"Нам варто зберегти в собі людяність, згуртованість, усе те, що дає нам далі сили триматися разом". Інтерв’ю з поетом, прозаїком, музикантом Сергієм Жаданом

У серпні 2025 року Ірпінь знову став місцем зустрічі літератури, спогадів та живого слова. У Парку Письменників відбувся творчий вечір "Спогади та мрії про Ірпінь", який зібрав сотні мешканців міста та гостей з інших регіонів. Головним учасником події став Сергій Жадан – український поет, прозаїк, музикант (фронтмен гуртів "Жадан і Собаки" та "Лінія Маннергейма"), волонтер і нині військовослужбовець 13-ї бригади Національної гвардії "Хартія". Його виступ був більше, ніж поезія: у словах Жадана звучав біль і надія, особисті історії та спогади, ритм країни, що бореться й живе. Вечір у літньому амфітеатрі став культурною подією, де слово поета знову об’єднало людей. Після заходу в інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Сергій Жадан розповів, яке значення має для нього Ірпінь, як сформувалося покоління українських письменників 1990-х років завдяки Осипу Зінкевичу та що надихає його творити в часи війни.  

Ірпінь як точка відліку

- Зустріч у Парку Письменників зібрала багатьох мешканців Ірпеня. Що для вас означає така зустріч із громадою, яка пережила окупацію?

- Це такі зворушливі зустрічі! Їх не так часто зараз можна організувати, тому що я зараз на службі (у червні 2024 року Сергій Жадан долучився до лав 13 бригади НГУ "Хартія", - прим. ред.), та й не всюди їх можна зробити.

Скажімо, у прифронтових зонах на Харківщині вже й не зберешся. Тим більше цінною є можливість зібратися, поговорити. У ході спілкування з публікою  виявилося, що багато людей приїхало в Ірпінь після початку повномасштабного вторгнення з Півдня, Сходу, Харківщини і рідної мені Луганщини. Це безперечно зараз дуже важливі, іноді болючі, але все одно, мені здається, енергетично правильні речі. Тому мені було приємно відвідати Ірпінь. Я дуже вдячний за запрошення.

Та й з Будинком творчості письменників в Ірпені пов’язана моя особиста історія. Я тут бував неодноразово. Вперше приїхав 30 років тому, коли ще був молодим поетом. Щоразу приїзд в Ірпінь як певне повернення назад, у минуле.

- Ви починали свій творчий шлях в Ірпені, як мені відомо. Як змінився Ірпінь для вас за ці роки?

- Про місто я не буду говорити, адже мало його знаю до свого сорому. Зрозуміло, що коли почалась повномасштабна війна і тут були росіяни, ми всі слідкували за подіями в Ірпені, переживали, бачивши ті жахливі кадри, раділи щодо визволення цього регіону, відновлення життя, відбудови та повернення сюди людей. Я пам'ятаю, як приїхав в Ірпінь у 2023 чи 2024 році, бачив ще ці зруйновані будинки. Якщо порівнювати з тим же Харковом, де теж багато пошкоджених будинків, то нічого дивного, але все одно щоразу чуже горе відчуваєш як власне. 

З одного боку, є цей прекрасний чудовий парк, який 30 років тому таким не був. А з іншого боку, є зруйновані будинки. Тож зараз важко оцінювати якісь зміни, тому що ми всі перебуваємо у великому потоці, який нас несе на великій швидкості, тому майже неможливо зафіксуватися в моменті.

- Коли ви вперше побували в Ірпені?

- В Ірпінь я вперше приїхав навесні 1995 року. А сталося це тоді, коли в Україну зі Сполучених Штатів Америки переїхало славнозвісне видавництво "Смолоскип", засноване покійним Осипом Степановичем Зінкевичем у 1960-х роках. Видавництво спеціалізувалося на виданні української літератури, яка в Україні за часів Радянського Союзу була заборонена. У "Смолоскипі" видавалися переважно дисиденти, репресовані письменники, наприклад, Микола Хвильовий, Василь Симоненко. Вони публікували багато літератури, яка у нас на той час не видавалася. 

Коли було проголошено незалежність України, Осип Степанович вирішив перевезти видавництво сюди, в Україну. Усі чекали, що він буде видавати наших класиків, а він несподівано вирішив видавати молодих авторів. Для цього оголосив конкурс видавництва "Смолоскип", куди можна було подаватися авторам, здається, до 25 років, якщо я не помиляюся. 

Він вирішив зібрати письменників 1990-х років, тобто моїх однолітків. Осип Зінкевич особисто їздив різними містами і знайомився з молодими авторами. Так вийшло, що мене і моїх колег одного разу запросили в Ірпінь.

