"Вчитися більше не будете, бо німці вже в Яготині", - спогади остарбайтерки із Переяславщини
92-річна Коваленко Марія Павлівна поділилася своїми спогадами тих років, коли її, іще 16-ти річну німці забрали на примусові роботи до Німеччини.
Марія Коваленко народилася 25 лютого 1927 року в селі Гланишів, де й доживає свого віку. Дитинство її було нелегким, як і в більшості дітей того часу. Ось що вона згадує:
– Свого батька я не пам’ятаю. Він помер, коли мені було якихось півтора року. Після його смерті моя мама зі мною маленькою на руках була змушена покинути хату своїх свекрів, бо там, окрім нас, ще сім душ жило. Тож ми перебралися до батьків моєї мами. Згодом дід допоміг збудувати нам житло на околиці Гланишева. У тій хаті ми жили з мамою удвох, бо заміж вона більше не ходила. Мама усім п’ятьом чоловікам, які сваталися до неї, казала: «Такого, як мій Анатолій, мені вже не знайти, а ви моїй дочці батька не заміните». Був би в мене старший брат, так він помер від кору ще немовлям.
Бідно ми жили. Було влітку 1941 року я зі своєю подругою Лідкою босоніж, бо взуття не було, пішли до Переяслава по книжки для сьомого класу. У центрі міста біля стовпа з гучномовцем побачили чималий гурт людей. Підійшли. Коли ж одна жінка й каже: «Дітки, а чи знаєте ви, що цієї ночі німці напали на нас. Он по радіо Левітан сповіщає про це раз-по-раз. Тож біжіть мерщій додому і скажіть батькам, що почалася війна». до школи у вересні 1941-го ми походили лише два тижні – вчителька зайшла до класу та й каже: «Дітки, забирайте свої книжки і потайки закопайте їх, щоб не пропали. Вчитися ви більше не будете, бо німці вже в Яготині».
Аби було де нам сховатися, ми з мамою та ще чотирма сусідами викопали чималий окоп. Він був недалечко від хати і нам було добре чути, як інколи німець сердито гатив по дверях та вікнах нашої хати, думаючи, що ми всередині. А ще я добре пам’ятаю, як наші війська відступали і в Гланишів заходило чимало ранених солдатів. Вони просили їсти та пити і шкандибали далі.
Страшно було від вибухів снарядів. Часто ховалися в окопі. А як бій стихав, поверталися додому. Одного разу ми зголоднілі отак прийшли додому і щойно мама напекла млинців і вже збиралася смажити сало, як до хати зайшов німець. Він наставив на мене автомат, а потім поклав його на стіл і поїв усі млинці. Після цього до нас «завітало» шість німецьких офіцерів, і нашу хату перетворили на штаб. Слава богу, нас вони не обіжали. А через кілька днів, як вони вибралися, мати вимазали хату, аби й духу їх не було чути.
А якось я принесла із берегу трави і щойно притрусила нею долівку, як у хату зайшло троє німців із автоматами та сумками. Так той, що найстарший (він умів говорити російською) і каже: «Дєвочка, ми будєм у вас жить. Ти нас нє бойся. Я имею три дочки і нічего плохого тебе не сдєлаю». Так сказав і показав мені фото, на якому була його дружина з дочками. Жили ті німці в нас із три тижні. Одно біля великої карти сиділи. Їсти їм привозили, а вони тими харчами ділилися з нами. Смак їхнього супу із фрикадельками пам’ятаю й досі.
– І ось настав травень 1942 року. Молодь Гланишева, та й всієї Переяславщини, почали записувати на роботи в Німеччині. Тоді мені було 15 років, і я раділа, що до цього списку моє ім’я не потрапить, бо брали дівчат та хлопців від вісімнадцяти років. За першим набором з чотири десятки гланишівців вивезли з села. Це сталося на другий день Зеленої Неділі.
