Андрій Борутя про виставку IMБALANCE та як українські підлітки перетворюють досвід війни на мистецтво

Що відчуває підліток, який дорослішає в часи війни, втрати та невизначеності? Як він або вона осмислює себе, свою ідентичність, світ довкола і чи має голос, який може бути почутий? Виставка IMБALANCE – це спроба дати відповіді на ці запитання мовою сучасного мистецтва. Це не академічна експозиція й не звіт про творчий гурток. Цей експериментальний проєкт – результат шести місяців глибокої, чесної роботи восьми українських дівчат-підліток у лабораторії сучасного мистецтва і документування IMБALANCE, яку ініціював Музей воєнного дитинства. Учасниці представляють свої мистецькі проєкти, у яких досліджують власну ідентичність, стосунки з навколишнім середовищем, спогади про рідні місця, переживання внутрішніх суперечностей, пошук прийняття себе, особисті сумніви та те, на що вони можуть спиратися в складні моменти. Про те, як народжувався цей проєкт, що з ним відбувалося за лаштунками, як працює кураторська логіка й чому цю виставку варто побачити, читайте в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" з куратором виставки, координатором публічних програм Музею воєнного дитинства Андрієм Борутьою.

- Андрію, розкажіть, будь ласка, як виник задум створити таку виставку, коли це сталося? Як відбувалась підготовка проєкту?

- Ми з Дарією Молокоєдовою (співкуратором виставки) придумали певний концепт лабораторії про те, як ми хочемо його теоретично наповнити. На початку для нас була важлива тема довкілля, оскільки Музей воєнного дитинства так чи інакше намагається різними методами документувати досвід сучасної молоді в Україні, тому була ідея також спробувати в цей контекст додати ще й довкілля, його людські й нелюдській форми існування та дати знання підліткам про сучасне мистецтво. Я дуже активно зараз рефлексую на ці теми. Тому наші спікери одночасно залучені в контекст сучасного мистецтва, є або кураторами, або художниками, щоб мати змогу говорити про мистецтво, пам'ять, довкілля та як ці речі можуть бути пов’язані.

 - Як ви підбирали учасників?

- Ми підібрали вісім учасниць, хоча спочатку їх було десять.

Просто через сильне навантаження декілька учасниць не змогли дійти до кінця за власним бажанням. Ми робили відкриту форму і закликали всіх подаватися на участь. В анкеті були питання, що стали для нас певними маркерами. Проте водночас у нас не було жодних вимог щодо наявності професійної мистецької освіти чи досвіду. Ми прагнули побачити у відповідях учасників мотивацію і бачення кінцевої мети, яку вони б хотіли досягти.  

- Ви сказали, що ви до цього займалися суто дослідницькими проєктами з підлітками. Ви документували їхній досвід?

- У музеї я працюю в двох іпостасях. По-перше, я дослідник, за освітою – фаховий історик. Тому моя робота полягає в тому, щоб збирати усноісторичні свідчення в форматі інтерв’ю з сучасними дітьми, або з тими, хто був дитиною станом на 2014 рік. Інша моя діяльність, власне, почалася з проєкту театральної лабораторії "Озимі". Це був перший проєкт, реалізований у музеї як мистецька форма документування і рефлексії над сучасністю з боку підлітків. Нині це вже другий такий проєкт, який був реалізований в Україні музеєм.

- З якими викликами вам довелось стикнутися, окрім того, що кілька учасниць не дійшли до фінішу?

- Звичайно, завжди є операційні виклики, менеджерські питання. Якщо говорити про концептуальні творчі виклики, то передусім це налаштування всієї команди з учасницями, щоб вийти на одну частоту і допомогти всім знайти свою тему, важливу для них. Тож ми доволі багато часу провели в розмовах, вирішуючи, що робити. І часто в учасниць виникали нові рішення, що вимагали все перероблювати. Але це творчий процес, абсолютно робоча історія. Найбільш важливо з нашого боку було допомогти учасницям.

- На вашу думку, чому людям потрібно побачити цю виставку? Які аргументи ви можете навести?

- Мій перший аргумент в тому, що ця виставка, на мою думку, може прибрати скепсис і напругу щодо того, чи може людина без мистецької освіти зробити мистецтво в будь-якому його формальному прояві і також чи може підліток зробити серйозне концептуальне висловлення. Я вважаю, наша виставка IMБALANCE доводить: підліткам завжди є що сказати. Мені загалом важливо не втрачати цей зв’язок із молоддю, оскільки я сам був учасником таких проєктів свого часу у Краматорську. Тоді ментори казали, що завжди треба слухати тих, хто молодший, бо їх бачення реальності і сьогодення не настільки ще зашорене певними рамками, дискурсами, офіційністю, стриманістю, культурністю. Підлітки більш щирі, тож цю щирість потрібно уловлювати.

- Як ви групували мистецькі роботи? Чи мали первинний задум щодо експозиції?

- Кураторська діяльність передбачає, власне, роботу з реальними, уже існуючими роботами. Тому, звичайно ж, експозиція була вибудована після того, як ми з Дарією зрозуміли, з яким матеріалом маємо справу. Але при цьому в розмові з учасницями ми разом думали і показували, як приблизно бачимо цю експозицію, щось ми змінювали, прибирали.

Така вже робота кураторів – сформувати єдине полотно з різних витворів, які були створені різними людьми.

- У вас в експозиції цікаво поєднані тексти й об’єкти. Як вам це вдалося реалізувати?

- Попри те, що ми відмовилися від ідеї всюди додавати експлікації (пояснення – прим. ред.), адже вони є в буклетах, тексти є частиною деяких робіт там, де це було концептуально передбачено художницями, учасницями лабораторії, щоб робота мала певні акценти або ставала дуже важливою її частиною. Тому текст також є мистецькою формою висловлення.

- Які події покликані просувати даний виставковий проєкт?

- До цієї виставки у нас є публічна програма. Вона включає кураторську екскурсію з Дарією Молокоєдовою і частиною учасниць. Також відбулась масштабна подія, що присвячена переважно документальному кіно та апелює до теми документування або спостереження за реальністю, в якій живе молодь України.

- Чи плануєте ви документувати, як змінилися ваші учасники проєкту? Чи був для них цей досвід трансформуючим?

- Я думаю, що ми точно запропонуємо нашим учасницям після проєкту дати нам інтерв’ю і свідчення власних історій. Мені особисто як людині, яка з учасницями провела пів року, дійсно цікаво, як цей проєкт повпливав на їхні наративи власного життя, як вони зараз усвідомлюють себе в історії, якій ми живемо зараз.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.