"Війна активізувала колекціонування і дослідження української кераміки". Інтерв’ю з колекціонером, дослідником і педагогом В’ячеславом Гладушкіним

Українська кераміка є невід’ємною частиною національної культурної спадщини. Значний внесок у її збереження і популяризацію зробив В’ячеслав Гладушкін, педагог, дослідник і колекціонер. Разом із дружиною Іриною Борисівною він ініціював створення Музею української кераміки ХХ століття у приміщенні школи №229 у Києві. На базі музею В’ячеслав Гладушкін веде гурток "Музеєзнавство", разом з учнями здійснює науково-дослідну роботу, вже навіть є призери Малої академії наук України, а також активно проводить екскурсії і тематичні заходи. Нині в його колекції понад 2000 виробів українських керамічних підприємств. Основу експозиції – майже 70% – складають вироби Васильківського майолікового заводу. Як звичайний шкільний проєкт перетворився на масштабну справу, про унікальні експонати та роль війни й соціальних мереж у дослідженні керамічного мистецтва говоримо в ексклюзивному інтерв’ю з В’ячеславом Гладушкіним спеціально для медіа "Погляд".

Від шкільного проєкту до музею

- В’ячеславе, розкажіть про себе. Чим займалися до того, як зацікавилися керамікою?

- Я працюю вчителем фізкультури в політехнічному ліцеї і керівником гуртка "Музеєзнавство" в 229 школі міста Києва. Трапилося так, що в 2019 році ми зі своєю дружиною Іриною Борисівною, яка була класним керівником у 9 класі, працювали над виховним проєктом про українську кераміку. Для захисту проєкту ми зібрали невелику колекцію керамічних виробів. На сьогоднішній день діти, які теж працювали над цим проєктом, вже випустилися зі школи, а наше захоплення українською керамікою переросло в її колекціонування та дослідження. До того проєкту у 2019 році я взагалі не знав слова "майоліка" і його значення.

На сьогодні нам вдалося зібрати дуже цікаву колекцію, основу якої складає васильківська майоліка. Також представлені в нашому музеї вироби Львівської кераміко-скульптурної фабрики, Львівського заводоуправління м'якої покрівлі, Опішнянського заводу "Художній керамік" та інших керамічних підприємства в Ужгороді, Береговому, Виноградові, Хусті, Косові тощо.  

- Що стало поштовхом до створення групи "Майоліка Василькова" у Facebook? Які відкриття вдалось зробити завдяки цій спільноті?

- Збираючи матеріал для виховного проєкту в 2019 році, ми відвідали виставку, яка проходила в Національному музеї декоративного мистецтва України. Під час виставки мені вдалося побувати на кураторській екскурсії і безпосередньо поспілкуватися з організатором виставки Павлом Гудімовим. Після спілкування з ним я вирішив, що потрібно шукати людей, які працювали на Васильківському майоліковому заводі. Спершу знайшов контакти Сергія Денисенка, зв'язався з ним, побував у його майстерні у Василькові.  

У листопаді 2019 го року я створив у Фейсбуці групу "Майоліка Василькова", яка нині налічує 12 тисяч підписників. Завдяки цій групі нам вдалося знайти художників, які працювали на Васильківському майоліковому заводі, або сконтактувати з їхніми родичами. Так, продуктивними й цікавими були контакти із Володимиром Коваленком, сином Володимира Миколайовича Коваленка, який працював на Васильківському майоліковому заводі. Також завдяки Фейсбуку ми познайомились особисто з Нелею Юсуповою, Мариною Кривонос, Марією Хом’яковою, Тетяною Музиченко, покійною Надією Білик. Усі вони були присутні на відкритті нашого музею 25 жовтня 2023 року. Їм було цікаво познайомитися між собою, адже дехто з них працював на заводі в різні часи.

- Чи пам’ятаєте свою першу покупку або знахідку в колекцію?

- Першу покупку пам'ятаю, бо уже якась кераміка у нас була. Це була скульптура Васильківського майолікового заводу за зразком Протор’євих, яка називається Злий звір. У народі цю фантастичну істоту називають Чудо-Юдо, Риба-звір, Дракон… Це перше придбання дало поштовх збирати спочатку звірів, а потім і декоративні тарілки, посуд, кавові сервізи, тобто все, що було зроблено на Васильківському майоліковому заводі та інших керамічних підприємствах.

- Чи є у вас улюблений керамічний виріб у колекції?

