"Для нас важливо донести до міжнародної спільноти ті наробки, які мають українські дослідники". Інтерв’ю з українською соціологинею, викладачкою, співробітницею НАН України Вікторією Середою

Як підтримати українських науковців в умовах війни? Як створити нові зв'язки між українськими та міжнародними дослідниками, щоб Україна зайняла помітне місце на академічній карті світу? Ці та багато інших питань береться вирішувати новий міжнародний проєкт "Віртуальний український інститут провідних досліджень". Його головною координаторкою є українська соціологиня Вікторія Середа. В ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" вона наголосила на необхідності створення нових інститутів, які можуть стати центрами міжнародної взаємодії та підтримки української науки.

Підтримка українських науковців

- Вікторіє, ви плідно працюєте як соціологиня, розкажіть про свою наукову діяльність перед початком широкомасштабного вторгнення. Як прийшла ідея створення нової інституції для підтримки українських науковців.

- Із 2021 року я проживаю у Німеччині, куди приїхала по обміну як стипендіатка, щоб закінчити свою книжку про внутрішньопереміщених осіб в Україні. Текст книги я закінчила у січні 2022 року, а в лютому розпочалося повномасштабне вторгнення.

Моя експертиза була важлива і потрібна для місцевої адміністрації і загалом для Німеччини. Тому мене запросили залишитися і допомогти у роботі з українськими мігрантами, які в той час почали прибувати в Німеччину. Тож я очолила проєкт, який своєю спільною темою мав питання міграції, пам'яті і війни. У ході роботи над проєктом почали виникати питання: що робити з українськими науковцями-мігрантами і дослідникам в Україні. Ми почали намагатися працювати і з однією групою, і з іншою.

Так, для тієї частини дослідників, які приїжджали, наприклад, у Німеччину, не було виділено спеціальних фондів, тож вони закріплювалися там, де могли. І з'являлися ситуації, коли ці дослідники або дослідниці були абсолютно самотніми: потрапляючи на якусь кафедру, вони не були академічно щільно зв'язані з тією тематикою. Я побачила, що для діалогу й економічної взаємодії дуже важливо поєднати українських дослідників у Німеччині з тими, які перебувають на території України, у спільних питаннях чи за тематикою.

З часом обговорення загальної ситуації, що робити з науковцями, кількість яких у Німеччині збільшується, переросло в розуміння, що Берлін вже має досвід створення таких інститутів у Центрально-Східній Європі.

Зокрема, після падіння соціалістичного режиму було створено саме як проєкти-інкубатори такі інститути у Болгарії, Румунії та Угорщині. На жаль, в Угорщині цей інститут не зміг встояти через тиск авторитарної влади Орбана, але, наприклад, у Румунії і Болгарії ці інститути стали центрами академічної гравітації і міжнародної взаємодії науки в кожній із країн.

В Україні такого інституту ще немає. Якщо він виникне в Києві і буде відкритий, то зможе співпрацювати з цілою мережею існуючих інститутів у Сполучених Штатах Америки, Європі або на Азійському континенті.

При цьому ми розуміли, що запровадити ту модель, яка є в традиційних інститутах, неможливо. Адже традиційна модель передбачає можливість запросити на рівних засадах як вчених із країни, в якій знаходиться цей інститут, так і міжнародно визнаних вчених із різних країн, щоб вони протягом 10 місяців взаємодіяли, співпрацювали і вибудовували певний міждисциплінарний діалог. Тобто це можливість не викладати, не мати додаткових навантажень, а протягом 10 місяців порефлексувати над своїм проєктом й отримати дуже потужний зворотній зв'язок від тих колег, які інколи виштовхують тебе з твоєї зони комфорту в межах твоєї дисципліни чи дослідницької групи.