Ми були таким галасливим, хаотичним молодим поколінням. У нас у всіх були лише якісь журнальні публікації. Ще майже ніхто з нас не видав жодної збірки, хоча ми вважали себе, ясна річ, геніями. Проте, крім нас, так ніхто більше не вважав. 

І ми справді всі тоді перезнайомилися, тому що інших можливостей не мали. Ми не були офіційними, професійними письменниками чи членами Спілки письменників. Ми були молодими. Тому дуже сильно цікавилися один одним. Ми мали спільні зацікавлення, орієнтири, принципи, надії і сподівання. Саме в Будинку письменників в Ірпені я познайомився з Тарасом Прохаськом, Маріанною Кіяновською, Мар’яною Савкою та десятками інших прекрасних, чудових, фантастичних письменників, поетів і прозаїків. Ми зустрічались тут впродовж кількох років на різних заходах. До нас приїздили старші письменники.

Я пам'ятаю, що саме з появою видавництва "Смолоскип" в Україні з'явилося покоління письменників 1990-х років, почали виходити наші перші антології. Зокрема, йдеться про антологію поезії "Молоде вино", де були й мої вірші. 

Потім побачили світ й інші збірки, практично у кожного з нас почали з'являтися книжки. Ми виступали на різноманітних заходах, зустрічалися з читачами…

Зліва: Сергій Жадан, Павло Дубровський, Ростислав Мельників, NN, Олена Козир/ Фото - Літератора Ростислава Мельників

У нас з’явились рецензії, критики. Наше покоління письменників викристалізувалося завдяки Осипу Зінкевичу, який фактично зібрав нову українську літературу. 

Зараз, коли минуло 30 років, про це вже можна говорити з певною історичною дистанцією, ретроспективою. Велика заслуга Осипа Зінкевича в тому, що він самотужки зробив так багато. Тому я й пам'ятаю Ірпінь із середини 1990-х років. Мені дуже приємно сюди повертатись, бо з цим місцем пов’язано чимало суб'єктивних й емоційних моментів.

- Перш ніж відвідати захід у Парку Письменників ви побували в гостях у поета і письменника Василя Голобородька. Яку мету мала ця зустріч?

- Як на мене, було б чудово підтримати нашого великого поета Василя Івановича Голобородька, зокрема надати йому житло. Мені здається, громада Ірпеня могла б скинутися коштами, але, я розумію, через війну у багатьох такої можливості немає. Влада цілком може це собі дозволити і зробити справді добру і потрібну справу. Пів року тому я писав інтерв'ю з Василем Івановичем.

Це видатна людина, наш великий поет. Такими людьми треба пишатися і підтримувати. Я його страшенно люблю і ціную, тож мені було приємно з ним побачитись, поговорити, позгадувати історії…

Від самвидаву до поезії війни

- Розкажіть про історію видання вашої першої збірки. Ви її друкували самотужки?

- Я був студентом Харківського державного педагогічного інституту імені Григорія Сковороди, де, окрім мене, навчалося чимало молодих поетів. Нам усім страшенно хотілося друкуватися, тому що, я думаю, ви мене розумієте, коли ти молодий поет, найбільше хочеться мати першу книжку. Для чого тобі ця книжка, ти ще не розумієш, але тобі здається, що світ просто потерпає і загинається без твоєї книжки. У більшості випадків, якщо в тебе є почуття совісті, тобі соромно за свою першу книжку. Але якщо в тебе немає почуття совісті, то ти нею пишаєшся найбільше. Іноді буває, що в поетів найкраща книжка дійсно перша, а іноді так не буває. Я своєї першої книжки не те, що соромлюся, але я розумію, що можна було б її потримати і видати трішки пізніше.

Це був 1993 рік. У мене написано близько трьох десятків віршів, які мені дуже подобалися. Мені тоді взагалі здавалося, що це, мабуть, найкраще, що існувало в українській літературі. Зрозуміло, що мені понад усе хотілося ті вірші надрукувати, адже несправедливо, що людство їх не бачить. Звісно ж, надрукувати їх на той момент було фактично неможливо або дуже важко, тому що у ті часи книги майже не видавалися. Старі видавництва припинили своє існування, а нові, комерційні, ще не з'явилися. Була в Україні така діра в книговиданні протягом кількох років, поки наприкінці 1990-х років не з'явилися комерційні видавництва на кшталт "Кальварія", "Фоліо" тощо. Якщо комусь і вдавалося надрукуватися на початку 1990-х років, то це вважалося мало не дивом. А надрукуватися хотілося, тому ось що я зробив. Я поїхав у школу, яку закінчив на своїй рідній Луганщині.

