Від медіа до громадської адвокації у турборежимі: інтерв’ю з журналісткою, екоактивісткою і громадською діячкою Іриною Федорів
Ірина Федорів – яскравий приклад того, як журналістика може стати рушійною силою змін у суспільстві. Її життєвий шлях, що охоплює роботу на телебаченні, активну громадську діяльність і політичну арену, відзначається невтомною боротьбою за збереження природи, культурної спадщини та демократичних цінностей. Багато років поспіль вона разом з однодумцями боролась за збереження Біличанського лісу, якому зрештою було надано найвищий природоохоронний статус національного парку. Сьогодні Ірина Федорів створює мережу активних громадян і адвокатів для захисту культурної спадщини і природи, будучи співзасновницею громадської організації "Голка". В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Ірина ділиться своїм досвідом, викликами екологічної адвокації, розповідає, чому боротьба за довкілля є невід’ємною частиною демократичного суспільства.
Журналістика – екоактивізм – депутатство
- Ірино, розкажіть, які цінності є найголовнішими у вашому житті?
- Закінчивши Інститут журналістики, я працювала в медійному просторі, потім пішла в громадський сектор, щоб допомагати боротися з корупцією і захищати те, що важливе для громади: зелені зони, культурну й археологічну спадщину.
Напевне, одна з найважливіших цінностей є свобода, яка зникає тоді, коли люди не ведуть боротьбу настільки інтенсивно, наскільки потрібно для того, щоб це все захистити. І взагалі це може призвести до авторитаризму. У нас зараз є певні загрози для виникнення авторитаризму в країні через воєнний стан. Тому цінність свободи нам не можна втратити.
Ще одна головна цінність для мене це чесність. Адже коли є нечесність, виникає поле фейків і маніпуляцій. Якщо говорити про те, що відбувається сьогодні в Україні, то першими прийшли на нашу землю не ракети. Спершу була інформаційна війна, коли інформаційне поле викривлюється і заповнюється фейками. Саме після інформаційної війни починається реальна війна.
- Хто з вашого оточення найбільше вплинув на формування ваших життєвих цінностей і громадянської позиції?
- Очевидно, це команда "Вікна-новини" каналу СТБ. Під час навчання в інституті я пішла туди на практику, а вже через півтора тижні очолила інформаційно-аналітичний відділ програми "Вікна-новини".
Команда телеканалу мені сказала, що я справлюся. Мені, 20-річній, було дуже страшно. Я ще навіть не мала диплому, проте працювала по 14 годин на день, намагаючись не підвести команду, яка мені довірилась. Для мене дуже важливо, що під час Помаранчевої революції на Майдані у 2004 році ми втримали інформаційне поле.
Це була команда, яка отримувала телетріумфи (національна телевізійна премія України, започаткована 14 грудня 2000 року Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, - прим. ред.). Там працювали прекрасні репортери: Наталя Соколенко, Сергій Андрушко – титани журналістики. Для мене було честю з ними працювати. Вони мене й гартували.
- Як обрали професію журналіста? Які події та особистості були знаковими на вашому шляху?
- Я навчалася в школі в Чернігові – російськомовному місті, де дуже важливо було підтримати україномовних мешканців. Тож у 10 класі ми заснували літературний учнівський рух і пішли до Народного руху України, який тоді очолював В’ячеслав Чорновіл. Ми намагалися працювати з молодіжним крилом Народного руху України. У нас був такий осередок учнів, які думали про те, куди вступати в Києві.
Моя мама хотіла, щоб я була лікарем або юристом. Проте я б не змогла лікувати або захищати як адвокат якусь погану людину. А ось журналісти не мають нікого захищати, вони повинні повідомляти суспільно важливу інформацію. Це мені відгукувалось. Так я пішла вступати в Інститут журналістики.
Найбільш знаковою фігурою для мене тоді був В’ячеслав Чорновіл, який, до речі, теж був журналістом, але пішов у депутати, щоб працювати на політичній ниві. Він розумів, що недостатньо просто писати тексти. Потрібно сіяти українську ідентичність, боротись за державність і бути суб'єктним. Як каже моя знайома архітекторка Анна Кирій:
"Суб'єктність держави залежить від суб'єктності кожного з нас"
- Ваша активна громадська діяльність спрямована на захист екосистем. Чому саме вибрали екологічний напрямок?
