«Молода Україна»: попередник «Барвінка»
Єдиний дитячий журнал українською мовою в Російській імперії видавала письменниця і дослідниця, мати Лесі Українки Олена Пчілка
Недавнє повідомлення про закриття «Барвінка» – улюбленого часопису багатьох поколінь, стало сумною звісткою. Це був один з найстаріших українських журналів, який виходив понад 90 років, і це – ціла епоха у дитячій періодиці. Перший номер часопису для учнів початкових класів вийшов у січні 1928 року в Харкові під назвою „Жовтеня”. Під назвою «Барвінок» став виходити з 1945 року в Києві. Як повідомляв «Погляд», причиною припинення видання редактори назвали те, що діти втратили інтерес до друкованих видань та занурились у віртуальний світ.
Набагато менше часу виходив у світ його «попередник» – дитячий журнал «Молода Україна» (1908—1914), який був додатком до журналу «Рідний Край» (У 1906–1914). Унікальність цього часопису в тому, що його, по-перше, в тому що це був перший і єдиний у тодішній Російській імперії дитячий журнал українською мовою видавала а по-друге, Олена Пчілка –відома письменниця, фольклористка, дослідниця, педагог, мати Лесі Українки Олена Пчілка (Ольга Косач), 170-річчя якої відзначається 5 липня. В умовах тотальних утисків української мови у ті часи це було нелегко, Олена Пчілка зазначала: «Довго ми ждали сього. Всі діточки мають свою часопись: французи — французьку, німці — німецьку, отак і инші; тільки в нас не було своіх кубельців, для украінського слова. Тепер вони єсть. Просимо-ж не цуратися нас, бо не подоба цуратися свого рідного слова».
Письменниця видавала журнал власним коштом, власними силами, бо не мала можливості оплачувати працю співробітників, і була у київській квартирі Косачів, нині це вулиця Саксаганського, 97, де знаходиться Музей Лесі Українки.
Завідувачка Музею Лесі Українки у Музеї видатних діячів української культури Ірина ЩУКІНА розповідає, як виглядала «Молода Україна»: «Порівняно з сучасними — вкрай скромно: щомісячний номер складався з 32 сторінок у половинку формату А4, папір — подібний до газетного, нечисленні ілюстрації — чорно-білі. Проте звертав на себе увагу промовистим оформленням: обкладинку обрамлювала широка смуга українського народного орнаменту, що несла в собі дух маніфесту. Впродовж усього життя Олена Пчілка збирала зразки українських народних узорів, вивчала й упорядковувала їх, залишила для пам’яті наступних поколінь шість видань друкованих альбомів. Безперечно, саме любов до вишивки підказала варіант візуального втілення ідеї. Загальний тон журналу доброзичливий, по-домашньому довірливий. Олена Пчілка, вихована на кращих традиціях українських дворянських родин, прекрасно розуміла і відчувала дитячу авдиторію. Тож «на догоду» читачеві у журналі було представлено все те, що люблять діти, що сприяє їх всебічному розвиткові: переклади перлин світової літератури, твори кращих українських авторів, фольклорні зразки, науково-художні та історичні розповіді, матеріали пізнавального характеру. Великі за обсягом матеріали, за практикою періодики, друкувалися частинами».
Ірина Щукіна зауважує, що в журналі частинами друкувались твори світової класики – Дж. Свіфта, Кіплінга, Діккенса, які перекладали українською Олена Пчілка та її донька Ольга Косач-Кривинюк. Також вміщувались поради, які можуть допомогти у навчанні, історії, спрямовані на виховання моральних цінностей і чеснот. Також традиційним був розділ «Світознання» із захоплюючими змістовними розповідями про навколишній світ, А ще – зразки фольклору: ігри, пісеньки, загадки, прислів’я, тощо. Також – українські народні казки – «Казка про котика і півника», «Пан Коцький», «Солом’яний бичок», «Журавель та чапля» та інші, які Олена Пчілка підписувала псевдонімом «Бабуся».
«З особливо шанобливим ставленням у часописі подавалися розповіді з історії України та про кращих представників української культури, зокрема, Тараса Шевченка, Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Бориса Грінченка. У №3 «Молодої України» за 1909 рік було вміщено репортаж про особливу подію. «Се було перший раз у Київі, — та, здається й на всій Україні, — що справлялося на честь Шевченка дитяче прилюдне свято. Хоч траплялося в Київі й давніше, що збіралися дітки на Шевченкове свято, проказували вірші Кобзареві, співали, але то було так собі у знайомих, невеличким гурточком. А се вже було прилюдне урочисте свято, в громадській світлиці «Українського товариства», з оповістками в газетах і т. и.», цитує уривок з часопису Ірина Щукіна.
Також вона розповідає, що найважчим був фінансовий бік видання журналу. Передплатників було 30-40, і не в останню чергу тому, що багато хто боявся відверто демонструвати свою прихильність до української ідеї, і ні невелика передплатна ціна, ні різноманітні додатки не допомагали збільшити коло читачів.
Із листа Олени Пчілки до Дмитра Яворницького: «Може, Ви якого мецената, чі меценатку знайдете, хоч для «Молодої України»?.. Становище-ж моє дуже трудне, бо не стоїть за мною ніяка партія і ніякі меценати. Поки ще жив чоловік мій, то «в хвилину трудную» виручав не хто, як він <...> Мені не багато й треба. Не про бариші думаю, а щоб тільки стало оплатить друкарню. За свій труд і життя в Київі не лічу нічого. <...> Пошукайте мені помочі!», цитує Олену Пчілку Ірина Щукіна, і зауважує, що пізніше для порятунку видавничої справи О. П. Косач вела перемовини з Полтавським дворянським банком про субсидію під заставу власної родової землі.
«1914 року, з початком Першої світової війни, журнал «Молода Україна» був закритий. В останніх номерах, які вдалося відшукати (№№ 6 і 7), український текст уже надруковано російським правописом... Російська влада закрила всі українські видання. Скінчився короткий період свободи українського слова, що тривав менше десятиліття, – зазначає завідувачка музею. – Історії залишилися 64 номери, що вийшли у 1908—1912 та 1914 роках, — свідчення подвижницької праці Ольги Петрівни Косач. Їй належать слова: «Діти — се наш дорогий скарб, се — наша надія, се — молода Україна» ...
Джерела: «Україна молода», Вікіпедія, Дітвора
Фото з відкритих інтернет-ресурсів