"У цій війні гине вже друге покоління дітей, починаючи з 2014 року". Інтерв’ю з Марією Грабар, дружиною загиблого захисника Іллі Грабара

У пам'ять про свого полеглого чоловіка Марія Грабар створила благодійний фонд імені Іллі Грабара, щоб допомагати дітям у сфері освіти, культури, спорту. Фонд закуповує книги для бібліотек, меблі для укриттів, спортивний інвентар та обладнання для шкіл, фінансує спортивні заходи, а також збудував баскетбольний майданчик на честь Іллі Грабара. Про історію знайомства з Іллею, початок великої війни в Бучі та вшанування пам'яті загиблих захисників Марія Грабар розповідає спеціально для медіа "Погляд".

Знайомство, весілля і … смерть

- Маріє, розкажіть про себе, свою діяльність, чим любите займатися?

- За освітою я спеціаліст з реклами та зв'язків із громадськістю. Працюю за професією в рекламному агентстві. Також я є директоркою фонду імені Іллі Грабара, який займається допомогою дітям. Ми з Іллею доволі давно були знайомі до того, як почали зустрічатися. Ще в студентські часи ми разом працювали офіціантами в закладі, де і познайомилися. Напевно, років п'ять ми дружили у соціальних мережах. Потім він мені написав, ми зустрілися і так почалися наші стосунки. Дуже несподівано для мене ми заручилися в серпні 2021 року. Через рік одружилися.

- Чим займався Ілля Грабар до війни?

- Він – людина супер творча. Закінчив університет за спеціальністю "Дизайнер одягу". Певний період створював одяг, згодом захопився музикою. З дитинства він умів грати на гітарі, піаніно. Тож почав писати музику, слова, але більше йому подобалося продюсувати молодих артистів: не заробляти на них, а створювати музику, саунд-дизайн. Він цим дуже любив займатися, відповідно стрімко розвивався.

У нас були дуже хороші стосунки, ми дружили, багато спілкувалися, проводили разом час. Цей період мого життя дуже світлий, приємний, спокійний. Оскільки Ілля виріс без батька, йому не вистачало якогось наставництва в житті.

Він завжди думав, як можна допомогти дітям у дитбудинках. Я казала:

"Ти вмієш грати на гітарі, можеш вчити дітей писати музику".

Він над цим думав. У нас було багато планів: на рік, п’ять і десять років вперед.

- Яким був початок повномасштабного вторгнення для вашої родини?

- Як і для всіх, дуже несподіваним. Це коли щось ділиться на до і після. З першими вибухами ми відразу виїхали з Києва, ще не було заторів. Ми дуже швидко зрозуміли, що відбувається і які можуть бути наслідки. Ми попрямували на захід, в Ужгород, де живуть мої батьки. Відповідно початок війни нас не зачепив. На другому поверсі батьківського будинку ми розміщали знайомих, родичів і просто людей, яким не було куди йти, адже вони тікали з Києва чи передмістя, Центральної і Східної України. У невеликій кімнатці на матрацах спало 8 чоловік. Загалом у будинку жило в той час 16 осіб. Ми нікому не відмовляли, давали їжу, прихисток, а вони далі їхали закордон. Хлопці на складі займались сортуванням ліків, приймали гуманітарну допомогу. У міру своїх можливостей ми допомагали як і де могли.

"Коли я повернусь із війни, почну все спочатку…"

- В який момент Ілля сказав, що йде захищати країну? Він пішов зі своїм братом Назаром?

- Так, вони з братом пішли відразу, як тільки ми приїхали в Ужгород. В нього особисто ніколи не було сумнівів, тому що він вважав, що це обов'язок кожного чоловіка. У той момент я розуміла, що це категоричне рішення, яке абсолютно не підлягає ніякому обговоренню. 27 чи 28 лютого він пішов у військомат. Навесні у складі територіальної оборони він поїхав на війну. Це був початок війни, ніхто нічого не знав, не розумів. Він відразу потрапив у той жах війни. Йому було складно адаптуватися.