- Це довга історія. Коли я працювала на каналі СТБ і ще не існувало телеграму, телеканали були як небеса: всі чекали хвилини слави, коли потраплять на загальнонаціональний телеканал. На летючках ми вирішували, що країна буде дивитися сьогодні. Нам у редакцію телефонували люди, які щось захищали, але тоді в мене ще не було усвідомлення, що їх треба підтримувати і допомагати, бо насправді ці люди роблять дуже важливу справу, захищаючи екологію.
Поїздка в Японію мене кардинально змінила. Я була учасницею Української школи політичних студій. На запрошення Посольства Японії ми поїхали подивитися, як в Японії все працює. Звичайно ж, нас повезли на Хіросіму, ми відвідали музей, бачили жахливі документальні кадри після бомбардування. Потім японці підвели нас до дерева, яке символізує надію, оскільки воно самовідновилось, почало зеленіти і цвісти. Тож якщо природа відновилася, то і люди зможуть відновитися. Взагалі японці дуже шанують природу, вони намагаються її берегти. Там дикі тварини не бояться людей.
Коли я повернулася додому, на той час я вже жила в селищі Коцюбинське, до мене якось прийшли активісти, сказали, що депутати роздерибанили (дерибан – незаконний поділ, привласнення земель, майна, коштів, - прим. ред.) Біличанський ліс довкола селища і попросили, аби канал СТБ їм допоміг висвітлити це питання. Я тоді була ще молодою і думала: зараз ми знімемо два сюжети і, звичайно ж, врятуємо ліс. Ми зняли не два сюжети, а, напевно, понад сотню. Зрештою йому надали найвищий природоохоронний статус національного парку, але це не було легко.
Активісти попросили разом з ними балотуватися у депутати. Я своїм колегам тоді сказала:
"Друзі, у нас складний регіон, людей б'ють, палять машини. Якщо люди не будуть зовні відчувати підтримки, то можуть просто піти, і я не знаю, що з ними може статися. Ми, звичайно, програємо на виборах, але принаймні забудовники в регіоні будуть розуміти, що людей підтримує національний телеканал".
Нас було троє, хто балотувався. Я реально думала, що ми програємо. Але сталося так, що мене обрали. Тому наступні п’ять років я провела в "засланні" в Коцюбинській селищній раді.
Нас було троє, хто балотувався. Я реально думала, що ми програємо. Але сталося так, що мене обрали. Тому наступні п’ять років я провела в "засланні" в Коцюбинській селищній раді.
- Який особистий досвід вплинув на те, що ви почали боротися за збереження Біличанського лісу?
- Коли ти працюєш у "Вікна-новини" на загальнонаціональному телеканалі і знімаєш дуже багато сюжетів про те, як політики мають дотримуватись своїх обіцянок, виконувати їх і звітувати перед виборцями, то ти ж не можеш на телеканалі сповідувати одні цінності, а коли ти став депутатом, сповідувати інші. Тебе твоє плем'я, до якого ти повертаєшся кожен день на роботу, просто не зрозуміє. У нас була амбітна мета – не просто захистити Біличанський ліс, а зробити національним парком. Для цього немало-небагато був потрібен підпис президента, тому що саме президентським указом надається статус національного парку. Це навіть не залежало від мене як депутатки селищної ради. Я мала виконувати цю програму. Ми почали збір підписів. У результаті зібрали більш ніж 15 000 мокрих підписів. Це зараз для петиції треба зібрати 25 000 підписів в електронному варіанті. А тоді ти брав пляшечку, витискав туди лимончик, щоб виділялася слина і ти міг розмовляти з великою кількістю людей не лише в Коцюбинському, а й у Києві, бо Коцюбинське – невелике селище.
Ми робили мережу, підключали активістів, підготували всі документи в Міністерстві екології України. Після Революції гідності, коли Віктор Янукович втік із країни, ми скористалися вікном можливостей для того, щоб переконати Олександра Турчинова (який із 23 лютого по 7 червня 2014 року виконував обов'язки президента України, - прим. ред.) зробити дуже великий вчинок. Він підписав документи, але нічого б не вийшло, якби ми не виконали велику домашню роботу. Тому ніхто з активістів не має чекати, що настане чарівний момент, треба брати все в свої руки.
- Чи стикалися ви з труднощами через свою громадянську позицію?