- У нас є кілька знакових скульптур, якими можуть пишатися будь-які художні чи краєзнавчі музеї. Це авторська робота "Сова" Прокопа Яковича Бідасюка, декоративна посудина Протор’євих, яка не тиражувалася на заводі і, можливо, була зроблена в одному екземплярі. Також є ще одна авторська робота – скульптура Михайла Денисенка "Українська дівчина".  

- Ви збираєте лише українську кераміку чи цікавитеся іншими напрямками?

- Ми збирали б не тільки українську кераміку, але у нас обмежений простір. Переважно в нашому музеї представлені вироби, зроблені в післявоєнні часи, в 1950-1990 роках. Але є й вироби, яким уже по 100 років. Також є сучасні вироби, хоч і небагато.

- Як виникла ідея відкрити музей української кераміки ХХ століття?

- Будь-який колекціонер прагне не просто отримати якусь річ і поставити в себе вдома, а й усе про неї дізнатися: де і ким вона була зроблена, за яких обставин тощо. Таке захоплення переростає в глибоке дослідження. І коли ти вже володієш певною інформацією, хочеться поділитися нею з іншими. Для цього є соціальні мережі, а також створений мною інтернетфорум Арт КУМ (КУМ – каталог українського мистецтва, - прим. ред.), який на сьогоднішній день є єдиною платформою, де зберігається інформація про фарфоро-фаянсові і керамічні підприємства, що функціонували на території України.

Ідея створення музею належить моїй дружині Ірині Борисівні, адже колекція у нас була вже чимала. Ми поспілкувалися з адміністрацією школи, нам пішли назустріч, ми представили план, що передбачав створення гуртка "Музеєзнавство" на базі музею, проведення екскурсій і науково-дослідницьких робіт. Тож на сьогоднішній день працюємо в цьому напрямку. Уже маємо призерів Малої академії наук України (МАН) саме по темі української кераміки. Назву музею вирішили взяти з нашого інтернетфоруму Арт КУМ.  

 - Які були найбільші виклики при створенні музею? Як ви працюєте з музейною колекцією в умовах воєнного стану?

- На сьогоднішній день є чимало колекціонерів української кераміки. Практично для всіх великою проблемою є пошук приміщення, адже оренда приміщення під музей кераміки не окупиться. Нам вдалося зацікавити адміністрацію школи, яка виділила нам приміщення, де ми не лише показуємо нашу колекцію, а й здійснюємо наукові дослідження. 

Фінансування музею здійснюється за власні кошти, починаючи від ремонту цього приміщення і закінчуючи купівлею меблів та експонатів. Хоча нам іноді дарують експонати, особливо останнім часом, коли уже був створений музей. Багато хто з художників, з якими ми спілкуємося, дарують свої роботи. Наприклад, у Косові ми спілкувалися із Сергієм Дудкою, який, почувши про створення такого музею, подарував нам свою декоративну тарілку.

Можливо, слід було б пошукати спонсорів, гранти, але наразі, на мою думку,  поки йде війна, кошти повинні спрямовуватись на важливіші речі, зокрема на виготовлення зброї. Можливо, після перемоги ми звернемось до місцевої влади щодо заміни в музеї старих шкільних парт. 

Щодо воєнного стану, то щоразу під час тривоги думаєш, щоб сюди нічого, не дай боже, не прилетіло і не пошкодило. Хтось із підписників у групі в Фейсбуці писав, що, можливо, треба зачекати з відкриттям музею до кращих часів, але є такий термін як відкладене життя. Ми пішли іншим шляхом, бо так може й життя минути. Та й за два роки від моменту створення музею  багато чого було збережено як для української кераміки, так і взагалі для української культури. Якщо Україна не змогла зберегти підприємства, які виготовляли керамічну продукцію, то потрібно зберегти хоча б пам'ять про тих людей, які там працювали. На сьогоднішній день навіть деякі художники не завжди можуть згадати, що це їхня робота або взагалі зроблений за їхнім зразком виріб. Дуже швидко все забувається, особливо коли художники відходять в інший світ. Буває важко знайти хоч якусь інформацію. До того ж не збереглась документація на жодному керамічному підприємстві. Тож часто невідомо, хто і коли зробив такі чудові керамічні речі. Щоправда, за допомогою соціальних мереж й інтернетфоруму люди активізуються. Так, після створення групи "Майоліка Василькова" у Фейсбуці невдовзі з’явилась група по Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Згодом була створена група по Кам'янобрідському фаянсовому заводу. На сьогоднішній день популярною є група Будянського фаянсового заводу. Таким чином наш приклад дав поштовх іншим людям займатися дослідженням і збереженням української культурної спадщини.

