Олена Гром: Історія Григорія Цехмістренка: Від Майдану до Бахмута

У музейному залі світло й тихо. Денне світло м’яко лягає на експонати, ніби вписуючи їх у теперішній час. Перед ліцеїстами стоїть висока жінка. Її постава пряма й впевнена, як у людини, що звикла дивитися світу в очі. Світле волосся зібране у простий вузол, а в погляді відчувається глибина, звернена кудись поза стіни музею. Вона говорить просто й природно, так, як дихає. Діти слухають уважно, завмерши біля скляних вітрин, де зберігаються речі її сина: плитоноска, медичний пояс і запеклий у крові хрестик. Жінка робить крок ближче до дітей і тихо починає говорити.

Мого сина звати Григорій. Він народився 19 грудня 1994 року у місті Рівне. Коли йому було чотири роки, ми переїхали до Києва. Найбільше на нього впливали розповіді дідуся - особливо про Голодомор. Він слухав уважно і болісно переживав почуте. Пізніше, коли ми подорожували Канадою, він міг годинами розповідати історію України з датами, подіями, війнами. Коли Григорій зробив своє перше татуювання на нозі, він сказав: "Пам’ятаєте, мамо, казку, яку ви мені читали? Про хлопчика, який урятував місто, вивівши щурів сопілкою". Він асоціював себе з тим хлопчиком.

Він рано і свідомо прийшов до віри. У дев’ять років підійшов до батька з Біблією і сказав, що хоче охреститися. Його приклад був настільки сильним, що згодом і я, і чоловік теж прийняли хрещення. Коли він думав про власне весілля, то мріяв про український західний стиль, великі короваї на вишитих рушниках, прикрашені пташками й квітами. Він згадував весілля сестри, де було багато короваїв, і казав: "Якщо колись у мене буде весілля, я хочу так само".

Якось син сидів із однокласниками біля Маріїнського палацу, пив каву. Була спека. Раптом Григорій віддав свою каву й побіг. Вони наздогнали його і побачили безхатька - брудного, мокрого, майже непритомного від спеки й алкоголю. Григорій підняв чоловіка на руки, не побоявшись забруднити білу сорочку, переніс у тінь, приніс воду й напоїв його. Хлопці запитали: "Навіщо ти це зробив?" Він відповів: "Можливо, сьогодні ми врятували ще одне життя".

На Майдані його називали "Говерлою" через високий зріст. Григорій був серед перших, хто прийшов. Складав списки необхідних речей для протестувальників, на кілька сторінок. Ми вантажили машину продуктами, одягом і медикаментами. Він часто приходив серед ночі без шапки й куртки. Казав, що хлопців побили або щось згоріло. Віддавав свій одяг іншим, а ми з чоловіком потім возили йому новий, щоб син не мерз. Під час протестів його затримали разом із двома хлопцями. У нього була тріщина черепа. Після лікування звинувачення зняли, і ми поїхали до Канади.

Після Майдану він припинив навчання й покинув університет у Канаді (факультет бізнесу та фінансів). Сказав: "Це не моє. Бізнесмена з мене не вийде, я відчуваю, що хочу допомагати людям". Ми були не в захваті від того, що Григорій не здобув професію. Але син сказав, що хоче бути військовим. Він захопився тактичною медициною - дисципліною, де життя виривають у смерті в найекстремальніших умовах.

Для нього це не було просто хобі: син працював конюхом і будівельником, аби оплачувати дорогі міжнародні курси та купувати професійне спорядження. Проходив практику в Африці, де щодня бачив важкі рани.

Син багато подорожував, поєднуючи навчання, медицину й військову підготовку.

Але коли він сказав, що хоче піти на війну, ми зрозуміли це його вибір. Григорій повернувся до Києва за місяць до повномасштабного вторгнення. Спочатку приєднався до грузинського підрозділу, де навчав інших надавати першу допомогу. 24 лютого 2022 року о шостій ранку він уже був на пункті збору. Поїхав на війну у формі, з медичними кейсами.

У музейному залі так тихо, що чути рух світла по склу вітрини.

У перші дні син був у Бучі, Гостомелі, Мощуні. Його позивний був "Дюрер" на честь художника, якого він любив. Пізніше його називали "Доктор Снікерс" тому що в кишені завжди мав цукерку, яку ділив із побратимами. Одного разу їхній підрозділ три дні перебував у засідці. Води було лише дві пляшки на десятьох людей і один "Снікерс". Саме тоді це ім’я стало їхнім жартівливим і теплим знаком. Григорій завжди носив із собою молитовник, дерев’яний хрестик і аркуш із віршем.

