Блоги

Марина Степанська: Білорусь Шредінгера

28.06.2022
Білорусь залишилась для мене територією, де людський гнів розпорошений по квартирах в охайних багатоповерхівках, він там тліє в багатьох, іноді надійно забетонований таким-сяким міщанським комфортом, іноді - тваринним страхом. Але всі там все розуміють.

Марина Степанська: Білорусь Шредінгера - зображення

Минуле літо я провела у Білорусі. Моїй сестрі робили операцію в мінському Центрі гематології.

Після першої операції щось пішло не так і ми затримались у Мінську практично на 3 місяці.

В цей час Райнейр примусово посадили у Мінську і білоруська влада арештувала журналіста Протасевича.

Всі європейські держави закрили з Білоруссю кордони,Україна - однією з перших.

Я щодня їздила в госпіталь через півміста і намагалась нічого не писати в фейсбуці про побачене, бо нам ще треба було якось виїжджати з тієї осади.

Найбільше мені врізався в пам'ять один день. Я йшла повз школу, де відбувалась репетиція останнього дзвоника.

Підлітки співали врізнобій щось з рефреном "У тебя всегда есть выбор!".

Сонце світило, всі були мляві, ну як звичайні підлітки, що відбувають рутину під керівництвом вчителів, чий ентузіазм на противагу підлітковому, був дуже активний. Це був наступний день після затримання Протасевича.

У тебя всегда есть выбор! - найцинічніше, що я тоді побачила.

Українське посольство в Білорусі на той час нагадувало якийсь філіал компартії розливу 80-х, і естетично і практично.

Тож доводилось будувати "горизонтальні зв'язки". І я познайомилась з багатьма білорусами.

Олександр здавав мені квартири. Кожна квартира була зі смаком відремонтвана ним власноруч і нагадувала берлінське чи віденьске гніздо, тільки з видом на яку-небудь порожню площу Мінська.

Я питала у Олександра, де ж люди і чому немає літніх терас і як тут тусить молодь?

"Раньше у нас была уличная культура, раньше мы много ездили в Європу, но сейчас менты следят за тем, чтобы больше трех не собирались, поэтому какие посиделки на террасе, какие кафе, о чем ты говоришь.

Теперь все дома сидят. Кстати, а сколько стоит квартира в Киеве? Если я продам вот эту трешку в центре Минска за тысяч 50, мне хватит на такую же в Киеве?" Доводилось розчаровувати Олександра.

Віктор був надійним водієм, що перевозив українських пацієнтів до кордону.

Ми з ним не раз ганяли туди-сюди, і раз за разом наші розмови точилися навкруги трьох тем: монополія одного депутата на вуличну торгівлю в місті (я не бачила жодного кіоска, жодного рекламного борда чи ятки з овочами, крім мафів одного типу з цигарками), скуповування та доведення до банкрутства колишніх колгоспів (я бачила багато полів, що "гуляли"), і нерухомості.

Здавалось, всі в цьому місті зациклені на квартирах в охайних багатоповерхівках, однакових, що в центрі, що на окраїні, з незміними широкими радянськими проспектами.

Може тому що крім квартир тут більше нічого не було.

"Ну что ты, а воздух! Здесь такой воздух! Ты не чувствуешь еще? Сейчас почувствуешь!" - казала мені Тетяна, співвітчизниця, що переїхала до Мінська з Полтави кілька років тому і чий чоловік працював в агроміністерстві.

Тетяна була активною волонтеркою в госпыталі і такою ж активною пропагандисткою наративу "в Белоруси жить ха-ра-шо! Не то шо на Украине".

Тетяна не замовкала ні на секунду, тягнучи мене до найближчого центру мобільного зв'язку.

"Тут такой воздух, не то шо на Украине, хотя по фруктикам, бывает скучаем..." В цей момент співробітник центру мобільного зв'язку роздивлявся мій український паспорт. "Вот видите, укрАинцы к нам приезжают отдохнуть, в наших лесах..." защебетала Тетяна, але чоловік раптом сказав мені "Надеюсь, вы знаете, что пользуясь мобильным оператором в Белоруси, вам не стоит писать ни в смс ни вообще нигде ничего о местной власти, или президенте.

