Чотири тижні окупації Ірпеня очима кудлатого дворняги Кузі
Березень 2022-го. Ірпінь частково окупований росіянами. Вулицями міста блукає великий чорно-сивий пес.
В його очах світ догори дриґом. У підвалах, де раніше ховалися від холоду собаки-безхатченки, тепер живуть люди.
З неба щось летить і падає, через що будинки починають горіти і складаються, наче собачі будки.
У повітрі запах гару й кіптяви. Уздовж вулиць відпочивають люди, які чомусь не рухаються.
Мій Ірпінь – це запах хвої та листя, особливо після дощу. Він змішувався з вихлопними газами автівок, яких щороку більшало, та димом від шашликів із приватних будинків та набережної.
Моє місто найкраще було чутно зранку, коли тисячі дволапих спочатку виїжджали до Києва на роботу, і ввечері, коли вони поверталися додому.
Чому мій собачий бог обрав для мене саме це місце на Землі, ніхто не знає.
Мій перший господар Андрій згадує, що 2015-го року ще малим цуценям мене підкинули під їхній бузковий паркан з намальованою лілією.
Господарі намагалися посадити мене на цеп, наче сторожового пса. Але це точно не моє покликання.
Я робив все, щоб звільнитися від залізного ланцюга, виснув на ньому, наче самогубець у зашморгу. Або викопував глибокі ями під парканом, що були більше схожі на довгі бліндажі.
Трошки посивілий, із скуйовдженою довгою шерстю з ковтунами та шматком залізного ланцюжка на шиї я зрештою втік із подвір'я.
Здебільшого вештався навколишніми вулицями Лермонтова, Давидчука, Київською, Лисенка, заходив на Пушкінську, навідувався до центру Ірпеня.
Голодним я ніколи не лишався. Міг пошкребти у хвіртку деяких будинків, господарі яких завжди щось виносили поїсти.
Іноді навіть лапою не доводилося поворухнути – добрі люди кидали мені харчі з балконів багатоповерхівок.
Одне з моїх улюблених місць в Ірпені – перехрестя вулиць Давидчука та Лермонтова.
Автівки, за якими я любив поганятися, будинок біля перехрестя, де міг завжди знайти собі їжу, та гарна точка для спостереження – справжній собачий рай.
Коли залізяки влучали у приватні будинки, вилітали шибки, зносило дах або будівлі взагалі розвалювалися на шматки, як собачі будки.
Де-не-де спалахували пожежі. Але до нас чомусь вже не приїздили чоловіки у шоломах на великих червоних машинах із сиренами, як було колись.
Іноді люди самі гасили полум'я, часто будинки горіли по кілька діб. Відтоді повітря наповнилося димом, їдким гаром.
Дехто з житлового комплексу "Аристократ" виїхав, інші гуртувалися разом та перечікували обстріли у підвалі будинку. Потім люди почали розводити багаття посеред дитячого майданчика.
Вони готували їжу на вогнищі. Мені завжди перепадали запашні шматки їдла від сивого чоловіка з вусами та його дружини, яка була завжди поряд із ним.
Чоловік озивався на ім'я Євген Миколайович, а жінка невеликого зросту зі світлим волоссям − на ім'я Валентина.
За матеріалами Ірини Лопатіної, Лабораторія журналістики суспільного інтересу.
Раніше ми розповідали, про Романівку під час війни, саме звідси люди евакуювались до Києва, бо всі інші шляхи з міста були заблоковані окупантами.
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.