"Навіть проста людина може бути героєм". Інтерв’ю з Оленою Любенок, дружиною полеглого захисника Сергія Нощенка за позивним "Сєрий"

Війна довела просту, але болючу істину: герой може народитися не лише на сторінках книжок чи кіноекрані. Герой живе серед нас: у сусідньому селі, у родині, що виховує дітей, у чоловікові, який щодня ходить на роботу, щоб забезпечити родину. Саме таким був Сергій Нощенко з позивним "Сєрий" – простий українець, який у вирішальний момент залишив дім і родину, аби стати на захист рідної землі. З 25 лютого 2022 року він захищав Бучанський військкомат, а після його евакуації перейшов на блокпост "Жираф" в Ірпені. Там же отримав позивний "Сєрий". Під час оборони Ірпеня потоваришував з Олександром Литкіним за позивним "Каштан" і Дмитром Паськом за позивним "Нільс". У ніч з 12 на 13 березня під час виконання бойового завдання вони втрьох загинули, потрапивши під мінометний обстріл. Сергій Нощенко, як і всі хто віддав життя, захищаючи Україну, залишив після себе пам’ять про мужність і любов до рідної країни, яка сильніша за смерть, бо справжній патріотизм вимірюється не гучними заявами, а конкретними вчинками. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" його дружина Олена Любенок згадує про Сергія та розповідає про свій досвід окупації й евакуації.

- Ваш чоловік разом з іншими добровольцями захищали Ірпінь з перших днів повномасштабного вторгнення. Як він опинився на блокпості "Жираф"? 

- Сергій був ветераном АТО, снайпером. 24 лютого 2022 року, коли почалася війна, він був у Житомирській області у матері, тож майже весь день провів у дорозі, щоб стати на захист України. Місцями йшов пішки, але ввечері 24 лютого він дістався до військкомату. Його зарахували в роту охорони Бучанського військкомату. А потім, коли дали наказ на евакуацію військкомату, він перемістився на блокпост "Жираф", де теж були хлопці з АТО (Антитерористична операція на сході України, спрямована на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань. Тривала з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018. Після АТО на сході України була введена операція Об’єднаних сил (ООС), - прим. ред.).

- Де були ви з дітьми, коли почалася повномасштабна війна?

- Я з трьома дітьми була вдома в селищі Бабинці Бучанського району. Машини ми не мали, тож виїхати не було чим. Коли Сергій збирався у військкомат, я його просила не йти, а натомість вивезти мене і дітей, але він сказав, що пообіцяв до вечора бути у військкоматі. Порушити обіцянку він не міг.  

- Сталося так, що поки ваш чоловік обороняв Ірпінь, ви з дітьми опинились в окупації?

- Так, ми були в окупації до 10 березня. У Бабинцях було більш-менш спокійно. Час від часу повз наше селище проїжджали рашистські загони. Але 7 березня в наше селище завітали кадирівці. Наш староста сказав, щоб всі відчинили двері, аби уникнути конфліктів і не постраждали люди. Кадирівці ходили по хатах, питали, чи є солдати і зброя, як називається село, тому що вони навіть не орієнтувались, де саме перебувають. Чомусь запитали, у якому напрямку місто Суми. Коли вони пішли, до мене прийшло розуміння: всі люди різні і хтось у селі може розповісти окупантам, що мій чоловік військовий, тож може статися біда. Я зрозуміла, що треба рятувати дітей. Тому я почала просити людей, які самоорганізовувались виїжджати, адже ніяких "зелених" (гуманітарних, - прим. ред.) коридорів не було. На щастя, знайшлася сім'я, яка планувала виїзд мінівеном. Вони нас взяли з собою. 10 березня о 5:00 ранку ми виїхали в бік села Ставище на Житомирську трасу. Увесь шлях у нас зайняв приблизно 5 годин. У місті Коростишів на мене і дітей чекала свекруха.

- Як ви зрозуміли, що знаходитесь вже не на окупованій території?

- Дуже просто. Коли ми під'їхали до блокпосту в селищі Ставище і почули українською "Добрий день", я зрозуміла, що ми нарешті виїхали з того пекла і можна почуватися більш-менш захищеними.

- Якою була ваша дорога до Ставища?

- Наскільки я розумію, водій знав, як сусідніми селами правильно проїхати до Житомирської траси, тому що деякі мости вже були підірвані, а дороги заміновані. Частково ми проїжджали і по окружній дорозі Макарова, де було дуже гаряче. Загалом я не знала, куди їду. Я навіть валізу складала з таким наміром, що якщо мені скажуть її покинути, то я це зроблю. Головне, щоб вивезли мене і дітей. Було неймовірно страшно.

- А скажіть, будь ласка, ви підтримували зв'язок із чоловіком після 24 лютого?

- Так, він щодня намагався мені зателефонувати. Оскільки зв'язку майже ніде не було, староста нашого села ставив генератор, щоб працювала вишка "Київстар". Таким чином у людей був хоча б якийсь зв'язок. Електроенергії не було, але в селищній раді стояв генератор, тому там можна було зарядити телефони. До Сергія практично неможливо було додзвонитися. Та коли він мав можливість, виходив на дев'ятиповерхівку і звідти телефонував тільки мені. А я вже потім телефонувала його мамі, брату й сестрі, говорила, що він живий і з ним все добре.

- Пам'ятаєте, про що ви говорили під час тих дзвінків?

- Мене завжди цікавило, чи він щось їв, чи одягнений, адже я пам'ятаю, що 25 лютого йому у військкоматі видали лише форму й автомат. Не було навіть броніжилету. Тож щоразу, телефонуючи, він мені розповідав: "Я вже зібрав собі бронік", "Я нарешті знайшов берці", "Зробив собі каску". І на моє питання, чи в нього все гаразд, чи є що пити, їсти, Сергій завжди говорив: "У мене все добре". Це в нього така звичка залишилась ще з часів АТО.  

Добре пам'ятаю, коли Сергій зателефонував мені і сказав, що нарешті їх пост видно здалеку, тому що в них на посту замайорів український прапор. Він тоді сказав: "Тепер видно, що це український блокпост".

10 березня, коли ми евакуйовувались, він постійно мені телефонував, але я вимкнула і сховала телефон, щоб рашисти не забрали. Вони ж на кожному своєму блокпосту забирали у людей телефони, ноутбуки, планшети. На одному із блокпостів, не пам'ятаю в якому саме селі він знаходився, нас усіх росіяни вивели з машини і наказали віддати свої гаджети. Вони в них навіть не дивилися, а просто розбивали об бетонний блок. Я заздалегідь знайшла вдома старий телефон і віддала його їм, сказавши, що це мій телефон. Коли ми нарешті виїхали, зателефонувати я не змогла, адже телефон був повністю розряджений. Ми змогли зв'язатися із Сергієм, коли нас зустріла свекруха. Вона зателефонувала йому і повідомила, що ми в безпеці. Сергій дуже за нас хвилювався.

- Ви відвідуєте блокпост "Жираф"? Що для вас означає це місце?

- Коли я приїжджаю на блокпост "Жираф", завжди промовляю: слава героям. Хлопці там дійсно героїчно обороняли місто. Я думаю, що саме тоді, коли це все почалося, на захист стали справжні герої, які не втікали. Я згадую, як 24 лютого, коли я намагалася дістатися у сусіднє селище в магазин, тому що в нашому вже нічого не було, і не могла переїхати трасу, бо стояла черга з машин. Мені стало так боляче і неприємно, що мій чоловік пішов нас захищати, а всі інші втікають. Тож, на мою думку, що блокпост "Жираф" в Ірпені – місце героїчної слави наших захисників.

- Ваш чоловік опікав, оберігав хлопців на блокпості, особливо тих, хто взагалі вперше взяв до рук зброю. Що саме він робив?

- Так, Сергій багатьом допомагав, оскільки мав бойовий досвід, півтора року воював в АТО, починаючи з 2015-го року. Побратими згадують, що Сергій навчав як стріляти одиночними патронами, а не чергами з автомата, адже на початку війни було дуже мало патронів. Там були хлопці, які ніколи до цього не стріляли, не воювали і хто вперше взяв до рук зброю. Ми часто ходимо до блокпоста "Жираф", приносимо квіти, свічки і завжди ставимо одне й те саме запитання: "Чому гинуть хороші люди?".  

Були на блокпості і курйозні випадки. Це вже хлопці потім розповідали, що мій Сергій товаришував із Сашком "Каштаном". Вони весь час разом стояли на посту, завжди їли разом і відпочивали. Одного разу вони викопали траншеї і почався обстріл. Сергій штовхнув "Каштана" в цю траншею і сам на нього зверху стрибнув. А "Каштан" був трохи кругленький, тож застряг у тій траншеї, ще й зверху Сергій його прикрив собою. То хлопці потім довго діставали "Каштана" з ями. Здається, у нього навіть була тріщина в ребрі.

- Побратими вашого чоловіка започаткували документальний проєкт про блокпост "Жираф", записують спогади, випускають фільми. Яке для вас особисто це має значення?

- Я вважаю, що це дуже важлива справа. Час минає – і пам'ять стирається, деякі речі ми забуваємо, а діти ростуть. Моєму меншому сину було три роки, коли загинув Сергій. Він його ще трохи пам'ятає, але вже почав забувати. Я хочу, щоб мої діти, коли виростуть, могли подивитися фільм чи щось інше і згадати про свого батька, щоб знали, що він дійсно був героєм і віддав своє життя за них, за Україну.

- Не лише ваші діти про це знатимуть. Документування спогадів дозволяє показати усім, як добровольці боронили Ірпінь. Ви бачили, як реагують люди на цю інформацію, коли чують її вперше?

- Люди багато чого не знали насправді, і для мене, наприклад, теж було важливо дізнатися як саме Сергій загинув. Важливо, щоб всі люди знали, що це були не якісь міфічні люди. Це були звичайні громадяни, які жили серед нас, мали різні професії і у критичний момент не втекли, а стали на захист. Це дуже героїчні вчинки. Ці люди – герої, що означає: навіть проста людина може бути героєм.

- Дякуємо вам за розмову.

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.