- Найбільший виклик – безпека в нашому регіоні. Згадати хоча б спалені автівки чи побиття людей. Або коли відбуваються утиски дітей активістів в освітніх закладах через бюрократичну машину. Усі інші виклики можна вирішити. Якщо ти захищаєш ціннісно важливі речі, люди дадуть тобі ресурси, камери, студії, телеканали, але ти не можеш вплинути на безпеку. Коли були вибори і я вже не балотувалася, а готувала команду активістів, аби вони зайшли у владу і ми далі продовжували захист Біличанського лісу, то ми збиралися по підвалах, тому що ти не розумієш, звідки можуть напасти і що може статися з людьми, адже це шалений регіон, земля пристолична і дуже дорога, інтереси колосальні. Тож як можна гарантувати людям безпеку? Це найбільший виклик.
- Що мотивує вас продовжувати боротьбу за екологічні цінності?
- Коли щось взявся робити, маєш це гідно продовжувати. Мені мама завжди казала:
"Іра, ти можеш бути хоч двірником, це нормальна почесна професія, але двір у тебе має бути найчистіший".
Коли ти вже почав шлях боротьби, не можна зупинятися. Навіть якби ти хотів комусь передати свій хрест, немає таких людей, які захочуть його взяти і з ним пройти життя. Тож це мій досвід, який я здобула, систематизувала, зрозумівши найбільшу проблему активістів – їм потрібна професійна медійна підтримка. Вони можуть боротися, але не можуть прорватися на ЗМІ. Тому у політиків є свої прессекретарі, піарвідділи, які їх проштовхують і розвивають. Також я усвідомила, що самі по собі активісти ситуацію не змінять. Їм потрібні однодумці серед народних депутатів у парламенті, суддів, які гідно виписують свої рішення, експертів-екологів. Саме так народилася ідея створити громадську організацію "Голка", мета якої полягає у зшиванні різних секторів впливу для боротьби.
Зокрема, у проєкті "Мережа активних громадян", де нам допомагає медіа "Погляд", ми беремо кейси людей і разом з ними професійно робимо матеріали для телеканалу чи національного ЗМІ, пояснюємо, як вести адвокаційні кампанії, щоб їхній голос був почутим.
- Як ви бачите роль громадських ініціатив у сучасному суспільстві? Що порадите тим, хто зараз починає цей шлях?
- Ця роль надзвичайно важлива, тому що громадський сектор в Україні доволі активний. Я думаю, що одиничні країни мають такий громадський сектор, як зараз має Україна. І це, по суті, не через, а завдяки війні. Коли джунглям загрожує небезпека і вони можуть не вижити, то всі об’єднуються. Згідно із законом джунглів всі йдуть на водопій і не нападають один на одного. Війна змушує згуртуватись, про що свідчить велика кількість громадських ініціатив і бум виникнення благодійних організацій. Але, окрім кількісного росту, нам потрібен ще й професійний розвиток, щоб люди могли зробити громадські організації сильними інституційно й об'єднуватися в коаліцію, адже тільки так можна впливати на політичну систему і втілювати зміни.
Громадська адвокація під час війни: виклики та здобутки
- Як, на вашу думку, змінилася екологічна адвокація після початку Революції Гідності?
- Напевне, тоді фокус змістився на національну безпеку. І це логічно. Так само було і після початку повномасштабної війни. Медіа все більше й більше слотів почали віддавати темі фронту і національної безпеки. Зараз критично мало публікацій щодо екологічної безпеки і законопроєктів, які несуть у парламент корупційні ризики. І якщо порівнювати ситуації, що склалися після Революції Гідності і початку повномасштабного вторгнення, то нинішня каденція парламенту впродовж останніх п’яти років проходить за зачиненими дверима для громадських активістів і журналістів. Спочатку парламент працював у закритому режимі через ковід, а нині – через повномасштабне вторгнення. Це означає, що в сесійній залі працюють народні депутати, які є лобістами інтересів забудовників. Вони спілкуються з кожним нардепом тет-а-тет, просять проголосувати, підтримати, п'ють із ними чай, каву… Навіть національні ЗМІ і великі громадські організації за своїм потенціалом не можуть швидко й оперативно вести адвокаційний процес. При цьому законопроєктів із ризиками для екології може бути кілька… Скільки повинна мати ресурсів одна громадська організація чи аналітичний центр, щоб сьогодні на завтра зібрати необхідну кількість голосів? А бувають такі випадки, що поданий законопроєкт швиденько проходить комітет і сесійну залу, потім його так само швидко готують до другого читання – і фактично наосліп приймають. Так було зі скандальним містобудівним законопроєктом №5655 Олени Шуляк, голови партії "Слуга народу", коли громадський сектор не зміг його зупинити, хоча були відповідні публікації і розголос. Потім через це нас тикала носом спільнота в Європі, Європарламент писав рішення, Єврокомісія давала звіт. Це не зовсім добре для нашої суб'єктності. Виходить, ми не змогли управити в своїй країні, тож наші партнери вказують нам на недоліки. Така діяльність у парламенті, коли нівелюються засадничі принципи парламентаризму, шкодить суб'єктності держави на міжнародній арені.
