Буча
Київщина-суспільство
Інтерв'ю

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Родом із Донецька Юлія Нічволода закохалася у Бучу. Попри усі складнощі війни матір 5 дітей відкрила у місті вже третю кавʼярню Jul’s завдяки отриманому гранту. Про відважну жінку як приклад для інших згадала перша леді України Олена Зеленська на Українському Жіночому Конгресі. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Юлія Нічволода поділилися своєю історією життя та розповіла про шлях до втілення своєї мрії.

Буча – кохання з першого погляду

- Розкажіть про себе, свою родину, звідки ви родом та коли переїхали до Бучі?

- Я і мій чоловік народилися в Донецьку. У нас п'ятеро дітей: двоє синів Михайло і Савелій, 19 і 15 років відповідно, теж народилися в Донецьку. Нашим трьом дівчаткам Валерії, Маріанні й Улянці 10, 8 і 6 рочків. Коли в 2018 році я була вагітна Уляною, ми жили в Кропивницькому, додому повернутись уже неможливо було, тож ми шукали, куди можна переїхати, щоб влаштовувати наше життя.

Спочатку розглядали Київ, але відразу зрозуміли, що це дуже гучне місто, некомфортне для життя з дітьми. Випадково ми потрапили в Бучу – і я відразу закохалася в це місто. То було наче підліткове кохання з першого погляду. Я люблю нашу Бучу – зелену, комфортну, спокійну.

- Як почали займатися бізнесом і чому обрали для себе цей вид діяльності?

- За освітою я економіст. Після народження другої дитини залишила роботу і стала мамою в декреті. Коли ми з сім’єю жили в Кропивницькому, я вперше почала пити каву, натрапивши на затишну кав'ярню, де власник особисто спілкувався зі всіма гостями. Він знав усі вподобайки кожного гостя. Це було дуже круто. Мені сподобалася ідея. Я теж люблю розмовляти зі своїми відвідувачами, люблю, коли до мене приходять сім'ї з дітками. Я завжди кажу: якщо треба щось змінити, варто почати з себе. Якщо я буду піклуватись про гостей, то, сподіваюсь, таке ставлення як бумеранг піде далі і буде розповсюджуватись по Україні.

Відкрити кав’ярню – це була моя мрія. Чоловік про неї знав. Якось у 2020 році він випадково проїхав біля житлового комплексу "Континент", де на той час ще велось будівництво майбутнього ринку з маленькими будиночками, такими казковими, як в Європі, і зрозумів, що це саме те місце, яке нам потрібне. Він приїхав додому, взяв мене за руку і відвіз показати, де буде моя кав’ярня. Я сказала, що не зможу, а чоловік відповів:

"Я впевнений, що ти зможеш, а я тобі допоможу".

Ця його впевненість у мені надихає, весь час мене підтримує.

Так розпочалась наша історія з кав'ярнями. У 2021 році 1 червня на День захисту дітей ми відкрили нашу першу сімейну кав’ярню. Це був особливий момент для мене, бо ми перш за все дбаємо про дітей, їхнє щасливе майбутнє. Я хочу, щоб діти раділи і були щасливі.

На відкритті ми роздавали натуральні льодяники замість кульок. Я можу витратити гроші на кульки, але вони не принесуть нікому радості. Гостям дуже сподобались льодяники, тож на наступний день дівчині, яка їх власноруч виготовила, я запропонувала співпрацю, щоб і надалі такі цукерки продавалися в кав'ярні. Вона була дуже щаслива. Ми й досі з нею співпрацюємо. Таким чином почала формуватися наша команда.

На момент відкриття першої кав’ярні я мала двох працівників – Альону і Руслана.

Рік тому Альона з донькою виїхала закордон. Вона була для мене як член родини. Я дуже сподіваюсь, що вона там буде щаслива, хоча я не дуже вірю в щасливе життя закордоном і взагалі в Європі для українців. Але ж кожна людина обирає свій шлях самостійно.

Мій бариста Руслан у травні цього року пішов захищати країну. Ми постійно підтримуємо його на фронті, пересилаємо каву, енергетичні батончики.

Загалом я пишаюся своєю командою, яка була зі мною всі ті 9 місяців до повномасштабного вторгнення. Вони перші прийшли на допомогу після деокупації Бучі, почали наводити лад у кав’ярні, зварили першу каву в умовах повномасштабної війни 28 травня 2022, коли ще навіть не було вікон. Я дуже ціную, що вони всі залишились, а я, в свою чергу, дбаю про вчасну виплату зарплатні.

- Що було найважче при відкритті вашої першої кав’ярні?

- Звісно ж, було багато ризиків. Я не розуміла, як це бути власником кав'ярні, що треба знати, з чого починати. Тому ми знайшли класну консультанку, яка допомагала відкриватись великим бізнесам, ресторанам і в Європі, і в Україні. Ми були не таким масштабним проєктом для неї. Але коли ми спілкувались, вона сказала:

"Ти така закохана в свою справу, ти вже бачиш, як воно все буде. Твої очі палають. У тебе все вийде, а я трохи буду допомагати".

Через пандемію ковіду відкриття кав’ярні затягнулось на рік.

Я постійно перебувала у кав'ярні. Мені було важливо знати кожного гостя. Я спілкувалась з усіма.

Зараз ми вже маємо своїх постійних клієнтів, які можуть навіть не казати, що будуть пити, ми й так все знаємо: скільки кому цукру додати або без цукру, кому з лавандою чи без. Я вдячна нашим гостям за те, що весь цей час продовжують приходити до нас і підказують нам, як стати кращими. Я можу вчасно зреагувати на будь-які помилки, наші або постачальників.

- Нещодавно ви відкрили вже третю кав'ярню. Розкажіть про це.

- Дехто нас, мабуть, вважає божевільними людьми, бо ми у такий складний час продовжуємо щось масштабувати, відкривати. Але я можу сказати, що дії повномасштабного вторгнення і наша присутність у Бучі під час окупації, змінили нас, наші цінності. Війна триває вже більше 10 років, і ми як ніхто розуміємо, що чекати нема чого, треба жити далі, не витрачаючи марно часу.

Коли я пішла на навчання на "Відважну" рік тому, мені хотілось відновити свої знання, адже інститут я закінчила у 2006 році.

"Відважна" – акселераційна програма для українок, які заснували мікро- чи малий бізнес, або мріють розпочати власну справу. Програму запустила мережа центрів Дія.Бізнес за підтримки Міністерства цифрової трансформації України і Офісу з розвитку підприємництва та експорту за сприяння глобальної ініціативи She’s Next Empowered by Visa, – прим. ред.

Це були надзвичайно важливі три місяці мого життя. Я навчалась разом із моєю підлеглою з відділу SMM, яка є моєю правою рукою у багатьох питаннях, а іноді й виступає психологом, коли потрібно просто вислухати. Та й взагалі наша кав'ярня теж часто є місцем, де можна не лише попити каву, а й отримати психологічну підтримку, що дуже важливо під час війни. Наш пункт незламності, як я часто жартую.

Закінчивши навчання, я вийшла у фінал, отримавши грант на 150 тисяч гривень.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення
Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - 1 - зображення

Це була така міні перемога. Ми змогли відновити розбиту кав'ярню, будували нові плани… Я захистила свій грандіозний і фінансово важкий проєкт. На його реалізацію потрібно 100 тисяч доларів, а грант всього 150 000 гривень. Тому поки що він на стопі.

Але за грантові кошти ми з чоловіком вигадали зовсім нову для Бучі концепцію – артоб'єкт, намальований моїм чоловіком, – казковий ліхтарик феї Дінь-Дінь. Ми його поставили в парку "Олівці".

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Це локація, де діти могли поїсти смачне натуральне морозиво, десерти, батьки пили каву, а також можна було підійти до нашої феї і загадати бажання. Це дійсно артоб’єкт, зроблений не з метою прибутку. Мені ще й хотілось створити місце, куди б могли прийти іноземні делегації і побачити, що Буча, незважаючи ні на що, продовжує жити.

Влітку до нас часто приходять сім’ї і фотографуються. Це дуже приємно.

Нещодавно ми відкрили третій заклад. Це не зовсім кав’ярня, а міні кафе, адже багато людей нам казали, що хотіли б поснідати у нас, проте кухні в двох інших кав’ярнях ми не мали. Тепер ми готуємо сніданки весь день, а також перші страви для дітей. Наше меню збалансоване, я консультувалась із нутриціологом. Якщо людина не має можливості приготувати їжу вдома, може заїхати до нас і взяти з собою щось на обід чи вечерю. Є меню для дорослих і дітей.

Ми готуємо фірмовий десерт "Тирамісу", який всі дуже люблять. Також у нас є авторські алкогольні чи безалкогольні коктейлі, щоб максимально зібрати всю родину за одним столом. Адже я й хотіла створити сімейний заклад, куди приходять разом із дітками, щоб затишно провести вечір, пограти в настільні ігри, поспілкуватися тощо.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення
Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - 1 - зображення
Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - 2 - зображення

- Чим ваш бізнес є особливим? Що вас відрізняє від інших?

- Багато хто каже, що він є особливим, бо там моя душа. Можливо, це занадто голосно сказано, але, мабуть, так воно і є. Я не втомлююсь від своєї справи. Якщо мене щось засмутило вдома, я їду до кав'ярні, де працюю, спілкуюсь із людьми. Це відновлює мене, додому їду вже щасливою. Кав'ярня надихає мене, а я її. Ми ось так балансуємо, один одному даючи енергію.

Мене тішить, що гості приходять до нас із радістю. Іноді ходять по усім трьом локаціям. Певний час у мене була ідея не називати однаково ці заклади. Але все таки я вирішила, що це буде ніби мережа Jul’s, щоб люди нас впізнавали. У нас скрізь однакова кава, молоко до неї, коктейлі…

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Ми максимально навчаємо наших нових співробітників робити каву якісно й професійно.

Нещодавно був один випадок пізно ввечері, я вже збиралась додому, коли до нас завітали відвідувачі, побачивши нашу яскраву вивіску, хоча спочатку збирались у McDonald’s.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Тому ми зробили правильно, залишивши для всіх закладів єдину назву. Вже навіть зареєстрована наша торгова марка.

Я дуже хочу й надалі розвивати нашу Бучу, бо вона того варта.

Тут все більше місцевими жителями стають люди із Харкова, Запоріжжя, Сум і Полтави. Я постійно бачу нових гостей, які спочатку приходять трошки перелякані, бо ще не знають нікого, місто їм чуже.

У таких випадках я підходжу, вітаюсь, починаємо спілкуватись, при потребі допомагаю якоюсь порадою чи ділюсь контактами. Я була такою ж розгубленою, коли переїхала в Бучу, але мені допомагали нові знайомі.

Зараз я маю багато друзів.

Окупація – Кіпр – повернення додому

- Давайте згадаємо, яким для вас був початок великої війни? Що робили? Які рішення тоді приймали?

- 22 лютого у моєї наймолодшої доньки був день народження. Ми святкували її 4-річчя і не вірили, що щось страшне буде, хоча в той день на дорогах я бачила багато воєнної техніки. 24 лютого зранку, почувши сильні вибухи, ми сховались із дітьми на першому поверсі під сходами. Ми були дуже перелякані, але все одно вирішили залишитися. Тут наш дім і бізнес. Навіть наша кав'ярня відкрилася 24 лютого.

Бариста Руслан, який зараз на фронті, працював до пів на третю, потім стало дуже гучно.

24 лютого ввечері нас покликали до себе друзі. У них був великий підвал у недобудованому будинку в Гостомелі. Ми поїхали, але через кілька днів не стало ні їжі, ні світла, ні води.

Ворожі танки стояли буквально в 50 метрах від нас, тож ми не могли нікуди виїхати.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення
На фото запис з камери спостереження кав’ярні Jul’s Coffee and Peace 27 лютого 2022 року.

Також зник зв'язок, але я отримала звичайну смс від подруги, яка написала, що почались перемовини, має бути трохи тиша, тому можна спробувати дійти до нашого дому, а це 5 км.

На авто ми не ризикнули їхати, пішли пішки – і почався обстріл.

Маленькими перебіжками ми дістались дому. Було дуже страшно.

Але нас оберігав Святий Миколай, ікона якого весь час була з нами.

Коли опинилися вдома, це було таке щастя. Ми змогли покупатись, бо мали генератор. У домі було тепло, я нагодувала дітей, адже ми вже декілька днів нічого не їли.

Протягом кількох днів було затишшя, проте 3 березня зник зв'язок, а з 4-го ми були вже в окупації. Обстріли відбувались над нашим будинком, було дуже гучно.

До 10 березня ми залишались в окупації, боялись виїжджати, бо бачили, як на наших очах розстрілювали автівки. Ми зрозуміли, що будемо чекати на евакуаційні коридори.

Їжа трохи була, вода завдяки генератору теж, паливо мали, тож могли грітись. Потім нас забрали до себе в підвал сусіди. Усього там нас було 16 чоловік. Іноді ми готували кашу просто в каміні на дровах, коли вже не стало ні світла, ні газу.

10 березня окупанти прийшли на нашу вулицю, почали розбивати вікна в кожному будинку, стріляли камери… Коли дійшли до нас, я і сусіди вийшли, показали їм свої документи, сказали, що ось тут живемо, маємо багато дітей. Вони сказали, що лякати нас не будуть, просто перевіряють, чи є у нас якась зброя. Зброї ми не мали, лише купу дітей: п’ятеро моїх і троє сусідських. Вони дозволили мені зайти до мого будинку, а самі пішли по всіх кімнатах. Розбивали все, що бачили.

Я дуже вдячна за те, що я тоді не знала, що взагалі коїлось у Бучі, бо ми були без зв'язку. Тому я не перелякалася, коли побачила 13 озброєних військових у балаклавах. Вони мене не чіпали, слава богу. Коли я в них запитала, чи взагалі є можливість виїхати, відповіли, що якщо нам щось не так, то можемо виїжджати, а розстрілювати вони не будуть, бо сьогодні у них наказ по мирним жителям не стріляти.

Ми зібрались за півгодини і виїхали двома машинами. Я взяла старшого сина Михайла і найменшу доньку. Інші діти сіли до автівки чоловіка. Коли ми їхали, я постійно плакала і молилась, а мій син казав:

"Мамо, перестань плакати. З тобою твій Архангел Михаїл. Усе буде добре, ми з тобою виїдемо".

Разом із нами зібралася величезна колона автомобілів. Спочатку поїхали до друзів, згодом полетіли на Кіпр через Будапешт, де були безкоштовні евакуаційні рейси.

На Кіпрі ми мали друзів. Мій старший син там зараз навчається і працює, оскільки для українців на Кіпрі є гарні програми для навчання.

Чоловік повернувся у Бучу в травні 2022 року після деокупації. Я повернулась 7 вересня, хоча він мені казав почекати ще 2-3 тижні. Але я взяла квитки, сказавши:

"Досить вже гратись в Арестовича. Я не хочу тут залишатись, я сходжу з розуму".

Я була закордоном одна з дітьми, ще й пішла працювати спочатку у кав’ярню, потім до кондитерської. Це був цікавий досвід, але дуже важкий.

О 7 ранку я вже мала бути на роботі, а о 16.00 поверталась.

Діти були самі, без нагляду. Увечері я мала приготувати їм їжу на весь наступний день.

Я дуже вдячна моєму сину Савелію, якому на той час було 12 років, за його допомогу з дівчатами. Їм на той час було 4, 6 і 8 років.