А ось і 43-й прийшов. Мені – 16. Перед Масницею селом йде слух, що молодь знову братимуть до Німеччини. Одного дня мама приготувала вареників, і я понесла їх до діда й баби. Віддала, а сама побігла до подружки Соньки. Коли ж прибігає до неї Васильок (хлопець із нашого села) та й каже: «Дівчата, на Перехресній стоїть машина. До неї зводять молодь нашого села, аби відправити до Німеччини. Тож, дивіться, не попадіться». Я ж із тією Сонькою, ні, щоб пересидіти цей момент в чагарниках на болоті, як це робили інші, прибігли до моїх діда й баби. Я полізла на піч, а вона сховалася в коморі. Коли ж глядь, два німці і два гайшинські поліцаї забігають до хати. Взяли мене і Соньку попідруки і в чому ми були привели до того гурту.
Стоїмо ми, мов той скот у табуні, вже й добряче змерзли, а поліцаї одно забивають нам баки. Як почали ми плакати, то нас відвели до Мелашки. І ось заходить до хати ну така бідова жінка (вона переїхала в наше село із Підварок і її чоловік був поліцаєм), отак ухопила за шинель на грудях старшого поліцая та й каже: «Даниле, яке ти маєш право від матері забирати дитину?», а потім як лисне його по щоці. А той Данило ухопив її за руку й каже: «Ти заспокойся і поясни нормально». Так та жінка розказала йому, що моя мама у 25 років овдовіла і сама виховує єдину доньку. Після цього той Данило тихенько сказав мені: «Я тебе відпускаю». Побігла я додому, та недовго там пробула. Як стали готувати тих хлопців та дівчат до відправки, то Філька (ото він страшним був поліцаєм) й питає Данила: «А Марійку куди поділи? Ведіть її сюди, бо я зараз німцям все розкажу».
Ще один шанс не поїхати до Німеччини мені випав у Борисполі, де нас обстежували медики. Жіноча лікарка подивилася мене та й каже комісії: «Ця дівчина чотири місяці, як вагітна. Вона не перенесе далекої дороги». А я як схоплюся з того крісла та як крикну: «Ні, не було в мене хлопців. Це просто я така товстенька». Це все відбувалося в одній великій кімнаті, де були дівчата з мого села, і мені не хотілося, аби вони думали, що я гуляща. Та ж лікарка й каже до мене: «А ну ж лягай, я ще подивлюся тебе». Я лягла, а вона нахилилася і прошептала: «Ото ти дурна, я додому хотіла тебе відправити, а ти мене ледь не здала».
– Після тієї перевірки нас привезли на станцію Переяславську, погрузили в товарні вагони і відправили до Німеччини. І ось ми у місті Данциг. Завели нас в хату, і німецькі пани почали вибирати нас, як ото якийсь товар. Мене взяв пан із села Тротенау. Жила я з іншими робітниками в окремому будиночку на його фермі. З нами жив наглядач та його дружина. Той чоловік водив нас на роботу, а жінка видавала їжу. Вранці нас не годували, а в обід давали якусь баланду та скибочку хліба, тоненько намазану маргарином. А ось чаю можна було пити скільки хочеш. І зараз не розумію, чого той пан був таким жадним. Адже він був заможним. У його господарстві було аж вісімдесят корів, 20 коней, а ще овечки, свині, птиця. І все це порали остарбайтери. Я ж працювала на полі. А як урожай було зібрано, то нас відправляли на швейну фабрику в Данциг. Отам пан був добрим і щедрим. ми не голодували, та й робота була значно легшою: то халати шили, то мішки з-під цукру штопали.
Там я познайомилася із дівчатами з Житомирщини. Вони прийняли мене, як свою рідну сестру. А особливо я подружилася із Кілею, яка, як і я, не мала ані батька, ані брата чи сестри, жила з мамою.
Оце за балачками пригадалося мені й те, як мої ноги вкрилися суцільними чирками, і майстер (гарний то був чоловік) зняв мене зі швейної машинки, посадив біля печі і дав легшу роботу – зв’язувати мотузки зі шпагату. Кожного ранку, аж поки я не видужала, він приходив до мене та цікавився, як мої ноги.
А восени 1944-го нас відправили копати окопи під Віслою у Польщі. Згодом я стала працювати помічником на кухні. Керувала нами німкеня. Вона була для мене, як мама. Давала не лише «чорні» роботи, а й навіть м’ясо від кісток відділяти. Як вперше я це робила, то тихцем так наїлася того м’яса, що ввечері ледь не померла. Шлунок зупинився, і я стала бліда, як поганка. Врятувала мене та ж німкеня. Вона заставила мене випити багато води, а потім дала якісь таблєтки. З тих пір так багато м’яса я вже не їла.