- Це виклики, можете відзначити якісь здобутки у цій темі?
- Якщо говорити з приводу адвокації, то здобутком, напевне, є наша стресостійкість і гнучкість. Отримуючи дзвінки о 23.00 з приводу того чи іншого законопроєкту, за який будуть завтра голосувати, ми навчилися вночі садити аналітиків за роботу, зранку отримувати зріз із ризиками і швидко комунікувати. Таким чином нам вдавалося збивати деякі законопроєкти. Ми вже навіть можемо навчати адвокації активістів Заходу, аби вони діяли в такому турборежимі.
Раніше адвокаційний цикл міг тривати пів року, рік, іноді – два роки. Громадський сектор щось пропонував, у парламенті точилися дискусії, збирались круглі столи... Наприклад, щодо виборчої реформи навіть автобусні тури влаштовували по Україні, аби парламент за неї проголосував.
Зараз ситуація інакша. Добре, що у нас є міжнародні партнери. При цьому громадський сектор говорить, що нам потрібно і чому це важливо, а міжнародні партнери можуть виставити певні рамки.
- Які основні виклики постали перед Україною після початку повномасштабної війни?
- Напевне, головним викликом зараз є не втратити державність, захистити національну безпеку, згуртувати максимально народ і отримати підтримку міжнародних партнерів. Війна – це ресурсозатратна справа. Ми її своїми ресурсами точно не витягуємо, нам потрібна партнерська підтримка, а ось людський капітал у нас доволі потужний.
Іншим викликом сьогодні є збереження української ідентичності. За різними підрахунками, нині за кордоном налічується до 25 мільйонів українців, із них 6-7 мільйонів виїхали через повномасштабне вторгнення і війну в країні. Звісно, є різні хвилі діаспори, проте нам треба зберігати їхню ідентичність, як це робить, наприклад, Ізраїль. А ще потрібно, щоб людські і фінансові ресурси української діаспори працювали на захист нашої національної безпеки і державності.
- На вашу думку, як громадські організації можуть вирішувати певні проблеми?
- Громадські організації займаються не тільки адвокацією. Вони також гуртують спільноти. Є купа громадських організацій, які допомагають фронту, акумулюючи фінансові ресурси, моніторять потреби військових. Яка роль взагалі громадських організацій? Вони починають працювати там, куди не дотягується держава. При цьому вони не повинні замінити собою функції держави. Ключова місія – дотягнути до певного рівня державу і взяти новий горизонт.
- Як війна вплинула на вашу діяльність у сфері захисту довкілля?
- Як було сказано в "Алісі в Задзеркаллі": щоб залишатися на місці, треба бігти з усіх ніг, а щоб кудись потрапити, треба бігти вдвічі швидше. Напевне, такий темп треба брати в часи війни для того, щоб тобі вдалося захистити те, що важливо, зокрема, в питаннях екології і боротьби з корупцією. Тому що це дві пов'язані речі, бо там, де нищиться екологія, приходять забудовники через певні домовленості з місцевою або центральною владою. Власне, час стиснувся, його стало менше, а викликів – більше. Звичайно ж, ніхто не займається лише екологією, треба допомагати фронтовикам, виконувати проєкти, що посилюють національну безпеку. Згадаймо, яку лише довелося організувати кампанію, щоб Бойка викинути з комітету, або щодо Дубінського чи Шуфрича… Це ж по кожній оцій проросійський наволочі треба просто вгатити купу ресурсів. І ти це робиш як громадянин. І так само ти захищаєш екологію, формуючи певну соціальну мережу, яка може долучитись і допомогти. Це дуже цінно. Тому коли хтось іде на 100% лише в захист екології, він програє, бо потрібно соціальний капітал добирати в інших секторах.