 - Скільки у вас на сьогоднішній день експонатів? Чи є серед них не дуже відомі, але не менш важливі?

- Наразі у нас більше 2000 експонатів, 70% із них – це васильківська майоліка. Якби нам дали ще одне приміщення, нам було б чим його заповнити. Окрім васильківської майоліки, у нас представлена Опішнянська, Косівська, Львівська кераміка (Львівської кераміко-скульптурної фабрики і Львівського заводоуправління м'якої покрівлі) та вироби інших керамічних підприємств Західної України. Деякі з них випускали цеглу, черепицю, тобто будівельні матеріали, а на певному етапі почали виробляти сувенірну продукцію.

У нас є експонати кримських підприємств, наприклад, Балаклавського заводу будівельних матеріалів, який був перейменований на Севастопольський завод будівельних матеріалів, та Феодосіївського заводу будівельних матеріалів. Незважаючи на будівельний напрямок, вони випускали багато посуду, навіть кавові і чайні сервізи, декоративну скульптуру. Крім того, у нашій колекції є цікаві вироби – казкові герої Славутського хімзаводу.

- Чи траплялися вам якісь унікальні знахідки або рідкісні екземпляри?

- Траплялися, звичайно. У будь-якого колекціонера є перлини колекції. У нас це авторські роботи, зокрема скульптура "Сова" Прокопа Яковича Бідасюка, зроблена у Василькові в 1951 році. За її зразком було випущено велику кількість світильників у вигляді сови. У нас же знаходиться саме його авторський зразок.

Також маємо авторські роботи Валерія та Надії Протор’євих, Михайла Івановича Денисенка, львівських художників Еммануїла Миська, Марії та Анатолія Курочок. Отже, є чим похвалитися і що показати людям.

- Як підбираєте предмети для своєї колекції?

- Нам цікаво все, чого немає в нашій колекції, особливо якщо це вироби Васильківського майолікового заводу. Єдина перешкода на сьогоднішній день – фінансова. У той час, коли ми починали колекціонувати, кераміка коштувала копійки і мало кому була цікава. Сьогодні ж велика конкуренція, адже багато хто почав колекціонувати й створювати власні музеї. Відповідно виросли ціни в першу чергу на васильківську майоліку, яка потягла за собою і всю українську кераміку. Тож тепер знайти цікаві дешеві роботи українських керамічних підприємств практично нереально.

Юні дослідники кераміки

- Ви розмістили свій музей у школі. Це досить нестандартний вибір. Як учні сприймають таке сусідство?

- Зрозуміло, що дітям дуже цікаво. Практично всі знають, що в нас у школі є музей української кераміки. Це світле приміщення з великою кількістю шедеврів української кераміки має приємну ауру. Взагалі кераміка несе в собі щось дуже позитивне. Кераміка – найкраща терапія, щоб відволіктись від війни, безсонних ночей та всіх переживань. 

- Ви не просто колекціонуєте, а й навчаєте дітей. Гурток «Музеєзнавство», який ви створили, вже випустив дослідників, що стали переможцями МАН. Чи можете згадати найцікавіше дослідження, яке зробили ваші учні?

- Усі дослідження цікаві. Їх не так багато поки що, адже ми працюємо тільки другий рік у цьому напрямку. Перша робота була пов'язана з історією Васильківського майолікового заводу. На конкурсі МАНівських робіт у Києві вона зайняла третє місце.

Ще одна робота була присвячена сім'ї Протор’євих, які працювали на Васильківському майоліковому заводі, оскільки в минулому році виповнилося 100 років від дня народження Валерія Семеновича Протор’єва.

Цьогоріч у нас вже було більше дослідницьких робіт. 9 березня виповнилося 100 років із дня народження Григорія Павловича Денисенка. Ми взяли цікаву тему про династію родини Денисенків – сім поколінь гончарів, керамістів. Також учениця 229 школи Катя Шевченко представляла на конкурсі саме наш музей, розказувала, як він був створений, які є цікаві експонати.

Інша дівчинка взяла тему мисткині Галини Севрук і зайняла перше місце. Окрім тих робіт, які я курую, є ще роботи, пов'язані з інформаційними технологіями, де науковим керівником виступає вчитель інформатики. Так, у минулому році був цікавий проєкт щодо створення у нашому музеї екскурсії в 3D форматі. Ця робота зайняла третє місце. 