Проте через повномасштабну війну, на жаль, більшість закордонних дослідників не можуть приїхати в Україну, бо їхні академічні установи не дозволяють їм цього робити через питання безпеки. Надавати стипендії закордонним дослідникам в ситуації, коли війна шалено руйнує академічну інфраструктуру в Україні, також було проблематично. Тому ми запропонували тимчасову модель, яка фокусувалася саме на українських дослідниках. А ще ми запропонували модель, яка поєднує два елементи: підтримку дослідників як в Україні, так і тих, хто виїхав, у межах надання їм одного або двох місць у наших партнерських інститутах, а вони, у свою чергу, стають стипендіатами, наприклад, Стенфордського університету або якихось інших престижних інституцій. Відповідно ми будуємо міст між тими науковцями, які в Україні, і тими, хто за її межами.

Ми хотіли не просто об'єднати чи створити якийсь онлайн-семінар, для нас важлива ініціатива, коли люди чи дослідники самі кажуть, що їм потрібно, чи чого їм найбільше не вистачає. В одному випадку це може бути ситуація недоступності бібліотек чи певних архівів через те, що історик тимчасово не може виїхати за межі країни. Або це може бути ситуація, коли дослідники потребують додаткової підтримки з публікаціями в найпрестижніших журналах. Ми чудово знаємо, що дуже часто наші дослідники не отримують бажаних публікацій, тому що є проблема з мовою або вони не завжди знають, як правильно побудувати текст чи аргумент. Так, був інтенсивний запит, наприклад, на публікацію монографій у престижних академічних виданнях закордоном. Отже, наше завдання було допомогти їм у цьому, не тільки розповівши, куди можна податися, але й запросити людей, які щоденно приймають рішення щодо публікації таких текстів чи монографій та можуть підказати, чого бракує при подачі заявки.

Для нас важливо донести до міжнародної спільноти ті наробки, які мають українські дослідники, тобто пропагування української науки, академічних досліджень за межами України, але також і в Україні. Адже дуже часто науковці не мають виходу назовні, не вміють інколи спілкуватися або не отримують достатньо уваги з боку суспільства щодо того, що вони роблять. Тож нам важливо відкрити, допомогти, розповісти про те, що роблять дослідники або митці в нашій когорті в Україні, за межами України, пропагувати і вибудовувати нові зв'язки.

Як все почалося

- Який вам довелося пройти шлях дотепер?

- Це був звичайний невеликий проєкт у тестовому режимі. Науковці отримували перший грант, але далі мали шукати інше фінансування. Буквально за кілька місяців нашої діяльності Фонд Volkswagen побачив, наскільки потужним, цікавим, специфічним є цей проєкт, тож почав усім розповідати про нього, щоб привернути увагу.

Фонд Volkswagen має на меті надавати українським вченим, які вимушені залишати свої домівки через російське військове вторгнення в Україну, можливість продовжити свою наукову та дослідницьку діяльність у Німеччині, – прим. ред.

І ось ми вже ведемо розмови з фондом про продовження співпраці, працюємо з новою когортою українських дослідників, прагнемо збагнути, а що треба змінити чи додати, щоб активно зреагувати на ситуацію, що постійно змінюється. Суспільство у війні не є сталим, немає постійно тих самих проблем. З'являються нові виклики, певні загострення, суспільні обмеження. Таким чином є багато речей, на які ми реагуємо разом із нашими стипендіатами, бо нам важливо чути, чого вони потребують.

- Що отримують учасники цієї програми?

- Вони отримують відносно невелику фінансову підтримку на 10 місяців, яка дозволяє їм не звільнятися з тої посади, яку вони обіймають. Ми чудово знаємо, що фінансування, наприклад, в університетах чи в академіях наук, є дуже мінімальним. І для того, щоб люди покидали фах, а лишалися і працювали, ми намагаємося їх підтримати. Вони також отримують той супровід, про який просять. Ми організуємо спільні події, як в Україні, так і за межами, допомагаємо з публікаціями чи перекладами текстів. Наприклад, сьогодні одна з наших учасниць захотіла провести літню школу для Малої академії наук України. Це надзвичайно важлива подія для нового покоління студентів. Чи до нас звертаються колеги, які хочуть привезти на нашу подію професора, але не мають на це коштів. Таким чином наша підтримка і взаємодія може бути дуже різною.