Якогось дня у хату заходить кремезний чоловік з отакою бородою. То був радянський розвідник. Він два тижні був у дорозі. Тож наші хлопці побрили, помили його та ще й чисту спідню білизну дали. Давай ми проситися, аби він забрав нас із собою, бо дуже хотілося додому, але він, як прийшов непомітно, так і пішов. Після нього почали групами приходити наші солдати. Ми віталися з ними, як з рідними батьками. Я ж, як почую, що хтось із Київщини, то мерщій питати, чи, бува, не з Переяслава. І допиталася дядька із Дем’янець. То він розповів, що Гланишів не постраждав, а ось у Чирському дуже палало.
– А одного разу прийшов до нас молодий хлопець, та й питає чи нема когось із Чернігівської області. "Є, – кажу йому. – Он на ліжку спить Галька Чорнобай ". Як підходить він до неї, а то його рідна сестра. Вам не передати, яка то була зустріч. "Галочко моя рідна, збирайся. Я відвезу тебе в госпіталь у Варшаві, а як полагодять залізницю, поїдеш до Києва, а звідти додому". Спасибі тій Галочці, вона й мене та ще чотирьох дівчат з собою взяла. Довго їхали машиною вкритою брезентом. Дуже страшно було переїжджати понтонний міст у Віслі, бо він хитався. У Варшаві приставили до нас двох комендантів, і вони порозводили нас по хатах поляків.У людських, а не скотячих, вагонах ми приїхали до Києва.
Я попала в заможну сім’ю, у якій не було дітей. Пана саме вдома не було, а його пані мене вимила, красиво одягла і добре нагодувала. Аж ось і пан приходить. Як побачив мене таку красиву, та й питає, чи є в мене хто рідний. Як дізнався що живу лише з мамою, то й каже: "Ти нам дуже сподобалася і ми хочемо, щоб ти була нашою донькою. А за мамою не плач, ми і її сюди перевеземо". Тільки ми про це побалакали, як заходять два солдати і кажуть: "Марійко, скоро ти поїдеш додому". А той пан: "Ні, нікуди вона не поїде. Їй краще буде з нами". "Поїде, вдома на неї чекає мати. І батьківщина її жде", – відмовив солдат.
Незабаром після цього, у людських, а не скотячих, вагонах ми приїхали до Києва. Із тією Галькою та випадковим попутчиком, переночували у його товариша, що жив на Бессарабці, а наступного дня я сіла на поїзд і приїхала на станцію Переяславську. Звідти машиною, якою возили тюки, дісталася Чирського. Той водій, як дізнався, що я була в Німеччині, радо обійняв мене і сказав: "Якби моя воля, то б я тебе до самої печі довів би". Додому ж я приїхала із гайшинцями, які їхали з базару саньми запряженими конячкою. То була зима 1945 року.
Так я знову стала жити з мамою. А потім вийшла заміж за Анатолія і народила йому трьох діток. На жаль, вже і чоловіка, і сина Толі, і доньки Олі немає в живих. А ось син Іван зі своєю сім’єю живе в Гайшині. Радію я й своїм трьом онукам. Хочеться дочекатися ще й правнуків. Все життя я пропрацювала в місцевому колгоспі. Війна не дала мені стати вчителькою. Про цю професію я мріяла із дитинства.
Ніколи не забуду тієї зустрічі із мамою. Мама ледь не зомліла, як несподівано побачила мене. А як про мій приїзд дізналися односельці, то не йшли, а бігли до нашої хати, щоб перепитати за своїх доньок та синів, які ще були в Німеччині.
Спасибі Світлані Миколаївні, що взялася за таке гарне діло, та привезла до Гланишева листи остарбайтерів. Листи, які я писала своїй мамі, отримала і я. Сумно їх читати.
P.S. Ідея записати інтерв’ю з колишньою ортарбайтеркою належить сільському голові Гланишева Світлані Кондратенко.
За інформацією: "Переяслав Сіті"