У мене там був хороший друг, який працював вчителем інформатики. А клас інформатики в 1990-х роках – це 10 принтерів зі струменевим друком, які гуділи, шипіли і постійно ламалися. Друг запропонував на тих принтерах надрукувати мою книжку. Ми порахували, що нам доведеться друкувати тиждень. І ми наважилися це зробити. Було літо, канікули, ніхто нікуди не поспішав. 

То було наче середньовічне друкарство. Ми скрізь розкладали надруковані аркуші, щоб не переплутати їх. Потім я їх зшивав. Так з’явилась моя перша книжка з романтичною назвою "Рожевий дегенерат", яка фактично була самвидавом.

Вийшло 100 примірників. Я спочатку марно намагався її продавати, але, звісно ж, ніхто не купував. А потім я просто пороздавав усі примірники своїм знайомим і друзям.

- Пане Сергію, ми почули на зустрічі у Парку Письменників багато позитивних відгуків, адже зібрались прихильники вашої творчості. Скажіть, будь ласка, чи любите ви такі творчі зустрічі і чому?

- Я люблю такі творчі зустрічі, тому що це можливість поспілкуватися з людьми наживо, обмінятися енергією без будь-якого офіціозу, перепон чи бар'єрів. Люди сидять або стоять довкола тебе, підходять, щось розповідають, чимось діляться, згадують якісь минулі зустрічі. Завжди виявляється, що ми вже десь перетиналися.

Особливо зворушило, коли люди приносять книжки, підписані 10-15-20 років тому. Це така нитка з довоєнного минулого, яка протягується крізь час.

Усім ми до початку війни жили нормальним життям і саме туди ми всі хочемо повернутися. Тому це була справді домашня, тепла зустріч. 

Приємно бачити, що люди тримаються за книжки, концерти, фільми, театри. Це означає, що культура утримує нашу рівновагу й емоційний баланс. Культура є тією ниткою, яка зв'язує наше минуле з майбутнім.

- Ваша поезія звучить як свідчення сьогоднішньої війни. Що дає вам сили зараз писати, волонтерити?

- Мені дають сили історії людей, які приходять на вечори, концерти, зустрічі… Вони розповідають про своє життя. Цих голосів дуже багато, і всі вони різні. Мені здається, надзвичайно важливо їх сьогодні фіксувати, тому що вони про час, історію і нас сьогоднішніх. Нам варто зберегти в собі людяність, згуртованість, усе те, що дає нам далі сили триматися разом.

***

Син богородиці, чотири літери, перша і.

Роса з ночі лежить на осінній траві.

Пахне хлібом в ранкових крамницях.

Всі живі, - повторюєш ти, -

ще всі живі.

Кров проступає на зламі, на темному шві.

Смійтесь, чоловіки, в госпіталях і в’язницях.

-

Вони сміються й вірять у чудеса.

Роса лежить на траві, осіння роса.

І кров на ранах, ніби смола на ялинах.

І чоловіки спрагло дивляться в небеса.

Ціле літо зрізала стебла коса.

Любов тісниться в горлі, мов кров у судинах.

-

Моя любов, мов ця осіння смола.

Де ти була, любове, коли нас убивали, де ти була?

Скільки ти ще проступатимеш крізь отвори у повітрі?

Скільки ти ще проростатимеш із випаленого тла?

Той, хто створив цей світ, не враховував зла.

Ми надто беззахисні, любове, надто нехитрі.

-

Ми надто залежні від твоїх дарів.

Я хочу, щоб цей вогонь далі горів.

Я хочу, щоб син богородиці не зрікався близьких і рідних.

Ріки стікають на Південь, вливаючись до морів.

Нас розділяє, любове, чорний глибокий рів.

Сонце встає над нами з кордонів східних.

-

Сходить роса на осінніх полях.

Чоловіки сміються, збираючись на кораблях.

Все лише починається, ще все на місці.

Ще всі живі, повторюєш ти, час обирати свій шлях.

Чоловіки сміються у в’язницях і шпиталях.

Змії гріються в порожній колисці.

-

І якщо ти побачиш його, передавай привіт.

Я хочу, щоби птахам легко давався осінній політ,

я хочу, щоб сонце стояло над кораблями,

щоби птахи відбивались в поверхні озер та боліт,

щоби ти й далі скріплювала собою весь цей світ.

Весь цей світ.

З радощами і жалями.

Сергій Жадан

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

На заході "Спогади та мрії про Ірпінь" також побувала і знімальна група медіа "Погляд".

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram