

Після закінчення навчання у Київській державній школі імені Тараса Шевченка у відділі "Художня кераміка" я визначилась, що хочу далі продовжувати малювати і ліпити. А згодом, сидячи в майстерні, зрозуміла, що хочу продовжувати працювати з глиною.

Це мені приносить задоволення, наповнює мене. Але я не хотіла навчатись більше в Києві, тож дізналась про Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, куди вступила на відділення Художньої кераміки.

Таким чином я обрала гори і глину. Саме в славнозвісному місті Косів я познайомилася зі своїм чоловіком Ярославом Бабяком.

Після закінчення інституту ми повернулися в Обухів, де в той час моя мама разом із подругою зробили майстерню. Там була піч, глина і простір, де можна ліпити.

- Якими були ваші перші вироби?

- Першими були малесенькі декоративні фігурки качечки, котиків, гуски, грибочків – усе те, що дитина 5-6 років могла зліпити. Свої перші гроші я заробила десь у 6-7 років, коли продала маленьких котиків своєму другу.

Після інституту у мене був творчий запал, шалений експериментальний період. Я створювала і декоративні панно, й об'ємні виставкові незрозумілі предмети із синтезу матеріалів.

Але ж потрібно було за щось жити, тому з'явилося багато посуду. А потім людям треба було так багато посуду, що залишився майже один посуд.

- Чим ваш посуд особливий, на вашу думку?

- Ми з чоловіком використовуємо давні технології, коли глина гончарується на крузі, потім ліпляться ручки, розписується виріб.

Наприклад, я зазвичай малюю різні сюжети Трипільської культури, багато елементів з писанкарства, які трансформую у власні сюжети.

Я малюю без езкізів, просто беру горнятко, дивлюсь на нього і вже відчуваю, що хочу там намалювати: чи це буде пташка, чи дерево життя, чи будиночок, чи рибка і тому подібне.

Потім виріб лощимо, це теж давня техніка, коли береться сирий виріб і натирається камінчиком, після чого він стає гладесенький.

Потім випалюємо у печі, міксуючи поливи з молочним випалом. Молочний випал – також давня технологія. У результаті виходить теплий приємний і змістовний виріб.

- Що означає сімейна справа? Як поділяєте обов'язки?

- У нас все просто: гончарством займається Ярослав, а я декорую все: посуд, горнятка, мисочки, бочечки...

Також я зараз ліплю багато поза межами нашої майстерні – вдома вечорами або вранці, коли є вільний час. Де ми, там і майстерня.

- Де ви берете матеріали?

- Глину використовуємо з Донбасу. Це слов'янська глина.

Тепер ми зрозуміли її цінність, особливо коли вона зникла і було складно перелаштовуватись в пошуку матеріалу.

До великої війни ми не встигли придбати собі глини, і лишилися без матеріалу, тож почали шукати залишки по майстерні, вигрібати якісь шматочки з-під кругів, розмочувати.

Потім все налагодилося, постачальники змогли забезпечити Україну глиною. Стало трошки легше.

Є заводи, які виготовляють глину, бо це не просто викопав і ліпиш. Цей процес налагоджений, адже ти використовуєш майже одну ту саму сировину, яка має назву, свою структуру.

- Чому займаєтесь керамікою, гончарством?

- Глина для мене – стиль життя і найголовніша річ. Я з нею з перших кроків. Глина як одне ціле зі мною. Лише від самої думки, що в мене заберуть глину, мені стає погано.

- Де показуте свої вироби? Берете участь у виставках?

- Пам'ятаю перший виїзд на ярмарку у музей Івана Гончара. Мені було 12 років, це був 2002 рік. Ми з мамою продавали вироби, які створили: мама ліпила, я розписувалася.

Зараз я з чоловіком так само працюю: він ліпить, я декорую.

Ми тоді гарно все розпродали, і це був такий запал, я зрозуміла, що людям це потрібно, їм подобається. Я втомлена приїхала додому і давай малювати.

Нині часто буваємо в музеї Івана Гончара на різних маркетах. Але більшість своїх виробів продаємо через інтернет.

На жаль, у нас в Обухові немає такого місця, щоб можна було прийти і це все пощупати, обрати. Зазвичай люди нам пишуть через інтернет і ми вже домовляємося, показуємо фото наявних виробів, вони обирають, ми зустрічаємося і передаємо.

- Як війна вплинула на вашу творчість? Як працюєте в умовах повномасштабної війни?

- Пам'ятаю той перший день великої війни: шок, вибухи, ти не розумієш, що робити. Потім ми пройшлись по Обухову, прийшли в майстерню, бо тут у нас коти, яких потрібно годувати.

Я подивилася на поличку, де стоять вироби.

Мені стало спокійніше. Я почала щось робити і зрозуміла, що це працює. Навіть у таких умовах робота з глиною давала певний баланс, спокій – і я усвідомила, що маю продовжувати ліпити.

Із початком повномасштабної війни ми були в Обухові постійно, ліпили.

Потім, коли не стало сировини, ми все випалили, довели до ладу і запропонували людям.

Це був шок, адже люди розібрали все. Війна, вибухи, окупація, а люди купують кераміку і хочуть ще і ще. І навіть Харків замовляв.

- Як змінилась ваша творчість? Можливо, з'явилися певні патріотичні роботи як допомога Збройним Силам України?

- Так, у нас були серії, які я ліпила, щоб продати і гроші направити або ЗСУ, або тим, хто постраждав. Коли щось продається, з’являються фінанси, тож процес ліплення і допомоги триває. Глина стала своєрідним центром сили.

- Які маєте плани? Над чим зараз працюєте?

- У передріздвяний період ми зазвичай багато працюємо, бо треба всього наліпити, встигнути випалити в печі... Тому зараз працюємо над посудом, різдвяним декором.

Люди хочуть, тому працюємо.

У майбутньому плануємо більше зайнятись творчістю, згадати це відчуття, коли робиш щось іще, окрім посуду.

- Чи маєте свій стиль у роботі?

- У мене як художниці свій почерк. Якщо брати васильківську кераміку, то це вже традиція, що має певний колір, форму і спосіб виконання. Теж саме стосується і косівської кераміки. А коли ти художник, у тебе свій індивідуальний стиль, і твій виріб є унікальний та має художню цінність. Зараз взагалі стало популярним, що всі майстри перейшли в свої майстерні і розвивають власні бренди.

- Раніше ви організовували персональні виставки?

- Так, були виставки в Києві, Косові, Обухові. Це був період формування, експериментування, коли більше ліпилося художніх робіт. Творчість – це вогонь, який не повторюється.

Нині остання була виставка навесні 2024 року в Обухові як своєрідний підсумок від дитинства до сьогодення.

Також я працюю в дитячій школі мистецтв в Обухові як викладачка живопису, рисунку, композиції. Там влаштовую свої персональні виставки, щоб спонукати дітей до творчості.

Фото для публікації надані Мариною Галузою.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Також пропонуємо переглянути авторський сюжет медіа "Погляд", як створюється диво.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.