"Для відродження України Любов Панченко зробила все можливе мовою мистецтва". Інтерв’ю із завідувачкою Музею шістдесятництва Оленою Лодзинською

Любов Панченко пережила радянські заборони, десятиліття замовчувань і невизнання та навіть окупацію Бучі. Але її барви – насичені, сміливі, невідворотно українські – вижили. Сьогодні їх можна побачити у стінах Музею історії міста Києва, де відкрилася виставка "Всесвіт Любові". Це не просто експозиція – це акт пам’яті, визнання творчості мисткині та знайомство з її особистістю, яку надто довго ігнорували. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" Олена Лодзинська, завідувачка Музею шістдесятництва, що є філією Музею історії міста Києва, розповідає про підготовку та збір експонатів для виставки "Всесвіт Любові", згадує, якою була Любов Панченко за життя. Її смерть внаслідок російської окупації Бучі стала поштовхом, щоб про неї і її творчість дізналася широка аудиторія. На виставці "Всесвіт Любові",  яка триватиме до 1 червня 2025 року, можна побачити картини, колажі, акварелі, ескізи одягу, вбрання, аксесуари, фотографії та особисті речі мисткині.

Усі жанри творчості в одній виставці

- Олено, розкажіть, про виставку "Всесвіт Любові". У чому її унікальність?

- Це перша і найповніша ретроспективна виставка художниці Любові Панченко, на жаль, посмертна, де представлені всі жанри її творчості, в тому числі ескізи, моделі одягу, хоча дещо лишилося за кадром.  

Усі представлені на виставці експонати Любов Михайлівна передала нашому Музею шістдесятництва ще за життя, за що ми їй, звичайно, дуже вдячні. Ми щасливі ще й тому, що змогли видати перший і єдиний в її житті альбом творчості "Любов Панченко: повернення", який вона в друкованому вигляді, на жаль, не встигла побачити, але хоча б потримала в руках планшет із макетом цього видання. Вона дуже тішилася, що нічого з її робіт не пропало, дякувала за те, що книга має вийти. Це було за два тижні перед початком повномасштабної війни, на її останній день народження в Бучі, де вона народилася і прожила все своє життя. Привітати її прийшли Любов Крупник, співробітниця Українського інституту національної пам'яті, яка разом із нами працювала над створенням книги "Любов Панченко: повернення", Ольга Продан, депутатка Бучанської міськради, і Наталя Кухельна. Вони втрьох принесли квіти, показали на планшеті макет майбутньої книги.

Пані Люба по-святковому вдягнулася, хоча була вже слабенька, але щаслива і рада їх бачити. Вона сказала забрати до музею її речі, які ми не взяли минулого разу, дозволила піднятись на другий поверх і забрати її архівні папки, де були переважно ескізи до моделей одягу, наробки, креслення до двох її колажів і дрібні ескізні малюнки. 

- Чия була ідея організувати таку виставку?

- Ідея створити таку величезну і повну виставку у нас була від самого початку, як тільки ми зібрали більшість її робіт. Але Музей шістдесятництва – це філія Музею історії міста Києва, тож приміщення зовсім невелике. До повномасштабного вторгнення всі зали були щільно заповнені постійною експозицією. Тому ми не мали місця, щоб зробити виставку усіх її робіт.

А тут, у Музеї історії міста Києва, ми змогли представити все. Любов Панченко – багатожанрова художниця, яка все життя працювала, створювала красу і була готова щедро нею ділитися. Якщо її хтось і знав у радянський час, то це були читачі і читачки журналу "Радянська жінка", бо там друкувалися її креслення, викрійки до одягу, вишиванок, рушників, килимків, узори для вишивання та її власні розробки одягу. Але вона була там одна серед інших. І той журнальний формат був розрахований на майстриню-початківицю, тобто на просту жінку з народу, яка хоче собі зробити щось цікавіше, ніж пропонує універмаг. Звичайно ж, у журналі були представлені прості речі, а не ті ексклюзивні мистецькі вироби, на які вона була взагалі здатна і які робила для себе. Своїм образом Любов Панченко показувала, якою ошатною, красивою може бути сучасна українка.

Але її моделі ніколи не доходили до масового виробництва, навіть коли вона працювала в Республіканському будинку моделей.

Зате створене Любов’ю Панченко національне вбрання демонстрували під час показів іноземним гостям, щоб довести, як вільно розвивається в Союзі національне мистецтво й легка промисловість. Закінчувалася виставка, іноземці йшли, прицмокуючи від задоволення, а замість "спасибі" міністр знову був незадоволений і казав міняти стиль. Одного разу пані Люба не витримала й огризнулася: "Може, пора міністра міняти?". Взагалі вона була гостра на язик.