Старший син увесь день працював баристою, бо вже мав досвід. Зараз він – головний менеджер у кав’ярні, яку відкрили українці на Кіпрі.

Кава, що об’єднує

- Коли і як ви почали відновлювати бізнес? З чого почали цей процес?

- Восени 2022-го, коли я з дітьми була вже вдома, ще не працювали школи. Потім почались масові обстріли, блекаути… Вікна в кав'ярні ми відновили, готувались до зимового періоду. У нас не було генератора, бо його вкрали під час окупації. Придбати новий мені допоміг мій гість за нормальною ціною.

Як тільки в нас з’явився генератор, почались блекаути. Я звернулась до нашого інтернет провайдера "Бест", щоб нам поставили оптоволокно.

Таким чином ми стали незалежною одиницею зі світлом й інтернетом. Відвідувачі приходили о 8 ранку, займали місця і працювали весь день. Я не брала за це кошти, не звертала увагу, бо розуміла, що треба допомагати один одному в складні часи. І це було правильним рішенням для моєї совісті.

Коли в квітні-травні 2022 року наша кав'ярня ще була зруйнована і ми не розуміли, чи взагалі буде можливість її відновити, ми запустили брендовану каву, щоб об'єднати наших гостей по всьому світу.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Ми розуміли, що багато хто роз'їхався, проте сумує за домом і спокійним життям.

Наша брендована кава була покликана хоч на кілька хвилин повернути людину подумки додому у її звичне, довоєнне життя.

Частину каву ми зробили меленею, щоб відправляти хлопцям на передову, підтримати їх, зігріти. Адже кава надихає, дає енергію і можливість трохи відпочити. Ми пропонували гостям купувати пачку кави, а потім усе придбане від їх імені ми передавали на фронт. Бо не можна забувати, завдяки кому ми всі маємо можливість сьогодні жити і працювати. Це також була підтримка нашого бізнесу. Хтось навіть, купуючи пачку, залишав з нею записочку з побажаннями для наших військових. Ми це все так і відправляли.

Таким чином ми пережили важкий кінець 2022 року та початок 2023-го.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Жива музика в кав’ярні – бучанське ноу-хау

- Чи доводилось вам змінювати напрям своєї діяльності або, можливо, щось у бізнесі в умовах війни?

- На самому початку, коли були обстріли, а ми ще не мали генератора, кавомашина не працювала, тому ми просто заварювали фільтр каву.

Круасани доводилося випікати не в кав’ярні, а вдома. Іноді підводив постачальник. Це навчило мене не залежати від одного постачальника, а співпрацювати з кількома. Щоб вітрина не залишалася порожньою, я придумала робити власноруч десерт "Тирамісу".

Разом із баристою ми пекли вдома пироги, адже відвідувачі завжди хочуть щось смачненьке до кави.

Кардинально щось змінювати не довелося. Проте після деокупації ми перестали робити у кав’ярні вечори живої музики, які я започаткувала у 2021 році фактично першою у Бучі в маленькому закладі.

Я обожнюю живу музику, кайфую, коли грає саксофон або скрипка, тож мені дуже хотілось дати таку можливість своїм гостям.

Кава як ковток життя: інтерв’ю з бучанською підприємицею Юлією Нічволодою - зображення

Ми робили це по п'ятницям ввечері перед вихідними, щоб відвідувачі могли спокійно закінчити робочий тиждень і відпочити. Ми збирали велику аудиторію, іноді бронювання столиків відбулось з п’ятниці на наступну п’ятницю.

У нашому новому закладі я планую відновити вечори живої музики. Думаю, багато хто з гостей мене підтримає в цьому. Ми всі живемо сьогодні в стресі. Іноді хочеться відпочити. Навіть хлопці з фронту кажуть:

"Ми тут заради вас. Тому продовжуйте жити".

А ми у свою чергу можемо лише донатити і допомагати весь час, не забуваючи дбати про себе, а особливо про психічне здоров’я наших дітей.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Фото для публікації надані Юлією Нічволодою.


Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.