З дівчатами в нього не дуже складалися стосунки, хоча я знаю, що останнім часом він зустрічався з дівчиною. Мені так і не вдалося її знайти. Ми сідали під ковдру, пили чай, і син розповідав мені щось особисте, попереджаючи: "Мамо, це секрет". Я зберігала цей секрет. Іноді чоловік запитував: "Про що ви можете так довго розмовляти?".

На полі бою Григорій був суворим. Але якщо поруч була людина, яка потребувала допомоги, він не вагався. Коли був важко поранений командир Олексій, Григорій пішов сам. Він дістався до нього і почав медичну операцію просто під обстрілом, щоб відтягнути смерть. Олексія довезли до своїх, але командир помер у лікарні. Побратими казали, що операцію було виконано надзвичайно професійно. Після цього Григорій переплив річку на гумовому рюкзаку, зайшов у тил ворога й задокументував розташування сил, кількість людей, позиції, навіть їдальню. Він повернувся й передав інформацію командиру.

Григорій був майже двометрового зросту, і у військовій формі виглядав як справжній воїн. Але коли знімав форму це був просто мій син. У свої 25–26 років він не соромився підійти, сісти мені на коліна й обійняти мене, як маленька дитина. У нас був ритуал: коли він виходив з дому, я підходила до дверей, нахилявся і підставляв мені чуба, щоб я могла його поцілувати. Коли повертався -гукав: "Мамо!" і знову нахилявся до мене. Я називала його "горобчик мій" і "сонечко моє". Григорій сміявся й казав: "Мамо, хоч би мої хлопці не почули, як ви мене називаєте".

Під час бою Григорій разом із побратимами взяли в полон вісьмох російських військових. Один із них був смертельно поранений і кричав від болю. Коли підрозділ відступав до річки, Григорій попросив дозволу повернутися й зробити пораненому ін’єкцію знеболювального, хоча розумів, що може не повернутися. Син пішов під обстрілом, зробив укол, і той помер уже без мук. Пізніше на запитання побратимів, навіщо він ризикував життям заради ворога, Григорій відповів: "Коли людина на полі бою зі зброєю - вона ворог, але коли вона помирає , вона просто людина".

Григорій любив дарувати маленькі радощі навіть на війні. Одного разу поїхав за десятки кілометрів, щоб купити торт для побратима, який святкував день народження в підвалі. У темному холодному просторі раптом з’явився він — високий, із тортом і свічками. Наступного дня був його власний день народження, але він нікому про це не сказав. 14 січня 2023 року ми розмовляли о шостій вечора. Він сказав, що йде на завдання, що повернеться і зателефонує. Уночі під Бахмутом вони потрапили в засідку. Перший постріл був із РПГ. Поранення отримали троє. Григорій повернувся до побратимів, підтягнув їх до себе і накрив своїм тілом під час другого вибуху.

Ми чекали на його дзвінок. У ніч із 15 на 16 січня в інтернеті з’явилися повідомлення, що загинув "Грек", Григорій Цехмістренко. Ми не вірили до ранку, поки це не підтвердили. Його привезли 17 січня. Я досі не можу прийняти цю втрату. Я вірю, що йому там, де він зараз, краще. Це біль, який не вщухає. Разом із ним ніби померла і частина мого життя. Я живу інакше ніби світ повернувся на сто вісімдесят градусів. Я їжджу до його могили і розмовляю з фотографіями.

Я хочу продовжувати те, що робив мій син допомагати людям. Знаю, що я не така хоробра й сильна, як він, але намагатимуся робити щось у його пам’ять. Я купую дрони, відправляю військовим посилки, допомагаю у госпіталі, шукаю донорів крові. Гімназія, де він навчався, тепер має його ім’я. Я опікуюся цим закладом.

Жінка замовкає. У музейному залі знову тихо. Денне світло падає на речі за склом плитоноску, медичний пояс, маленький дерев’яний хрестик. Діти стоять мовчки, ніби бояться порушити цю тишу.

Фото: Людмила. Мати Григорія Цехмістренко

Олена Гром - українська художниця та документальна фотографка

Першоджерело за посиланням.

13 січня 2024 року в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбувся вечір пам’яті, присвячений першим роковинам загибелі Григорія "Грега" Цехмістренка.

Також, рекомендуємо переглянути інтерв’ю з Оленою Гром, в якому вона ділиться роздумами про те, як війна змінює візуальну мову митця та чому важливо документувати повсякденність навіть у найстрашніші часи

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.