Чотири тижні окупації Ірпеня очима кудлатого дворняги Кузі

Березень 2022-го. Ірпінь частково окупований росіянами. Вулицями міста блукає великий чорно-сивий пес.

В його очах світ догори дриґом. У підвалах, де раніше ховалися від холоду собаки-безхатченки, тепер живуть люди.

З неба щось летить і падає, через що будинки починають горіти і складаються, наче собачі будки.

У повітрі запах гару й кіптяви. Уздовж вулиць відпочивають люди, які чомусь не рухаються. 

Мій Ірпінь – це запах хвої та листя, особливо після дощу. Він змішувався з вихлопними газами автівок, яких щороку більшало, та димом від шашликів із приватних будинків та набережної.

Моє місто найкраще було чутно зранку, коли тисячі дволапих спочатку виїжджали до Києва на роботу, і ввечері, коли вони поверталися додому.

Чому мій собачий бог обрав для мене саме це місце на Землі, ніхто не знає.

Мій перший господар Андрій згадує, що 2015-го року ще малим цуценям мене підкинули під їхній бузковий паркан з намальованою лілією.

Господарі намагалися посадити мене на цеп, наче сторожового пса. Але це точно не моє покликання.

Я робив все, щоб звільнитися від залізного ланцюга, виснув на ньому, наче самогубець у зашморгу. Або викопував глибокі ями під парканом, що були більше схожі на довгі бліндажі.

Трошки посивілий, із скуйовдженою довгою шерстю з ковтунами та шматком залізного ланцюжка на шиї я зрештою втік із подвір'я.

Здебільшого вештався навколишніми вулицями Лермонтова, Давидчука, Київською, Лисенка, заходив на Пушкінську, навідувався до центру Ірпеня.

Голодним я ніколи не лишався. Міг пошкребти у хвіртку деяких будинків, господарі яких завжди щось виносили поїсти.

Іноді навіть лапою не доводилося поворухнути – добрі люди кидали мені харчі з балконів багатоповерхівок.

Одне з моїх улюблених місць в Ірпені – перехрестя вулиць Давидчука та Лермонтова.

Автівки, за якими я любив поганятися, будинок біля перехрестя, де міг завжди знайти собі їжу, та гарна точка для спостереження – справжній собачий рай.

Коли залізяки влучали у приватні будинки, вилітали шибки, зносило дах або будівлі взагалі розвалювалися на шматки, як собачі будки.

Де-не-де спалахували пожежі. Але до нас чомусь вже не приїздили чоловіки у шоломах на великих червоних машинах із сиренами, як було колись.

Іноді люди самі гасили полум'я, часто будинки горіли по кілька діб. Відтоді повітря наповнилося димом, їдким гаром. 

Дехто з житлового комплексу "Аристократ" виїхав, інші гуртувалися разом та перечікували обстріли у підвалі будинку. Потім люди почали розводити багаття посеред дитячого майданчика.

Вони готували їжу на вогнищі. Мені завжди перепадали запашні шматки їдла від сивого чоловіка з вусами та його дружини, яка була завжди поряд із ним.

Чоловік озивався на ім'я Євген Миколайович, а жінка невеликого зросту зі світлим волоссям − на ім'я Валентина.