"У цьому фільмі названі імена російських військових, які, ймовірно, причетні до вбивств": Дмитро Джулай про фільм "Буча. Яблунська"

У світі, що щоденно стикається з інформаційним шумом і спотворенням фактів, документалістика стає своєрідним маяком правди. Одна з таких правд – історія про вулицю Яблунську в Бучі. У березні 2022 року тут відбувалося те, що вже стало чорною сторінкою сучасної європейської історії: масові вбивства мирного населення російськими військами. Це не просто жахливі кадри з камер спостереження чи офіційні документи, а свідчення живих людей. Журналіст Радіо Свобода Дмитро Джулай, здійснюючи розслідування, реконструює події і надає їм людське обличчя. Його новий фільм "Буча. Яблунська" – це хроніка болю, пошуку справедливості і нагадування про те, що правда має звучати голосно, навіть коли світ намагається її не чути. Кінопоказ стрічки відбувся у Бучі 8 червня 2025 року у мікрорайоні Склозаводський. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" автор фільму Дмитро Джулай ділиться, як збирав матеріали, що було найскладнішим у цьому процесі та навіщо нам сьогодні продовжувати називати імена катів.

- 8 червня відбувся показ третьої частини "Буча. Яблунська" вашого документального циклу про воєнні злочини росіян у Бучі. Дві попередні частини "Буча. Вбивство полковника Теліженка" та "Буча. Страта самооборонця Побігая" вийшли у 2024 році. Що їх об’єднує і водночас відрізняє?

- Як третя частина, так і дві попередні розповідають людям про масові злочини росіян у Бучі. У третій частині ми сконцентрувалися на розповіді про вбивства на вулиці Яблунській. Йдеться про невеликий період – з 3 по 5 березня, під час якого відбувається один із найінтенсивніших розстрілів мирного населення. За попередньою інформацією, яку зібрав Архівний відділ Бучанської міської ради, лише за ці три дні було вбито російськими військами щонайменше 62 цивільні особи.

Вони не померли внаслідок мінометного обстрілу, а згідно із судмедекспертизами і зібраними відеодоказами цих людей розстріляли або схопили і стратили.

- Як починалася робота над цією частиною? Скільки вона тривала? Що стало її відправною точкою?

- Я працюю над темою масових злочинів у Бучі півтора року. Коли працював над першими двома частинами, вдалося зібрати багато різних матеріалів, які ніхто не бачив. Більшість із них стосувалися вулиці Яблунської і розстрілів на ній. Тому я зрозумів, що можна зробити ще один фільм. За допомогою нових доказів можна спробувати ідентифікувати конкретних російських військових, які вчиняли масові злочини у Бучі на вулиці Яблунській. І, власне, у цьому фільмі ми сконцентрувалися на розслідуванні вбивств шістьох жертв Яблунської, а також ідентифікували російських військових, які, ймовірно, можуть бути причетні до їх вбивств. На основі відео з камер спостереження, російських секретних документів, які нам вдалося дістати, та свідчень людей склався пазл, що дозволив нам, на мою думку, наблизитися до певної справедливості, назвавши імена російських військових, причетних до вбивств людей у Бучі.

- Який момент у фільмі для вас був найскладнішим, найемоційнішим?

- Мабуть, найскладніше – це запитувати людей, вторгатися в їхній світ і змушувати знову переживати ті страшні події, яких вони зазнали під час окупації. Особливо це стосується рідних загиблих чи свідків убивств. У нашому фільмі, наприклад, є свідчення Людмили Кізілової, чоловіка якої Валерія розстріляли російські військові ввечері 4 березня.

Лише пізно увечері вона змогла вийти із свого підвалу, почала шукати свого чоловіка і знайшла його вбитим на порозі їхньої домівки.

Вони прожили в шлюбі 47 років, ще зі школи були однією з найкрасивіших пар Бучі.

Уявіть, як це на 47-му році спільного життя знайти свого чоловіка на ґанку власного будинку з простреленою головою. Тож слухати історії цих людей було найстрашніше.

- Яким чином ви знаходили матеріали для роботи?

- У мене така робота, що, мені здається, найкраще отримати якусь інформацію можна під час спілкування з людьми. Я просто ходив від будинку до будинку, запитував людей, чи знають вони щось. Але я навіть не міг уявити, що знайду доказ спалення людей у гаражі.

Виявилося, що існує фотографія, як цей гараж палає, а поруч із ним розкидано багато різних обгорток від їжі. А на іншій камері, яку теж вдалося знайти, ми бачимо, як російські військові на візках із магазину підвозять до того гаража награбовані продукти. Таким чином ходиш від хати до хати, спілкуєшся, здобуваєш потрібну інформацію. Це найкращий спосіб її знайти. Зокрема, одна людина надала нам запис із камери на вулиці Склозаводська. Це відео вперше побачили глядачі під час показу нашого фільму "Буча. Яблунська". Це перші кадри заходу російських військ у Бучу на Склозаводську.

