"Люблячий погляд, щирий інтерес до дитини – це шлях до її зцілення". Інтерв’ю з психологинею благодійної організації «Save Ukraine» Юлією Белінською

Війна може в одну мить вирвати дитину зі звичного світу: позбавити дому, друзів, школи, відчуття безпеки й віри в те, що дорослі здатні захистити. Після пережитого повернутися до нормального життя непросто. Для цього потрібні час, турбота, підтримка і професійна допомога. Save Ukraine – єдина в Україні організація повного циклу допомоги дітям і сім’ям: від порятунку з росії та тимчасово окупованих територій до реабілітації, відновлення документів, возз’єднання родин і побудови нового життя в Україні. Психологиня Save Ukraine Юлія Белінська в ексклюзивному інтерв’ю для медіа "Погляд" розповідає про психологічну підтримку дітей і батьків, травмоорієнтований підхід та шлях від пережитого до відновлення.

– Юліє, розкажіть, як ви прийшли до Save Ukraine і почали працювати тут психологом?

– До цього я вісім років працювала в державній установі – Київському міському центрі сім’ї "Родинний дім". Із початком повномасштабного вторгнення Save Ukraine почав співпрацювати з центром, а коли я вирішила змінити роботу, оскільки центр був дуже далеко від Ірпеня – у Дарницькому районі Києва, – це стало для мене наче знаком. Тут саме була вакансія психолога. Ось вже півтора року допомагаю сім’ям відновлюватися, знаходити підтримку, прийняття, можливість розвиватися, бути собою і зцілюватися.

– У чому особливість роботи з родинами, які пережили бойові дії, втрату дому та звичного середовища?

– Насамперед я рекомендую і батькам, і фахівцям-психологам плекати в собі певні чесноти. Для нас, як фахівців, це робота з власною внутрішньою гармонією, а найвища чеснота – людяність. Крім того, нам усім потрібно розвивати емпатію. Люди найбільше потребують співчуття. Що пережила дитина, яка втратила маму, дім, звичне середовище, школу, друзів, близьких? Насправді ми навіть не можемо цього повністю уявити.

Для роботи я вибудувала певний алгоритм. Аналізую, що дитина пережила. Спостерігаю, як вона зараз це проживає, як транслює і показує. Потім через емпатію намагаюся зрозуміти, які в неї почуття, які потреби залишаються незакритими. І останнє – вирішую, що можна з цим робити, якої саме допомоги дитина потребує.

Завдяки цьому складаю індивідуальний план роботи, тому що кожна дитина, родина чи історія унікальна.

У нас дуже багато інструментів, знань і досвіду, але наш унікальний підхід ми з колегами іноді створюємо днями, а то й тижнями. Це робота в своєму серці – народити той план, який допоможе саме цій дитині або родині.

– Ви працюєте не лише з дітьми, а й супроводжуєте батьків. З якими труднощами ви стикаєтеся в роботі з ними?

– Унікальність нашого центру полягає в тому, що в нас є мультидисциплінарна команда і комплексний підхід у всіх фахівців. Батьки так само виснажені, як і діти. У них часто немає ресурсу.

В індивідуальній роботі ми допомагаємо налагодити стосунки з дитиною, підтримати її, почути. Також проводимо групові ресурсні зустрічі для батьків. Є дуже класні арттерапевтичні заходи, групи психологічної підтримки. Щочетверга я проводжу такі групи для батьків. Приходять п’ять-сім мам із різними проблемами, але це простір, де вони можуть поділитися, часом поплакати, іноді просто вислухати одне одного. Буває, що людина, почувши чужу історію, каже: "Моє горе вже не таке страшне і глибоке, як у когось". Так ми вчимося слухати й підтримувати одне одного.

– Які психологічні методики ви вважаєте найбільш дієвими в роботі з дітьми та родинами?

– Насправді найдієвіша методика – це “рівний рівному”, коли ти даєш людині простір побути собою, не маючи на меті дати пораду чи вирішити щось за неї. Ми працюємо не тільки з травмою, а й зі здоровою частиною психіки та душі. Ми повинні вірити в потенціал цієї людини. Тому не можемо вирішити її проблеми. Але наша робота – це знайти й відродити зернятко потенціалу людини, дати їй ґрунт для розвитку, щоб воно змогло прорости.

Колись моя вчителька сказала: "Знайди здорову частину й обійми її, комунікуй зі здоровою". І це дуже працює саме з дітками. Батьки ставляться до них як до дітей, а я спілкуюся з ними як із дорослими. У психотерапії є поняття "дорослий", "дитина" і "батьківська частина". Коли в нас дуже багато "треба", це говорить наш внутрішній батько. Дитина каже: "Хочу". А дорослий вирішує, як може це отримати. І коли ми так розбираємося із собою, головне, щоб дитина відчула, що її приймають, що від неї нічого не вимагають і не чекають швидких результатів.

У нас є дівчинка, яка перестала розмовляти з усіма, крім мами і тата. У неї діагностовано селективний мутизм. У дитини було багато переїздів та інших травм. Вона з батьками побувала у кількох центрах, але лише в нашому продовжує відвідувати заняття. Вона ще не заговорила, але знає, що я нічого від неї не вимагаю. Інші центри дівчинка відмовляється відвідувати, а наш залюбки. І це вже перемога. 

