Костянтин Гудаускас, волонтер із Бучі, який урятував сотні сімей

– Костянтине, як сталося так, що ви опинилися в Бучі напередодні гарячої фази війни?
– Коли я тільки-но приїхав в Україну, жив у Гостомелі. Мені сподобалося місце – передмістя, комфортно, прекрасна природа, красиве українське життя без галасу й метушні. Восени торік я винайняв квартиру в Бучі в житловому комплексі "Гран бурже". І тут мене застала війна.

– Ваш перший день війни яким був?
– Я прокинувся від вибухів. Перша думка – у когось свято, це феєрверки. У мене панорамні вікна в бік Гостомельського аеропорту. Я підвівся, підійшов до вікна і побачив, як висаджується російський десант. Було 24 лютого, приблизно 4.30.
Дивний стан: очі бачать, а мозок не може прийняти цієї інформації.

Я на автоматі пішов заварив каву. Потім зрозумів, що треба щось робити. Зателефонував своїй хорошій знайомій, яка займалася військовополоненими, Гайді Різаєвій (ми познайомилися, коли були січневі події в Казахстані) і сказав: "Що я можу зараз робити для людей? Дай мені спрямування". Вона припустила, що я зможу евакуйовувати людей, які опинилися на зайнятій росіянами території в напрямку Вишгорода.
У мене свій електрокар. На парковці біля будинку вже паніка – бігали люди з валізами. Я спробував проїхати через Гостомель і Романівку – це найпростіший шлях. Коли я в'їхав у Гостомель, назустріч вийшли українські військові, сказали: "У жодному разі туди їхати не можна, розвертайся і їдь іншим шляхом". Так я поїхав Варшавкою у бік Вишгорода. Рано-вранці. Затори, багато аварій, узбіччям їхала військова техніка.
Я доїхав до Вишгорода за три з половиною години. Довго шукав сім'ю, яку мав вивезти. Знайшов. Попросив їх позбутися всіх документів, тому що росіяни мене кілька разів зупиняли й обшукували.

У них не було ще стаціонарних постів, але була техніка, яка пересувалася і зупиняла цивільні автомобілі. Ми домовилися, що вони назвуться моєю сім'єю, мовляв, вибираємося в Київ, щоб виїхати з країни. Сценарій спрацював. Нас зупинили й вимагали документи.

Я сказав, що в будинок влучив снаряд, дякувати Богу, врятувалися, документів немає, крім моїх.

Це мої дружина й діти. Тоді в них, певне, було інше завдання, їм було не до цивільних, які в цій метушні намагалися кудись поїхати.

– І після цього ви знову почали вивозити людей?
Я давно підписаний на Дмитра Гордона – ще коли в Казахстані жив.

10 березня у стрічці прочитав його допис, що у Ворзелі в підвалі свого будинку перебувають народний композитор із дружиною та її мамою, у них закінчується їжа й ніхто не може їх урятувати.

Мене це вразило, бо я великий поціновувач музики. Вирішив спробувати – раптом у мене вийде. Зателефонував до свого друга, який тримав таксопарк, і попросив машину. Він сказав, що таксі не працює, на стоянці є авто, бери й допомагай людям.
Увесь вечір я вивчав карту, як проїхати, розумів приблизно, де блокпости, і знайшов дорогу, якої на карті немає – поблизу греблі біля Генеральських озер. Я там два роки тому був із другом на риболовлі. І вирішив, що це найбезпечніший шлях.
Рано-вранці взяв машину і поїхав. Наші українські військові на блокпості у Шпитьках не хотіли мене пропускати. Пояснював їм: "Я розумію всі ризики, розумію, що мене можуть убити, але дозвольте це зробити". Вони по рації з кимось радилися і за півтори години мене випустили. Обстріл не припинявся ні на хвилину. Я доїхав до дамби, зірвав замки з воріт, розтягнув машиною блоки і поїхав.
Перший раз я зіткнувся з росіянами на блокпості біля в'їзду в Рубежівку. Орки всі вийшли подивитися, як вони сказали, "що за хер приїхав". Я сказав, що я правозахисник, громадянин Казахстану, друзі попросили допомогти людям похилого віку, які в дуже поганому стані.

Вони, звісно, сказали: "Жодних коридорів немає, війна, тебе можуть убити". Я відповів, що все розумію.
Вони вийшли на когось по рації, і бойовою машиною десанту (БМД) приїхали старші офіцери. Мене догола роздягли й оглядали.

Я не розумів тоді для чого, думав: "Збоченці якісь, а не армія".

Тепер уже знаю, що шукали наколки та сліди від бронежилета.

У мене все життя два телефони – казахські зв'язки та окремо українські. У будь-якій ситуації я завжди показую казахський телефон. Його й забрали, мовляв, по дорозі назад забереш. Запитали, чи я знаю, куди їхати?

Я показав карту, яку заздалегідь накреслив, от кажу, бо я ніколи у Ворзелі не був, як і ви. Вони відпустили і сказали, якщо зверну кудись із дороги, розмовляти зі мною більше ніхто не буде.
Приїхав на вулицю Композиторів, 7. Усе зачинено. Переліз через паркан і почав ходити навколо будинку, стукати в усі вікна. На кухні піднявся ролет, я побачив дружину Ігоря Дмитровича Світлану і сказав одразу, що я від Дмитра Гордона, щоб напевно повірили. Вони швидко зібралися, узяли собак, і ми виїхали. Це було 11 березня і перша евакуація, яку я провів після контузії.

– Які моменти були найважчими?
– Бувало, мене в селищі зупиняли обшукували, бувало, над головою стріляли чи під ноги. Казали, що я працюю на СБУ чи на ЗСУ.

Я вмикав дурня й питав, що це таке. Намагався в екстремальних ситуаціях викрутитися.
Але були дуже небезпечні моменти. Якось вони пустили чергу над машиною з БМД. Я стояв біля паркана. Ішла колона, попереду БМД, а за ними три КамАЗи з трупами. Росіяни були дуже злі.

Тоді мені дуже дісталося, мене закопали ногами по спині, по нирках, по голові. Я розумів, що українці їх луплять як слід, а вони зганяють злість. Зараз я ставлюся до цього з гумором, але тоді було зовсім не до сміху.

Був момент, коли я поїхав у Бучу по дівчинку з осколковим пораненням голови. Її обов'язково треба було доправити в Київ у лікарню. Я був наляканий як ніколи: дівчинка непритомна під киснем, я побоювався, що вона помре в мене в машині.

Орки мене тримали на блокпості півтори години. Навіть не можу згадати, скільки разів вони наводили на поранену дитину зброю і казали: "Давай ми її вб'ємо, і тобі нікуди не треба буде їхати".

Я їм увесь час торочив: "Якби це були ваші діти або ваші люди похилого віку, я б по них теж поїхав. Я виріс у Казахстані.

У степу життя священне. Не можна в біді кидати людей. Я вважаю, що повинен допомагати". Закликав до їхньої віри в Бога, говорив, що вони мають можливість дозволити мені врятувати дитину. Спрацювало.
Ще раз потрапив під обстріл, коли їхав із повною машиною людей Варшавкою. По нас випустили чергу. У лобовому склі чотири отвори. Але жодна куля не зачепила людей. Просто диво.

Я зрозумів, що на машини не можна вішати жодних наклейок і папірців зі словами "діти", "евакуація" та інше. Навпаки, вони стріляли по таких машинах.

– Ви весь час діяли самотужки?
– Ні. Є волонтерка Оксана Черцова. Випадкова зустріч – вона вийшла по воду, побачила мою машину і побігла в кущі. Я зупинився і за нею.

Вона думала, що я росіянин. Потім я пояснив, що привіз продукти, запитав, чи вона знає, як і кому допомогти, запропонував робити це разом.

Вона викладачка в Інституті міжнародних відносин.

Розумна, інтелігентна, знає багато мов, водночас хоробра, не боїться ворога. Не бачив до війни жінок, у яких усі ці якості поєднувалися б.

– Після звільнення вже нікого не треба вивозити, ви, напевно, залишилися без роботи?
– Щодня мені надходять повідомлення, де можуть бути люди в біді. Зазвичай місцева влада десь у центрі відкрила волонтерські пункти, а роботи вдома немає. Її ми робимо.
Зараз у нашому штабі 37 осіб різних спеціальностей, зокрема медики, своя логістика і склад гуманітарки.

Допомогу постійно завозять, розподіляють, формують списки, щоби везти саме те, що людям потрібно.
Крім того, з Казахстану приїхав мій знайомий пластичний хірург, найближчим часом він робитиме пластику дітям, які дістали поранення обличчя. Отже, справ менше не стає.

– Костянтине, що думаєте далі робити?
– Поки що живу цим проєктом. Що потім, не знаю. Подивимося, як розвиватимуться події.
Моя думка така: Росія як держава більше не має існувати. 22 республіки, які перебувають у повній темряві, мають здобути свободу розвитку своєї нації, мов, культури. Росію потрібно позбавити будь-якої зброї.

Те, що я побачив на власні очі, не залишає жодного аргументу на користь іншого сценарію.