На жаль, дуже мало відбувається міждисциплінарної взаємодії в Україні. Якщо ми говоримо про університетську сферу, то там люди переважно взаємодіють із колегами у межах своєї кафедри, факультету. Те саме відбувається в системі Національної академії наук. Отже, можливості для виходу із зони комфорту і міждисциплінарного діалогу відносно малі.

Інколи з'являється питання: що фізик чи історик може розповісти колегам із зовсім іншої сфери. Це змушує виходити зі своєї зони комфорту, осмислювати, чим дослідник чи дослідниця займається, перекладати на зрозумілу мову, отримувати фідбек (зворотний зв’язок, – прим. ред.), але при цьому вчитися писати гранти чи заявки, бо це теж мистецтво. Оскільки люди, які читають грантові заявки, не обов'язково є спеціалістами саме з твоєї дисциплінарної ділянки. Їм важливо збагнути в простих словах чи поясненнях, чим займається дослідник. Інколи наукові дослідження потребують капіталовкладень, тож у діалозі з суспільством чи, скажімо, бізнес-групою треба вміти пояснити, а що ж ми такого цікавого робимо, в чому наша цінність, адже ми не тільки просимо фінансової підтримки українських дослідників, а й розповідаємо про нашу науку, яка є унікальною і часто на надзвичайно високому рівні.

Щодо вимушено переміщених осіб мене часто питають, лишаться вони закордоном чи поїдуть. Але важливо зрозуміти, що такі люди привнесуть в це суспільство, як вони його змінять, які конфлікти можуть викликати… Тобто є дуже багато питань, і всі вони – це наша експертиза. Без нас і нашого знання зробити що-небудь буде дуже складно. Отже, ми не просто отримуємо допомогу ззовні, але й дуже активно маємо вчитися, ділитися і розуміти, наскільки наша експертиза вагома і важлива для цих суспільств.

Зараз багато розмов про відбудову країни, але в цьому процесі сфера науки дуже часто непомітна. Це така біла пляма. Мені здається, що політики не бачать цінності науковців. Можливо, ми не вміємо розповідати про їхню цінність. Не можна говорити про відбудову чи реконструкцію держави, не долучивши академічну спільноту.

З іншого боку створення такого інституту, наприклад, важливе для міста, тому що одразу ставить Київ зовсім на іншу мапу з академічної точки зору. Станом на початок 2000-х років таких інститутів було всього 20 в усьому світі. Зараз їх вже стало близько 200, адже багато країн бачать, наскільки важлива, цінна така модель для їхніх академічних спільнот і намагаються дуже активно її втілювати. Тому, маючи вже існуючу мережу величезну академічних установ в різних частинках світу, створивши такий, скажімо, в Україні, ми одразу вийдемо на інший рівень, долучаючись до цієї спільноти. Ця академічна установа, якщо виникне і буде функціонувати після перемоги, стане надзвичайно важливим центром запрошення міжнародних провідних дослідників в Україну і взаємодії їх з українською спільнотою.

Зверніть увагу, що в академічній системі Німеччини й інших країн 95% працівників не мають сталих контрактів. Вони всі потрапляють у стресову ситуацію, коли доводиться жити від контракту (проєкту) до контракту. У таких умовах перебуває більшість німецьких, польських чи британських дослідників. В Україні цього ще немає, але вже зараз слід вчитися формувати тематичні групи, колективи, які будуть подаватися на проєкти і таким чином підтримувати чи вирішувати якісь академічні завдання. Так, можна податися на 10 грантів, а отримати один. І це теж нормальна ситуація, тому що велика кількість людей шукає фінансової підтримки.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.