Таких складних, унікальних випадків дуже багато. Часто дитина приходить замкнена, затиснена, а потім поступово розкривається як квіточка: знаходить друзів, починає спілкуватися, проявляє свої таланти. Зокрема, у нас є діти, які навчилися грати на фортепіано. Це просто чудово, коли ти це бачиш.

– Якщо говорити про роботу центру, це психологічний супровід, психокорекція чи поєднання різних напрямів допомоги?

– Психологічний супровід ми надаємо всій родині. Він включає психологічну підтримку, соціалізацію дитини, підтримку батьків, формування нових навичок, які були втрачені, ненабуті або підзабуті.

Моя робота полягає саме в психологічній підтримці. Буває психокорекція певних поведінкових проявів, але здебільшого це підтримка, зняття напруги, можливість дитині розвиватися і відчути безпеку.

– Сьогодні психологи багато говорять про травмоорієнтований і травмочутливий підхід. Як ви працюєте з цим у центрі?

– Ми багато запозичили досвіду в ізраїльських колег, пройшли потужне навчання з американською групою фахівців.

 І виявляється, що методи допомоги насправді дуже прості: дихальні практики, які треба навчитися  інтегрувати в повсякденне життя, це малювання, арттерапевтичні методи. У мене в роботі чимало різних інструментів: пісочниця, ізотерапія, робота з музичними інструментами, рухи під музику, струшування.

Коли даєш дитині можливість висловитися через малюнок, розповісти про нього, витягнути з неї несвідоме, то ці малюнки іноді дуже дивують. Нещодавно я проводила дослідження, запитавши у дітей, який один факт про них не розуміють дорослі. Сто відсотків дітей відповіли, що вони втомлені, але дорослі цього не помічають і не розуміють, кажучи: "Від чого ти втомився? Від телефону?".

А діти насправді дуже втомлені: від недосипу, шкільної програми, від усього, що їм довелося і доводиться переживати. Вони реально втомлені так само, як і ми з вами.

– Тобто в роботі з виснаженими дітьми важливо не форсувати процес, а діяти поступово й дуже обережно?

– Так, поступово, лагідно, м’яко, дбайливо й обережно. Це те, що я кажу всім батькам: будьте обережні. Ми маємо контролювати, що говоримо і як говоримо. І, в принципі, оце середовище, яке ми тут створюємо, де дитина в центрі, де вона може знову сміятися, спілкуватися, відчувати себе живою, прийнятою, – це дуже важливо.

Люблячий погляд, щирий інтерес до дитини – це шлях до її зцілення. У нас тут усі фахівці, мені здається, люди з величезним серцем і всі на своєму місці.

– Чи можна сказати, що базова психоосвіта сьогодні потрібна не лише дітям і родинам у складних ситуаціях, а має стати такою ж буденною навичкою, як, наприклад, гігієна?

– Так, ви все правильно сказали. Можна багато чого інтелектуалізувати, називати це соціальною адаптацією, кризою ідентичності, емоційними труднощами, підлітковим віком. Але по суті дитина прагне бути прийнятою, огорнутою теплом і просто побути собою. І не лише в родині. Батьки постійно на роботі, ми з вами вдома зазвичай проводимо не так багато часу. А соціальне оточення, де ми вчимо дітей комунікувати, теж дуже важливе.

Ми разом із родинами створюємо загальний план. Наприклад, можемо присвятити місяць комунікації: усі заходи протягом цього часу спрямовані на неї, ми створюємо ігри. Навіть штучний інтелект нам у цьому допомагає. Даємо дітям різні завдання, влаштовуємо квести. І їм це дуже подобається.

– Що для вас як психолога означає інклюзія і які можливості вона дає дітям?

– Я особисто не працюю безпосередньо з інклюзією, але те, що в нас є такі послуги, дуже важливо і цінно. Ми вчимо наших нормотипових діток правильно сприймати дітей з особливостями, проводимо бесіди, мінітренінги. Діти разом обідають, відвідують заходи. У нас є дуже цікаві літературні події, коли приїжджають письменники, розповідають про свої книжки.

Усі діти центру можуть їх відвідувати. Потім діти звертають увагу, що інші можуть чимось відрізнятися. Тоді ми просто проводимо лекції та бесіди на цю тему.

– Ви також згадували про профорієнтацію. Чи зможуть у центрі отримувати таку підтримку старшокласники?

– Ми зараз розробляємо таку програму. Це наша новинка, але я думаю, що вона буде дуже актуальною.

– Дякуємо за розмову!

Розмову вела продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Знімальна група медіа "Погляду" побувала в сімейному хабі Save Ukraine в Ірпені, щоб на власні очі побачити, як працює система комплексної підтримки родин після евакуації. Після вимушеного переїзду через війну людям необхідно знайти житло, відновити документи, отримати медичну та психологічну допомогу, а дітям — адаптуватися до нового середовища.

Ірпінський хаб став безбар’єрним простором, де мультидисциплінарна команда (психологи, реабілітологи, освітяни) супроводжує сім’ї на всіх етапах - від тимчасового поселення до повної інтеграції в нову громаду. Ми поспілкувалися з родинами, які пройшли цей шлях. Як працює така допомога та чи можна масштабувати цей досвід на інші громади — дивіться у сюжеті.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.