- Що саме є основою нинішньої експозиції?

- Біографічний матеріал, її студентські студійні роботи, також розписи, графіка раннього періоду. Є акварелі карпатського періоду 1965-1966 років. Також ми відтворили інтер'єр її будинку в Бучі. Там є речі, які вона своїми руками робила, а також її колекція Косівського посуду, привезені речі з Карпат, якими вона користувалася, швацька машинка тощо.

- Чому обрали для виставки назву "Всесвіт Любові"?

- Вибір назви "Всесвіт Любові" пов’язаний з її ім'ям Любов та світлим настроєм, який викликає її творчість.

Вона любила все живе. І ця аура любові завжди відчувалась у її роботах. Вона любила Україну в цілому, свою Батьківщину, але ненавиділа ворогів і все те, що заважало жити. Це було в її характері.

- Яка основна ідея виставки "Всесвіт"?

- Нам хотілося показати все, найбільшу кількість її робіт, які практично ніхто не бачив. Ми прагнули познайомити людей не лише з її творчістю, але й більше розповісти про неї як особистість, адже її знало лише близьке коло друзів.

- Що стало для вас особистим відкриттям у процесі роботи над виставкою, можливо, знайшли маловідомі роботи або архівні матеріали?

- Ми практично всі її роботи бачили раніше. Нас як істориків менше цікавила її діяльність як модельєрки одягу, а більше як художниці-шістдесятниці, яка, як і всі митці того часу, вкладала глибокий смисл і політичний підтекст у власні твори. І хоч пані Люба завжди казала, що далека від політики, проте вона все пропускала через себе і відтворювала у своїх роботах.

- Чи є роботи Любові Панченко, які експонуються вперше?

- Більшість представлених на виставці "Всесвіт Любов" робіт Любові Панченко широка публіка ніколи не бачила. Зокрема, усі її акварелі не вміщалися в нашому залі, тому ми обрали з них найцікавіші. Її вишиті роботи взагалі ніде не демонструвалися, як і килимки, побутові речі… Так само одяг ми фотографували для книжки, але його ніхто не бачив вживу. Хіба що на виставці "Літорость порубаного саду" ми представляли її пояси.

Цікавим експонатом є подерта сорочка, яка збереглася у пані Люби і яку вона сказала мені забирати, коли я була в неї вдома.

Якщо звернути увагу на узори на манжеті, можна побачити сваргу, яка в радянський час трактувалась не інакше як фашистська свастика. Цей старовинний символ як оберіг вишивали на сорочках, які у радянські часи небезпечно навіть було вдома тримати.

Довідково: в Україні сварга з давніх часів символізувала центр, навколо якого обертається світ. Також сварга символізувала Творця Всесвіту – Сварога, Бога-Отця. Сваргою називався і простір, в якому перебуває Творець Всесвіту. На давньоіндійській мові – санскриті – сварга означає рай.

Усі роботи Любові Панченко, які ми маємо, вона віддала нам за життя у 2019 році. У неї не було дітей, тому вона дуже любила свої творіння. Проте вона вже не могла за ними доглядати, тому попросила нас їх забрати і дещо реставрувати, зокрема колажі. На початку лютого 2022 року вона передала нам кілька папок з архівними матеріалами.

- Як глядачі реагують на цю виставку?

- Дуже приємно, що люди приходять до нашого музею. Мені здається, що ми отримуємо тільки гарні відгуки. За тиждень буває по дві-три екскурсії.

Художниця з дитинства
 
- Можете розказати, якою була Любов Панченко? Що ви знаєте про її життя?

- Любов Панченко народилася у 1938 році у Бучі, тоді це було село Яблунька, у звичайній сільській родини, яка займалася присадибним господарством, тримала корову. Після Другої світової війни на світ з'явилася її молодша сестричка Валентина. У нас є кілька фотографій в архіві, де Люба – маленька дівчинка в дитячому садочку в бідненькому одязі. Уже в дитячому садочку вона хотіла малювати, і там їй давали таку можливість.

У школі бажання малювати тільки посилилося.

Тож закінчивши школу, вона вирішила вступати до художнього училища прикладного мистецтва в Києві, що на території Печерської лаври (нині Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, - прим. ред.). Вступивши туди, обрала саме факультет вишивки, тому що росла в атмосфері хатніх вишивок. Чим іще могла селянська родина прикрасити побут? Тими ж вишитими рушниками, скатертинами, а на свято завжди одягали вишиту сорочку. Традиційна українська краса – те, на чому виховували її смаки з самого дитинства. До речі, в нашій експозиції є всі ці речі: хатні вишиті рушники, сорочка матері Любові Панченко…

В училищі Любов Панченко опановувала не лише різні техніки вишивання, але й здобула ґрунтовну художню освіту. Вона закінчила училище з великим запізненням аж у 1960 році: два роки довелося пропустити через хворобу.

У той час в Києві відкрилася філія Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова (нині Інститут поліграфії та медійних технологій, - прим. ред.), тож вона вступила на факультет графіки. За спеціальністю вона мала стати книжковим ілюстратором. Однак її цікавило практично все: і графіка, і живопис, і класичний малюнок. Вона пробувала себе в усіх жанрах. Серед її студентських робіт, які створювалися в студії інституту, є дуже незвичні. Так, зробивши замальовку в студії, вона потім допрацьовувала, додавала якийсь антураж, інтер'єр, пейзаж. Тож можна бачити деякі дивовижні речі. Зокрема, натурниця на жовто-блакитному тлі, що було на той час забороненими кольорами.

Вона як художник, звичайно, ніяких заборон на кольори визнати не могла: як можна заборонити сонце і небо? Але таке поєднання, ясна річ, що ніде б ніколи не надрукували. Більше того, могли спитати, чи свідомо людина таке зобразила. У неї все було свідомо. Вона знала, що робить. Українська історія, традиція для неї дуже багато означали. Тим більше, що на початку 1960-х років вона стала відвідувати Клуб творчої молоді – товариство однодумців, людей із різних галузей культури. Там діяли різноманітні секції. Хлопці відразу помітили дівчину з розкішною чорною косою ледь не до п'ят в одязі наче й сучасному, але разом з тим національному.

Її запитали, чи пише вона вірші, а вона відповіла, що малює, і показала свої роботи. Серед них були ілюстрації до Шевченкової "Катерини", але пропущені через себе, власний світогляд і відчуття мистецтва.

Вона створила свою графічну "Катерину", і там нема нічого зайвого. Кожна деталь має своє значення. Катерина сидить на широкому пеньку, зрубаного колись могутнього великого дерева. З того пенька піднімається тоненький молодий пагін, але і той уже надламаний. Катерина тримає на руках дитину – символ майбутнього. Катерина, Україна, дитина, надламаний пагін – це та символіка, яку вона вкладала. А сама вона робила все, щоби той пагін жив, щоб Україна могла відродитися і наслідки вже тоді очевидного тотального активного зросійщення намагалася знівелювати, подолати, навернувши людей до власної культури, традицій.

Для відродження України Любов Панченко зробила все можливе мовою мистецтва.

У 1965-1966 роках Любов Панченко їздила в Карпати, звідки привезла близько сотні ескізів, замальовок, мокрих акварелей, карпатських пейзажів.

У цих роботах проглядається її ставлення до всього живого. Вона олюднює природу. Взагалі бачимо, що на початку 1960-х років її творчість вибухає в усіх жанрах. Вона пише дипломну роботу "Тіні забутих предків", створюючи власну версію, з успіхом її захищає, а також займається і декоративним розписом, й аквареллю.

На її ранніх декоративних розписах ми можемо побачити такі колючі ламані лінії, наприклад, у роботі "Брати", де півні б'ються між собою.

А трохи згодом бачимо м'які, округлі, лагідні лінії. Вона олюднює не лише на тварин, адже коли дивимось на її пейзажі, можемо побачити дерева, які мають свій характер.  

- Як далі роки розвивалась творчість Любові Панченко після розквіту в 1960-х роках?

- Напруженість у суспільстві зростала. Лише в 1965 році було заарештовано 20 діячів української культури. Вона про це знала й дуже переживала. До її близького кола друзів належав В’ячеслав Чорновіл, який написав свою збірку "Лихо з розуму" про засуджених в 1965 році. Його за це у 1967 році посадили до в’язниці. Він вийшов через півтора роки завдяки амністії, відбувши половину терміну засудження. Вийшовши з в’язниці, він одразу зайнявся "Українським вісником" (Український вісник – позацензурний суспільно-політичний журнал, що виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1–6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 роки і був присвячений українським політв'язням, - прим. ред.). Кожне колядування, в якому В’ячеслав Максимович залюбки брав участь, закінчувалося у хаті в пані Люби в Бучі. У тому ж гурті був і Микола Плахотнюк та інші друзі-шістдесятники.

У січні 1972 року сталася нова нищівна масова хвиля політичних арештів по всій Україні. В’ячеслава Чорновола, Миколу Плахотнюка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Данила Шумука заарештували в один день.

В цілому протягом року було заарештовано 72 особи з різними вироками. Вони пішли в табори, адже були засуджені на довгі періоди. Їх друзів, які лишилися на так званій волі, це вражало й обурювало. Люба Панченко відгукнулася своїм колажем "Єретик", оскільки засуджених стали називати дисидентами, а слова "дисидент" і "єретик" приблизно одного порядку, майже синоніми, і позначали тих, хто повстав проти системи і прагнув реформувати її зсередини. У її колажі "Єритик" (Вогнище інквізиції) фігурує палаюча, але незламна, горда людина, яка нагадує силует Івана Світличного – лідера українських шістдесятників і Клубу творчої молоді. Всі його дуже любили, поважали, в тому числі пані Люба.

У 1970-ті роки Любов Панченко створює переважно колажі. Вона працює в Республіканському будинку моделей, де її роботи не затверджуються на виробництво, але використовуються для вузького виставкового проєкту для іноземних делегації як прикриття, ширма, показуючи, що національне мистецтво нібито існує, хоча його в СРСР ніхто й не бачив. Їй для роботи надавали матеріали, тканини, які в Союзі тоді були взагалі дефіцитними. Із цієї яскравої якісної тканини створювали колекції, а обрізки їй було шкода викидати. Вона ж знала, скільки то все коштувало. До того ж їй було цікаво застосувати ті обрізки, дати їм нове життя, тому вона почала робити колажі. На картон чи фанеру підбирала клапті за кольором і за допомогою клею створювала ледь не живописне панно на різні теми. Таким чином вона створила близько 40 колажів. У нас в музеї зібрано 16. Інші або в приватних колекціях, або загубились, на жаль. Одна з робіт "Скорбота" (Пам'ять), яка належала Миколі Плахотнюку і Валентині Чорновіл, загинула в Бучі 17 березня 2022 року, коли під час окупації прилетіло в ту хату, де до фундаменту все було знищено.  

Після роботи в Республіканському будинку моделей хвороби підкосили Любов Панченко, хоча на пенсії вона ще продовжувала малювати. У часи перебудови всім було якось не до мистецтва. Активний і тривожний час…

Любов Панченко була щаслива, що повернулися з ув'язнення її друзі. Вона щедро дарувала їм свої роботи. Микола Плахотнюк ходив до Ірпінської і Бучанської міськрад, розповідав про неї як видатну художницю, але його слова не були тоді сприйняті з ентузіазмом.

Лише в 1988 році відбулася невеличка виставка її робіт у коридорах редакції журналу "Київ", але там не була представлена навіть десята частина її творчості.

Врешті-решт вже після 1991 року зусиллями того ж Миколи Плахотнюка були організовані кілька виставок в Ірпені в дуже маленькій галереї імені Веніаміна Кушніра політехнічного інституту (нині Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, - прим. ред.).

Повноцінні виставки Любові Панченко відбулися значно пізніше, коли офіційно відкрився Музей шістдесятництва. Ми використовували її роботи навіть на виставках, присвячених іншим темам, наприклад, Карпатам.

Сама Любов Панченко ніколи не нарікала і не скаржилась на відсутність виставок, жила скромненько у хаті, де не було жодних зручностей. Як почесній громадянці Бучі їй зрештою провели водогін і зробили каналізацію. На допомогу присилали соціальних працівників, які говорили до неї російською мовою. Тож вона, навіть не відкриваючи дверей, казала, що не потребує ніякої допомоги. Поки не прийшла Олена Єфремова, яка заговорила рідною мовою. І цього виявилося цілком достатньо.

Коли війна постукала в двері

- Чи намагався хтось допомогти Любові Панченко з приходом повномасштабної війни?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, Любов Панченко перебувала вдома в окупації. Ми знали, що вона там. У неї не було телефону. Із рідних у неї була лише сестра, яка жила на іншому кінці Бучі і, як і всі, боялася під час окупації носа у власний садок виткнути. Уже згодом я говорила з пані Любою в лікарні. Мені було цікаво, чи вона усвідомлює, що почалась велика війна і що взагалі відбувається, бо жила вона трохи відірвано від світу. Виявилося, що все вона прекрасно розуміла. Оскільки хатка в неї була старенька, без ремонту, окупанти до неї не вломилися, її саму не зачепили. В останній день окупації стався приліт на її подвір'я: розбило сарайчик і вибуховою хвилею вибило вікна, пошкодило двері.