Як тільки Ілля приїхав на передову, ми з батьками купили прилади нічного бачення і машину, але вже за тиждень вона була розбомблена. Тоді ще ніхто не знав, як нею правильно користуватися, куди під'їжджати, і, відповідно, дуже сильно ризикували.

Влітку вони з братом перевелись у київську бригаду охорони Генштабу. Я повернулась у Київ.

Поки в нього був тиждень відпустки, ми зіграли дуже класне весілля, класичне, з виїзною церемонією біля озера. Мене потім дуже сильно мучила совість за це весілля, тому що в країні жахлива ситуація. Зараз, дивлячись назад, розумію, що протягом двох днів то була якась пауза в жахітті, в якому ми жили. Я рада, що в мене є ці чудові спогади з друзями, сім'єю. То були такі екстремальні обставини, коли ти різко усвідомлюєш, що не можна відкладати життя на потім, бо часу не так багато, і все завтра може закінчитися.

Ілля не одразу повернувся на фронт. Він певний період служив у Києві, охороняв Генштаб. Потім він був у такому підрозділі, який не мав їхати на фронт, але він знову перевівся в той підрозділ, який відправили на передову. Це був кінець 2022 року, людей гинуло дуже багато. Ілля став одним із них. Він загинув у Донецькій області під Бахмутом через 20 днів після відправки.

- Чи були якісь відчуття, розмови? Що ви пам'ятаєте?

- Є така практика, коли люди не говорять про найгірше, тому що бояться матеріалізувати ці думки. Тема того, що може статися, напряму ніколи не звучала. У нього був сильний внутрішній стержень, він завжди усміхався, був у хорошому настрої. Ніякі погані новини, дезінформація, нічого не могло його збити зі шляху, змусити втратити віру в те, що він захищає свою країну. Втратити віру дуже легко насправді. Основна задача, мені здається, для всіх на передовій – це зберегти оці крихти віри і розуміння того, що ти робиш і для чого.

Звичайно, він багато чим зі мною ділився, своїми почуттями, як це зустрітися зі смертю побратима. Це психологічно тяжко пережити людині, але він проходив ці випробування з мужністю, за що я йому дуже вдячна.

Ілля був життєрадісний і дуже добрий. Його любили всі, а він був такий безпосередній, що однаково ставився як до солдата, так і полковника; завжди був привітним, націлений на діалог, абсолютно неконфліктний, а ще дуже відповідальний. Швидко вчився, читав багато книг, закінчив курси картографії, навчився управляти дроном.

Коли почалась війна, він поставив музику на паузу: нічого не писав, не займався. Навіть продав всі свої інструменти (синтезатор, гітари, мікрофони…), сказавши:

"Коли я повернусь із війни, почну все спочатку, в мене буде все нове".

- Як ви дізнались про загибель чоловіка?

- Це важка історія. Тоді було дуже багато вимкнень світла, часто не було зв'язку. Він заступив на передову, сказав, що два дні буде без зв'язку. У перший день його побратими передали мені, що з ним все окей, а другого дня ніхто нічого не пише. Оскільки ми були з ним постійно на зв'язку, дуже багато спілкувалися, це якось присипляє твою тривожність. Я не можу сказати, що щось відчула або знала. Просто одного дня я почула стук у двері. Відчиняю і бачу свого директора з роботи. Він повідомив мені цю страшну звістку, тому що в мене не було зв'язку, а він найближче жив до мене. Я не відразу зрозуміла, що відбувається. Але це такий дуже травматичний досвід.

Ми знали з самого початку, що помилки бути не може, та й Назар був із ним.

Це не вписувалося в мій світогляд загалом, адже як може хороша людина взяти і загинути.

- Якщо згадати, що для нього було найважливішим у житті?

- У нього все було завжди розписано. Спочатку він планув певний час свого життя віддати захисту батьківщини, своєї сім'ї. Потім він хотів зайнятися музикою, поїхати в Карпати, купити собі всі нові кросівки цього світу, а мені – кабріолет.

- Які відзнаки, нагороди отримував Ілля Грабар під час служби?

- Він отримав орден "За мужність" посмертно, у 2023 році. Наскільки мені відомо, він загинув під час того, як рятував побратима. Йому ніколи не потрібно було думати двічі, щоб щось зробити правильно. Це хороша риса в принципі, але для нього стала фатальною.