- Які методи ви використовували, щоб встановити причетність конкретних російських військових?

- Ми використовуємо широкі різноманітні методи. Один із методів – це Osint (розвідка на основі відкритих джерел, - прим. ред.). Ми шукаємо списки військовослужбовців, ідентифікуємо їх, визначаємо місце, де вони в Бучі в той момент перебували, порівнюємо їхні фото із зображеннями з камер спостереження. Коли ми здобуваємо великий обсяг інформації, потім його аналізуємо, перевіряємо різними шляхами і таким чином намагаємося точно встановити, хто причетний до цих вбивств.

- У цьому фільмі вперше названі імена російських військових, причетних до вбивств у Бучі?

- Так, у цьому фільмі названі імена російських військових, які, ймовірно, причетні до вбивств. Ми не судді чи прокурори, але ми показуємо достатньо фактів, які вказують, що вони причетні. Під час підготовки цього фільму мені навіть вдалося дотелефонуватися до російського військового, якого ми підозрювали у декількох вбивствах. Він мені відкрито підтвердив, що російські військові вбивали людей у Бучі. 

- Як вам вдалося з ним зв’язатися?

- Оскільки ми звинувачуємо його у фільмі, журналістська робота передбачає отримати коментар, хоча це й росіянин. Я не сподівався, що він відповість, але несподівано він почав зі мною говорити.

Я усвідомив, що він дуже прекрасно все пам’ятає, тому що він з півслова розумів, про кого з убитих я говорив. Він називав ті деталі, які неможливо просто вигадати. Він пам’ятав, у чому були одягнуті ті люди, куди він їх заводив, і підтвердив, що на ньому дійсно був чорно-білий шарф, що зафіксовано на камерах. Двоє інших росіян, яких ми ідентифікували, на дзвінки не відповідали.

- Ті російські військові, яких ви встановили, понесли покарання?

- Жоден із тих російських військових, про яких ми розповідаємо, не поніс покарання. Проти них навіть немає вироків, по деяких із них ще не все відомо, тому що ми вперше називаємо їхні імена. Але я сподіваюся, що наше журналістське розслідування стане приводом для правоохоронних органів до відкриття кримінальних проваджень. І вже на офіційному рівні буде дана оцінка їхнім діям. А наша задача як журналістів – зібрати, показати людям і пояснити, що відбувалося в Бучі.

- Який вплив справив цей фільм особисто на вас?

- Я почав працювати над воєнними злочинами, особливо на Київщині, фактично на початку повномасштабної війни. І це мені дало більше розуміння українців. Я познайомився з багатьма людьми, тому що я не сиджу в офісі в Києві, а ходжу по селах Київськоїй області. Я настільки зблизився з людьми, що вони мені стали як рідні. У мене не було випадку, щоб хтось мені відмовив чи грубо поводився. Навпаки! Люди хотіли допомогти і розповісти про себе або про біль своїх односельчан, одномістян. Тож у мене з’явилась більша впевненість, що нам потрібно говорити один з одним.

- Який ефект ви очікуєте від цього фільму в Україні та за її межами?

- Ми плануємо перекласти цей фільм різними мовами, особливо англійською.  Мені хочеться, щоб на четвертому році війни суспільство за кордоном не забувало, що відбувається в Україні, і розуміло, що несе російська армія і що переживає кожен українець, який стикається з нею, а це біль, страждання, смерть, вбивства. Усе це не закінчиться, поки ми не зупинимо російську армію, росію. 

- Чи є в планах знімати нові частини даного документального циклу?

- Обсяг вбивств у Бучі величезний. І хоча фільм триває одну годину і 13 хвилин, ми встигаємо розповісти лише про декількох убитих, тому хотілося б, щоб була можливість продовжувати далі ці розслідування і розказувати людям правду про ті події.

- Розкажіть трохи про себе. Який у вас журналістський досвід? Коли почали знімати фільми?

- Я в журналістику прийшов після університету у 2013 році, коли почалися події на Майдані. Я там був стрімером, висвітлював події.

Вже понад 10 років працюю в службі "Радіо Свобода". За ці роки зняв декілька різноманітних фільмів.

А коли почалося повномасштабне вторгнення, займаюся суто розслідуваннями воєнних злочинів переважно на Київщині та Чернігівщині.

Кількість переглядів наших розслідувань на ютубі, особливо коли ми їх перекладаємо англійською мовою, часто сягають мільйона. Ці величезні показники свідчать про те, що люди з англомовного світу, можливо, вперше дізнаються про ці події або глибше занурюються у них. Звісно, я не мрію, що зараз ми усіх посадимо до в’язниці. Але робота журналіста полягає в тому, щоб розповісти про події. Інакше якщо події залишаються нерозказаними, їх просто не існує. Якщо ми не показуватимемо тих російських військових, які причетні до вбивств, про це ніхто не дізнається. Тож, я думаю, наша робота потрібна.   

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.