Надеюсь, вы понимаете, почему. И выбросите карту, как только выедете отсюда". Тетяна трохи вклякла, потім зорієнтувалась "Да что вы преувеличиваете, у нас свободная страна, и воздух..." І тут чоловіка зірвало.

Він почав кричати на Тетяну. про те, що всі знають, що тут диктатура.

Що тут арештовують за біло-червоні шкарпетки чи навіть за те, що ти запаркував свою червону машину між двома білими.

Що вона цинічна жінка, яка знає про це все і продовжує нести брєд і не вмовляє кожного молодого білоруса залишити країну, він би сам поїхав, але йому вже пізно.

Тетяна розгубилась і сказала, що вона вобшето сама з України. Тоді чоловік сказав "Тогда вы просто дура, извините".

Такі "тетяни" мені іноді траплялись серед таксистів, але наратив "в Белоруси жить харашо" ніколи не виходив за межі теми "воздух" чи "трава зеленіша". Більше ніяких аргументів на користь диктатури я не чула.

І це зазвичай були колишні співвітчизники. Мол, трава тут зеленіша, придивіться уважно.

Але таких була меншість. Зазвичай, дізнавшись, що я з Києва, водій цокав печально язиком і казав щось на кшталт "Да, вы смогли, а мы вот..." З розмов з таксистами запам'ятався монолог одного молодого хлопця.

"У нас тут, знаете, не только ценообразование странное, но и срокообразование.

Например, я отсидел 8 лет за курение травы. в то время как за воровство и коррупцию - намного меньше сроки..."

Якось я зайшла в книжний, шукала збірку оповідань Селінджера.

Їх не було, була тільки "Над пропастью во ржи".

Продавчиня подивилась на мене виразно і сказала: "Знаете, нам тут дана только пропасть..."

Я до чого все це згадую. Це були три місяці досить осяжного страху. Будучи громадянкою іншої країни, я відчувала якийсь тваринний страх бути "впійманою" тут на чомусь невинному, стати "пропалою без вісти".

З кожним переїздом в нову квартиру я зустрічала вже знайомі оголошення в під'їздах: "Сегодня будет обязательная проверка квартир службами такими-то... обеспечить доступ в квартиры с такого-то времени..." і переїжджала знову.

Не робила селфі на порожніх площах, не писала нічого про реальність в смс друзям, і тд.

Бо тут, як постійно казали мої мінські знайомі, "ніколи не знаєш точно, що саме заборонено законом, або стане заборонено найближчим часом і тебе покарають за це заднім числом".

Коли ми виїжджали, на абсолютно пустому білоруському кордоні стояло багато озброєних людей.

Була спека +32, автомати виблискували на сонці, тиша, комарі і виструнчені прикордонники зі зброєю, я тягла валізи через нейтральну зону і всім своїм видом демонструвала, що я незначна людська одиниця на цьому плацдармі потенційних воєнних дій.

Білорусь залишилась для мене територією, де людський гнів розпорошений по квартирах в охайних багатоповерхівках, він там тліє в багатьох, іноді надійно забетонований таким-сяким міщанським комфортом, іноді - тваринним страхом. Але всі там все розуміють.

Немає сенсу писати в фейсбуку заклики "білоруси, ви маєте знати, що ваша диктатура нас вбиває". Вони знають.

Але, як писав дослідник психології мас, що живуть при диктаторських режимах, Мохаддам Фаталі, "падіння диктатур ніколи не починається з революції низів.

Воно завжди починається з того, що верхівка починає гнити, з того, що еліта (армія) слабне настільки, що переворот стає можливим. Не раніше". Фаталі описував ситуацію в Ірані, але мені здається до нашого сусіда вона теж прикладається.

Можливо гнів одного разу здетонує. Але марно сподіватись, що це станеться саме зараз.

Першоджерело за посиланням.

На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією редакції інформагенції "Погляд".

Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.

Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.