«26 квітня 1986 року було тихо і мирно, діти гралися на вулиці…»
День, коли сталася одна з найстрашніших аварій в історії людства на Чорнобильській АЕС ліквідатор її наслідків Людмила Лозова згадує з болем і сльозами.
«26 квітня 1986 року було тихо і мирно, діти гралися на вулиці…Пройшла поливальна машина, яка помила дезактивуючим розчином асфальтове покриття, ми думали, що таким чином ведеться підготовка до 1 травня. У калюжах, які утворилися, бавилися діти – в радіоактивних калюжах. Ми знали, що сталася аварія, але ніяких вказівок не було. Небезпеки від радіації тоді ніхто не усвідомлював», – поділилися своїми болючими спогадами Людмила Лозова з журналістами ІА «Погляд».
А ще жінка пригадала, що в той теплий весняний день було багато весіль. Люди святкували, були безтурботними, ніхто нічого ще не знав. Дізналися вони вже пізніше, через кілька днів. Тоді й прийшло усвідомлення невидимого ворога – радіації, коли довелося покинути свої домівки, звичний спосіб життя і поринути в невідомість.
Людмила Лозова розповіла, що деякі речі їм дозволили забрати з покинутих осель в Прип’яті лише в серпні: «Босоніжки, в яких я ходила по Прип’яті в день аварії, настільки «фонили» радіацією, що забрати їх не дозволили».
Жінка й досі з теплом у серці згадує рідну Прип’ять і станцію, де вона працювала старшим інженером. Цей біль і сум у неї, як і в багатьох причетних до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, закарбувався в серці назавжди.