- У нього був позивний "Панама". Чому?

- Тому що він носив панамки як до війни, так і під час.

- Яким би ви хотіли, щоб його пам’ятали люди?

- Він був такою людиною, яка сформувала навколо себе певне коло спілкування, людей, які про нього пам'ятають так чи інакше. Мені дуже приємно те, що є велика кількість тих (частково я вважаю це своїм досягненням), які з ним познайомилися після його загибелі й умовно стали друзями. Коли людина гине, уже нічого не змінити, але можна продовжити її життя пам’яттю про неї.

Філософія фонду Іллі Грабара – допомагати дітям реалізовувати мрії

- Ви зараз живете за двох. Які спільні плани втілюєте?

- Я, мама і брат Іллі Назар запустили фонд його імені. Це була ідея мами. Саме від неї він успадкував свою соціальну активність. Насправді все почалося з бажання побудувати баскетбольний майданчик. Баскетбол – був його великим захопленням. Він знав все про баскетбол. Дивився про нього фільми, носив баскетбольні кросівки. Він обожнював баскетбол, грав у нього, ходив на ігри. І завжди засмучувався, що є дуже мало хороших баскетбольних майданчиків.

Мама сказала:

"Ми маємо в його честь побудувати майданчик".

Своє горе вона вирішила виплеснути через таку активність. А потім вона підходить до мене і каже:

"Маріє, а чому ми будемо комусь гроші нести, щоб хтось будував? Ми самі придумаємо, як все зробити. Створимо фонд, ти напишеш статут".

Я була дуже щаслива в той момент. Ми дізналися, як зареєструватись, і запустили фонд. Перші гроші, які отримав фонд, були від мами.

- Чим зараз займається фонд?

- У нас є певні програми, за якими ми працюємо.

• По-перше, закуповуємо спортивний інвентар, книги для бібліотек.

• По-друге, вже є побудований баскетбольний майданчик і ще два плануємо зробити. По-третє, допомагаємо різним громадським організаціям, які займаються розвитком або допомогою дітям з особливими потребами.

Ми розглядаємо усі запити, які надходять. Коли ми обговорювали, чим хочемо займатися, то вирішили зосередитися на допомозі дітям у сфері освіти, культури, спорту.

Філософія фонду полягає в тому, що ми допомагаємо дітям реалізовувати їхні мрії, даємо можливості. Тому у нас маленькі кроки до великих можливостей. Інколи навіть одна книжка, закуплена в сільську бібліотеку, дає результат. Діти з радістю відвудують бібліотеки. Або підтримка і закупка подарунків на якийсь турнір, здається, дрібницею, але я сама пам'ятаю з дитинства, як це мотивує. Така перша заслужена перемога, винагорода дозволяє дітям розвиватися, досягати мрій. Тому ми є спонсорами турнірів із шахів, важкої атлетики, баскетболу. Кожного року в травні у Бучі ми проводимо баскетбольний турнір імені Іллі Грабара, на який, звісно ж, закуповуємо подарунки дітям.

Можливо, такі заходи здаються другорядними в умовах війни, проте треба розуміти, що війна триває з 2014 року. Я нещодавно мала розмову з одною волонтеркою, яка допомагала дітям загиблих у 2014 році військових. Вона сказала просту річ, яка мене дуже глибоко вразила. Вона розповіла, що взяла під патронат у громадську організацію дітей загиблих військових, деякі з яких теж пішли воювати і також загинули. Я ніколи не задумувалася, що у цій війні гине вже друге покоління дітей, починаючи з 2014 року. Діти ростуть, війна триває. Якщо ти не будеш звертати увагу на це, то хто виросте? Яким буде молоде покоління? Хто буде винен, що їхнє дитинство втрачене?

Як я вже говорила, Ілля прагнув дати дітям-сиротам батьківську опіку. Часто спортивні тренери чи вихователі гуртків виконують батьківську функцію. Тому спорт, культура, музика теж виховують молоде покоління. Він знав, як це важливо.

- Які проєкти та ініціативи вже реалізував благодійний фонд?

