Тиха: Ця історія — про тихе добро. Невидиму силу духу у життєвій трагедії дівчини з Ірпеня
За кілька днів місто опинилося в епіцентрі бойових дій. Зайшли цілі колони російських танків.
Оля розуміла дві речі: що вона відповідальна за всіх і що усіх разом евакуювати не вдасться.
Сина призовного віку не беруть в евакуаційну електричку, мама фізично не дійде ні до електрички, ні до переправи через зруйнований міст, дочка ще фактично дитина і налякана настільки, що не зможе евакуюватись самостійно.
Потрібно було зробити страшний вибір, кого під обстрілами рятувати першого, а кого лишати у будинку, по якому стріляють із танків.
Оля вирішила, що першою буде дочка. Думка про те, що її можуть зґвалтувати, була вбивчою.
На той час Оля вже розуміла, що мирних жителів, які самостійно намагаються вибратися, росіяни розстрілюють просто в машинах.
Люди рухались до станції перебіжками, між обстрілами і боями. Усі стояли на пероні щільним натовпом, таким щільним, що тяжко було продихнути.
В цей момент просто над платформою з’явився російський вертоліт і тої ж миті на інший бік колії упала ракета, а за нею ще одна, на базар поруч.
Від вибухів натовп сахнувся, але ніхто навіть не міг присісти чи впасти на землю, настільки тісно всі стояли.
Люди кинулись у підземний перехід. Оля бачила, як від вибухової хвилі захитались кіоски, електричні стовпи і дроти, піднімався стовп диму і куряви, над ними щось іскрило. Військові повідомили, що лінія знеструмлена і електрички не буде.
Оля з донькою хотіла повернутися додому через місто, але виявилось, що шлях відрізаний, біля них уже йшов бій.
Вони добралися до Києва, і потім, стоячи у переповненому вагоні всю ніч, доїхали до Івано-Франківська, до родичів.
Того ж дня, 5 березня, Оля вирушила назад, до Києва, щоб рятувати сина і маму.
Того дня зв’язок з Ірпенем уже зник. Олин син в паузі між обстрілами забіг на 9-ий поверх ірпінської багатоповерхівки, дивом спіймав зв’язок і встиг сказати Олі, що води, електрики, газу і зв’язку в Ірпені вже нема. І що він зранку буде вибиратися сам, пішки, через ліс.
На світанку її син почав вибиратися з Ірпеня з кліткою з котом. Знову з’явилась мить мобільного зв’язку, всього хвилина за цілу ніч безперервних спроб пробитися.
Оля чекала сина у Києві і думала про таке: якщо його перестрінуть росіяни, шансів вижити у її дитини нема.
Він не дивиться в очі, не говорить російською і має дуже українське ім’я. Надвечір син дійшов до Коцюбинського, у зону, де працював мобільний зв’язок. За кілька годин вони зустрілись.
10 березня росіяни підійшли ще ближче до них, зайняли Ірпінський військовий госпіталь. Я перепитала усіх знайомих волонтерів, водіїв і врешті переконалась, що до Ірпеня на вірну загибель ніхто ні за які гроші не поїде.
Оля продовжувала дзвонити — і нарешті, якимось чудом, натрапила на хлопця з ірпінської ТРО.
Він погодився довезти її до зруйнованого Романівського мосту, потім, іншою машиною, проскочити між мінометними обстрілами від мосту до маминого будинку і назад.
В ті дні це було фантастичним і неймовірним. Оліну маму витягла!
Першоджерело за посиланням.
Раніше ми розповідали, про чотири тижні окупації Ірпеня очима кудлатого дворняги Кузі.
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.