- А чи доводилось вам змінювати пріоритети у своїй роботі?
- Звичайно! Буває, що ввечері щось собі запланувавши, вранці змінюєш, бо ситуація змінилася на 180 градусів. Тому я завжди маю план вечірній і план вранішній. При цьому вранішній план може відрізнятися від вечірнього, напевно, на 50%.
Наприклад, зранку ви дізнались, що хтось щось просуває в парламенті. Тоді все, що було терміново і важливо в попередньому вечірньому плані, стає неважливим і нетерміновим, адже тут і зараз засідає парламент. Або, наприклад, приїздить якась міжнародна делегація, переговори з якою мають більшу цінність і вплив на політичну систему, ніж якщо ти будеш просуватись у своїй операційній діяльності. Кожен день треба переглядати свої плани: стратегічний і операційний. Не можна стратегічний план переглядати раз у рік. Усе завжди має бути перед очима. Тому у мене отак завжди є в блокноті сторіночка щодо національної безпеки, екології і боротьби з корупцією. Дивлячись на події вдень, думаєш, як максимально ефективно зменеджерити часовий і людський ресурси.
Зараз мені працювати легше, бо з роками я сформувала соціальну сітку. Я вважаю членами своєї команди не просто людей, хто в моїй організації, а й тих, хто поза нею і може допомогти. Хтось, наприклад, як ви знімає сюжети. Інший може дати антикорівську експертизу… Я не вважаю їх зовнішніми гравцями. Це все члени моєї команди. Між нами є довіра. А коли є довіра, то ти низку питань вирішуєш досить швидко. Напевно, так працює інститут репутації. Якби наші політики навчилися будувати інститут репутації, то ми б дуже багато реформ і процесів вирішували швидше.
- Ірино, як ви бачите процес відновлення довкілля України після завершення повномасштабної війни? Які дії слід зробити для цього?
- Складне питання. Те, що відбувається зараз: це і геноцид, і екоцид. Війна насправді завдала дуже велику шкоду довкіллю. Але треба розуміти, що є ворог зовнішній, а є – внутрішній. Ми іноді, на жаль, самі нищимо довкілля, тому в парламенті має бути побудована міцна і конкретна рамка не в інтересах забудовників, які хочуть нажитися на відбудові. Наразі у нас є всі ознаки картельної змови: коли представники одного сектору об'єднуються і намагаються лобіювати через парламент свої інтереси. Мова про забудовників, доброчесних і не дуже, які розуміють, що зайде величезний капітал від наших міжнародних партнерів на відбудову, а отже, їм треба зробити вигідні для себе правила гри. Якщо вони встановлять цю рамку для себе і під себе, то реально буде велика загроза. Ми вже бачили законопроєкти, які дозволяють забудовувати узбережжя річок і морів. Так само є законопроєкти, які закривають очі на те, що це ліс.
Якщо говорити про екологію в контексті національної безпеки й оборони, то сьогодні весь світ знає, що трапилося в Бучі, Ірпені і де була лінія оборони в березні 2022 року. Русня йшла по Біличанському лісу і річці Ірпінь, які допомагали як природній буфер Збройним Силам України стримувати ворога. Там можна було будувати лінію оборони, підривати мости, щоб техніка не пройшла. У цьому цінність лісу і річки, а не лише в тому, що ми дихаємо свіжим повітрям. Тож не можна забудовувати заплаву річки Ірпінь, як це зробив Володимир Карплюк, адже річка може висохнути. Не можна знищувати ліс, будуючи житлові квартали. І не тільки тому, що це шкодить екології. Уявіть, що б сталося, якби ми не втримали цей ліс у 2007 році, якби екологічні активісти не призупинили процес забудови лісу і не захистили ліс статусом національного парку? Я не знаю, чи була б у нас така лінія оборони у 2022 році і чи не їздили б ворожі танки по Святошино. Недаремно ж раніше люди, засновуючи міста, обирали місця між гір, біля річок, щоб захищатися від ворога.
Фото взяті із Facebook сторінки Ірини Федорів.
Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.