- У нас є кілька напрямків роботи. Наразі ми закуповуємо книги для бібліотек у 16 областях України. Це, напевно, найбільша наша програма, якою займається мама Іллі. Вона як суперзірка серед бібліотекарів нашої країни. Звернень до нас дуже багато. Ми закуповуємо на різні суми. Але я щиро захоплююся тим, як вона напряму контактує з маленькими бібліотеками в селах, куди ніколи нічого не доходить. Таким чином бібліотека в цих місцях перетворюється на культурний заклад, де відбуваються якісь події, з’являється певна кількість нових книг. Наприклад, у Східній або Центральній Україні, де росіяни під час окупації спалили всі україномовні підручники, дітям немає за чим вчитися. Бібліотеки викидають російську літературу, а замінити її не мають змоги. Другим нашим напрямком роботи є спортивна інфраструктура. Ми б хотіли не просто будувати спортивні майданчики, а прагнемо, щоб на них проводились цікаві заходи. Тому важливо мудро обирати локацію, подалі від передової, лінії зіткнення.

Також фонд закуповує меблі для укриттів, у тому числі шкільних, для бібліотек, обладнання для Вінницької спеціалізованої школи для дітей з різними особливими потребами. Багато співпрацюємо з київськими організаціями, які займаються дітьми із синдромом Дауна.

Спортінвентар – ще один напрям нашої роботи. Для різних спортивних шкіл купуємо потрібні речі.

Загалом ми відкриті до багато чого, що йде на благо дітей. Часто отримуємо пропозиції щодо співпраці. Ми не займаємося організацією дитячих заходів чи великих подій. Але з радістю можемо поспівпрацювати, зокрема, з місцевою владою.

- Як ви вшановуєте пам'ять Іллі Грабара?

- Фонд – це, певно, його втілення. Усе, що ми робимо, здійснюється від його імені. Фонд – це якась та частина, яку ми віддаємо у пам'ять йому. Так, збудований нами баскетбольний майданчик від імені Іллі Грабара – людини, яка дуже сильно любила життя, але, не роздумуючи, віддала його за Україну. Можливо, для когось це прозвучить занадто драматично, але це правда.

- Яка роль громади у реалізації фонду? Як можна до вас долучитися?

- Дуже велика насправді, тому що багато наших ініціатив пов'язані зі співпрацею з громадськими організаціями. Також ми активно співпрацюємо з місцевою владою та установами. Різні види програм, які в нас існують, базуються саме на зовнішньому запиті. Так було з книгами: нас почали просити закупити книги, і ми їх закупили, а потім виявилося, що багато хто теж потребує книги. Це вилилось у певну програму діяльності. Має бути зацікавленість по той бік. Наприклад, працівник бібліотеки або представник місцевої влади має докласти зусилля, аби отримати той же інвентар чи книжки, проте не всі готові щось робити. Для мене це було відкриттям, що люди, маючи в чомусь потребу, не хочуть нічого робити: зібрати необхідні документи тощо. Усе, що ми робимо, зав'язане на взаємодії з людьми, на їхніх ідеях та ініціативах. Так, баскетбольний турнір пам'яті Іллі не ми придумали. Це була ідея баскетбольного тренера, який займається з дітьми, а місцевий відділ спорту все організував, зібрав команди, вони зіграли і всі лишились задоволені. Тому саме на ентузіазмі громади базується наша діяльність.

- Як люди можуть допомогти роботі фонду?

- Можна скинути нам донат будь-якого розміру через платіжні системи. Він знайде свого адресата 100%. У нас є сторінка в Instagram, невдовзі ми запустимо сайт. Є донори, громадські організації, які фінансують нас. Але зараз ми вже на тому етапі, що майже всі кошти витратили, тому будемо організовувати збори, які за час існування фонду практично не проводили. Зокрема, 14 грудня у Києві в Малій Опері з нагоди дня народження Іллі буде проходити благодійний концерт, одна з цілей якого — зібрати кошти для поточної діяльності фонду. Такий культурний захід ми організовуємо вже вдруге.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Нагадаємо, у Бучі встановили меморіальну дошку на будинку Іллі Грабара.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.