З нею всередині був улюблений песик Боня, який вискочив через вибиті двері і побіг до сусідів. Вона ж впала без свідомості, виснажена була. Саме собака привів до неї сусідів, які знайшли її на підлозі і машиною, не зважаючи на обстріли, вивезли до Києва. Вона опинилася в лікарні №5. Ми її шукали через довідкову київських лікарень. Коли ми приїхали її провідати, біля неї був її двоюрідний племінник, який жив неподалік. Лікар сказав, що вона ні на що не реагує і не їсть. Ми підійшли, але вона зреагувала на квіти, які ми принесли. Ми не так часто бачилися до того, тож не знали, як з нею розмовляти, щоб вона згадала, хто ми. Нагадали їй, як ми до неї приїжджали разом з її друзями на день народження. І тут вона раптом голосно і протяжно сказала: "Пам'ятаю". Очі її ожили, вона навіть скуштувала банан і шоколадку. Волонтери нам організували для неї цілу коробку дитячого харчування. Санітарочок ми поінформували, хто вона, попросивши її підгодовувати. Ми дуже сподівалися, що її можна відгодувати, щоб вона повернулася до життя. Звісно, було зрозуміло, що вона самостійно жити не зможе навіть за допомогою Олени Єфремевої. Їй потрібна була цілодобова допомога. Ми почали шукати пансіонат, для оплати якого навіть оголосили збір коштів, адже її мізерна пенсія не покрила б витрати. Люди мене просто вразили: початок війни, у кожного свої проблеми, тривоги, хтось виїжджає, інші тікають, у когось уже біда прийшла, а мій телефон не замовкав. І буквально за тиждень ми зібрали 300 тисяч гривень. Цих коштів було достатньо для початку. Але ж в якому ми були шоці і розгубленості, коли 30 квітня пані Люба померла.  Їй було 84 роки. Вік поважний, але якби не війна… Вона була бадьора, хоч і худенька, руки тремтіли, проте ніщо не вказувало на те, що вона доживає останні дні. Дух ще був міцний, а настрій – хороший. Війна її підкосила. Вона як лягла в лікарні, так більше не підвелася. Коли вона померла, ми лишилися з грошима, які не повернеш людям. Частину коштів використали на похорон і встановлення пам'ятника на бучанському цвинтарі, що біля вулиці Яблунівська.

Той пам'ятник дуже вирізняється посеред інших: чорно-червоний граніт із зображенням її роботи "Птаха. Ранок". На пам’ятнику вона не одна, а зі своїм чоловіком Олексієм Олійником (художник-графік, який з 1960 року був членом Спілки художників УРСР, з 1956 року мав виставки в Україні, з 1968 року був учасником закордонних виставок, - прим. ред.). Решта коштів пішла на видання її альбому "Любов Панченко: повернення", який друкували в уже розбомбленому Харкові.

- Ким була Любов Панченко для своєї епохи і сьогодення?

- Для своєї епохи Любов Панченко була однією з героїв-шістдесятників, які поклялися своїм життям і творчістю відроджувати Україну, працювати на її становлення і здобуття державності. Хоч це могло напряму і не декларуватися, але вся діяльність шістдесятників була присвячена національно-визвольному рухові України. Кожен із них долучився і протягом життя діяв, щоб державницька ідея реалізувалася. Хтось сидів за це в таборах, а інші, як пані Люба, робили це через мистецтво. Хтось писав художні твори, але не друкував… Усе це разом утримало Україну від небуття. Адже офіційно існувало лише шароварне мистецтво й українська мова, яка,по суті, нікому начебто не була потрібна. Українську літературу в радянські часи вивчали в школі, але робили це так, що вона відштовхувала від себе більше, ніж залучала. Відбувалося нав'язування певних стереотипів, що відбивало бажання її читати. Тому ми зараз маємо ліквідовувати той перекіс, які шістдесятники бачили вже тоді, і своєю творчістю намагались заповнити утворену прогалину.

Коли Україна стала незалежною, пані Люба вже за станом здоров'я не могла активно діяти, та й особистої слави вона не прагнула. А зараз Любов Панченко є людиною, яку тільки відкривають для себе інші. Дай боже, щоб її творчість була потрібна сучасній Україні. Хоча, я знаю, що вже за її ескізами й малюнками виробляють хусточки, сучасний одяг, сумочки-шопери, використовують її орнаменти, розписи в прикладному мистецтві.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.