Гурток "Музеєзнавство" побудований на основі проведення екскурсій для всіх класів. Першу екскурсію я провів для вчителів школи. Потім друга екскурсія була на відкритті музею для численних запрошених гостей. І потім вже екскурсії для всіх учнів школи.

Науково-дослідницька робота – це теж частина гуртка "Музеєзнавство". Окрім цього, у нас проходять тематичні заходи. Зокрема, у минулому році до сторіччя Протор’євих учнів 8 класів у невеликій інформаційній виставі виконували ролі Валерія Семеновича і Надії Юхимівни Протор’євих, а також Володимира Коваленка.

Часто в музеї відбуваються зустрічі з керамістами. До нас любить приїжджати Сергій Денисенко, щоб поспілкуватися з дітьми. 

Щодо соціально-громадської діяльності ми плануємо зробити можливість  відвідувати наш музей не тільки тим, хто пов'язаний зі школою, а й усім бажаючим. На жаль, у будні під час навчального процесу ми не можемо приймати відвідувачів, а на вихідних теж є свої нюанси.

- Чи бачите серед учнів майбутніх дослідників української кераміки?

- Мабуть, правильно було б сказати, що вони вже є дослідниками української кераміки. На сьогоднішній день, щоб захистити свою роботу, треба ретельно підготуватися, прочитати літературу. До речі, у нас, окрім колекції кераміки, є ще й досить непогана бібліотека. Коли я шукаю інформацію про керамічні вироби, трапляються каталоги, книжки, які й сформували нашу бібліотеку про українську кераміку. Я не знаю, як складеться подальша доля наших юних дослідників, можливо, хтось із них продовжить своє захоплення. У будь-якому разі це корисний досвід публічних виступів й пошуку інформації про українську культуру.

Ренесанс майоліки

- Яким сьогодні є інтерес до майоліки? Як він змінився після повномасштабного вторгнення в 2022-році?

- Якщо десь років п’ять тому українську кераміку можна було на барахолках купити за копійки, то на сьогоднішній день з'явилася велика конкуренція. Всі хочуть мати у себе вдома вироби української кераміки, створюється чимало сімейних музеїв. Спонукає до колекціонування і та інформація, яка зараз подається в соціальних мережах, зокрема в нашій тематичній групі «Майоліка Василькова» та багатьох інших.

Великий поштовх до зацікавленості українською керамікою надають виставки, де створюється певний позитивний резонанс серед поціновувачів кераміки.

Перші позиції щодо зацікавленості людей нині займають вироби Васильківського майолікового заводу і Львівської кераміко-скульптурної фабрики. Саме ці два підприємства популяризували й інші, тож тепер людей цікавить все, що стосується української кераміки.

Не можна не згадати й про так званого бородянського півника.

Ми всі пам’ятаємо ту трагічну історію, коли російська бомба зруйнувала будинок у Бородянці, а на шафі залишився стояти керамічний півник. Всі кинулися шукати, хто його автор. Дуже швидко з'ясувалося, що ця популярна декоративна посудина випускалася великим тиражем у Василькові, а ось з автором було складніше. Існує документальне підтвердження, що подібні півники були зроблені Валерієм Протор’євим, а ось саме щодо того півника, що залишився стояти на шафі в Бородянці, поки що документального підтвердження немає. Після цього випадку виникла чергова хвиля зацікавленості як васильківською майолікою, так і взагалі українською керамікою. І якщо колись такий півник нами був придбаний на барахолці за 70 гривень, то після розповсюдження фото з Бородянки в геометричній прогресії кожний день ціна на нього росла і доходила до 20 000 гривень на аукціонах. Сьогодні ціна опустилась до 3000-5000 гривень, оскільки таких півників було випущено багато.

- Чи працюєте ви з іншими колекціонерами або музеями та як саме?

- Завдяки моїй наполегливості в пошуку будь-якої інформації всі музеї, які знаходяться в Києві і Київській області, ми з дружиною об'їздили. Дуже шикарна колекція української кераміки в Білій Церкві, Переяславі, але, зрозуміло, що найбільша колекція в Національному музеї декоративного мистецтва України. Ми дуже добре знайомі із директором цього музею Людмилою Строковою, яка була присутня на відкритті нашого музею і навіть подарувала нам літературу для дослідницької роботи. Також ми спілкуємось, обмінюємося інформацією і навіть експонатами із Людмилою Шкульковою, яка створила власний музей кераміки у Василькові.

Нещодавно відкрився приватний музей у Трускавці, де ми теж побували, поспілкувалися із його власником. Тепер підтримуємо з ним зв’язок.

В Яремче минулоріч також відкрився цікавий музей, який ми вже відвідали.  Тож у нас доволі тісний контакт з іншими музеями.

- Наскільки добре, на вашу думку, досліджені і популяризовані гончарні осередки Київщини, персоналії і спадок талановитих майстрів, династій керамістів пристоличного регіону?

- На жаль, вони недосліджені й непопуляризовані. Тільки зараз почав з’являтися інтерес до української кераміки. І якщо косівську кераміку ЮНЕСКО визнало як нематеріальну культурну спадщину, то щодо васильківської майоліки навіть в українських реєстрах не зафіксовано, що це наша матеріальна духовна спадщина. Я вже мав розмову з двома людьми, які безпосередньо займаються тим, щоб задокументувати і надати васильківській майоліці статус нематеріальної культурної спадщини Київщини, а можливо, навіть й України.

Як би не було, а війна все таки активізувала закіцавленість взагалі до української автентики, незважаючи на те, що москалі продовжують знищувати нашу культуру. Я знаю дослідників, які вивчають українську вишивку, створюють музеї вишитих робіт. У нашого народу з початком широкомасштабної війни зросла зацікавленість до того, хто ми є, які наші цінності. Це певна самоідентифікація людини. Можна сказати, що війна активізувала колекціонування і дослідження української кераміки.

- Як, на вашу думку, можна популяризувати українську кераміку серед молоді?

- Дослідження дітьми української кераміки і є її популяризацією. Юна дослідниця постаті Галини Севрук побувала в усіх місцях Києва, де є її вироби. Галина Севрук – це не лише художниця-керамістка, а й представниця покоління шістдесятників, людей, які чинили опір радянській владі. Результат своєї наукової роботи дівчинка презентувала своїм однокласникам, що теж є  популяризацією серед молоді. Так само діти, які приходять у наш музей на екскурсію, починають ставити питання про той чи інший виріб. Коли вони потрапляють у музей, чують розповіді про керамістів, що теж породжує зацікавленість до української культури.

- Якими проєктами чи ініціативами ви займаєтесь зараз? Чи плануєте розширювати музей або створювати нові проєкти?

- Як казала Ліна Костенко, кожен фініш – це по суті старт. У нас тільки-но закінчився конкурс науково-дослідницьких проєктів, а ми вже маємо наробки на наступний рік, навіть визначились із темою. Учениця Катя Шевченко, яка представляла наш музей на конкурсі і зайняла друге місце, буде брати тему Львівської кераміко-скульптурної фабрики.  

Є задумка провести дослідницьку роботу щодо назв керамічних виробів у співпраці з українськими мовознавцями. Адже на сьогоднішній день так і не зрозуміло, як їх правильно українською мовою називати, оскільки в радянські часи всі назви були російською. Той же "кувшин" як правильно назвати: глечик, глек? Дуже багато різновидів назв, пов'язаних із моїм прізвищем Гладушкін, що означає глечик для молока: гладущик, гладун, гладушка, гладишка. У мене є словник, написаний Олесем Пошивайлом в 1990-ті роки (Короткий академічний словник сучасних українських керамологів, – прим. ред.). Це єдиний словник, який хоч якось пов'язаний із українським гончарством.

- Що ви порадите тим, хто хоче почати збирати власну колекцію української кераміки?

- Я раджу знайти роботу, яка б дозволяла заробляти багато коштів. Це, звісно, жарт. Зараз ще є можливість збирати керамічні вироби у своїх родичів, особливо у старшого покоління. Коли ми почали збирати нашу колекцію, деякі вироби я підбирав зі смітника. Дякую людям, які акуратно поставили їх поруч зі сміттєвим ящиком. У нас є такі вазочки за зразком Протор’євих, новенькі, навіть з етикеткою. Я їх забрав зі смітника, помив і тепер вони експонуються у нашому музеї.

Взагалі потрібно розуміти, що подібних керамічних виробів найближчим часом уже не зроблять, адже керамічних підприємств більше немає. Соціальні мережі відіграють велику роль у популяризації української кераміки.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

У музеї української кераміки "АртКУМ" побувала журналістка медіа “Погляд” Марія Марчук та доторкнулась до експонатів.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.