"Діти – найзнедоленіша, найвразливіша категорія в часи війни". Інтерв’ю з програмною менеджеркою благодійної організації "Save Ukraine" Анастасією Поліщук

У теперішні складні часи у кожного з нас є можливість зробити щось справді вагоме. Благодійна організація "Save Ukraine" працює з 2014 року. Спочатку вона займалась евакуацією людей з окупованих росіянами територій та наданням гуманітарної допомоги, але з 2022 року її діяльність значно масштабувалась. Її керівник Микола Кулеба та його команда працюють для порятунку і відновлення дітей та сімей, постраждалих від війни, а також для відбудови України. В інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" програмна менеджерка Save Ukraine Анастасія Поліщук розповідає про те, як змінилась діяльність організації за роки війни, з якими викликами доводиться боротися щодня та як відбувається повернення в Україну викрадених росією дітей, їх подальше відновлення та реінтеграція в суспільстві.

Порятунок, відновлення, реінтеграція

- Розкажіть, будь ласка, якими трьома словами можна охарактеризувати організацію "Save Ukraine"?

- Наша організація в своїй діяльності базується на трьох основних принципах: rescue, restore, rebuild. Cпочатку ми рятуємо людей з окупації. Коли організація почала свою діяльність у 2014 році, то починала саме з масштабної евакуації людей.

Але з початком повномасштабного вторгнення наша робота стала дуже потужною, ми почали мислити ширше, тому що лише евакуації недостатньо. Ми поставили собі запитання: "А що далі?". Таким чином було відкрито наші центри надії та відновлення.

До них потрапляють евакуйовані родини, діти без батьківського піклування, повернуті з росії діти, а також родини, які виховують дітей з інвалідністю. Там вони проживають протягом трьох місяців, проходять програму реабілітації та відновлення.

Мета цього проєкту – реабілітувати родину, щоб реінтегрувати її в нове суспільство, надавши всі можливості для побудови нового життя.

Наразі у нас є три такі великі центри.

• Найбільший із них для евакуйованих родин знаходиться в місті Києві.

• Другий центр у Гатному призначений для дітей, що були повернуті з росії та їхніх родин.

• Третій центр в Ірпені – для дітей з особливими потребами.

- Розкажіть трішки про себе. Як давно працюєте в організації та який маєте досвід роботи?

- Я прийшла в організацію півтора роки тому. До цього я працювала в багатьох міжнародних проєктах, але це моя перша благодійна організація, де вдало поєднуються і професійна діяльність, і духовне задоволення від того, що ти робиш. Кожен день – це безперервний челендж (виклик, змагання, завдання, яке потребує виконання, – прим. ред.), адже ти переймаєшся історією кожної родини чи дитини. Незважаючи на те, що через наші центри надії та відновлення пройшло понад 2500 осіб, ми пам'ятаємо кожну історію порятунку і реінтеграції. Ми знаємо, де знаходяться ці родини, наші менеджери продовжують із ними контактувати, щоб розуміти, чи достатню допомогу у відновленні ми надали, чи, може, родина ще чогось потребує.

- Розкажіть про історію створення організації. Що стало поштовхом для її заснування?

- Наш керівник Микола Кулеба завжди опікувався дітьми.

Для нього допомога дітям була основною в його діяльності як омбудсмена. Діти – найзнедоленіша, найвразливіша категорія в часи війни.

Чому наша місія полягає в поверненні якомога більшої кількості дітей, які були вивезені в росію?

Тому що офіційно озвучена в нашій державі цифра, на жаль, не є точною. Дітей, яких вивезла росія з України, набагато більше, ніж нам говорять. Тому те, що ми робимо, – лише початок. Ми хочемо працювати щодо повернення дітей масштабніше. Дитина має зростати у щасливій родині, яка може дати їй прихисток і гарний догляд. Саме тому наші сервіси в громадах спрямовані на реабілітацію не лише дитини, а й всієї родини. Адже навіть якщо дитина має батьків, але вони травмовані, чи батько загинув на війні або повернувся з війни з певними травмами, то комплексна психологічна допомога потрібна всім без винятку, щоб пристосуватися жити в нових обставинах.

Наші проєкти психологічної допомоги є досить масштабними і різноманітними. Кількість бенефіціарів (одержувачів визначених вигод, що виникають у результаті реалізації проєкту, – прим. ред.), людей, які потребують і звернулися за психологічною підтримкою, за останній рік значно зросла. Але ми не плануємо зупинятися. У нашій команді – більше 20 кваліфікованих психологів. Серед них і клінічні психологи, і дитячі, і навіть арттерапевти, адже ми вважаємо, що арттерапія – дуже класний метод релаксації.Завдяки арттерапії дитина простіше переживає свій травматичний досвід. У нас збудований великий арттерапевтичний центр, де родини і діти проходять пси хологічну підтримку, відвідують арттерапевтичні класи. Незабаром великий арттерапевтичний центр запрацює у Гатному, де ми продовжимо нашу діяльність у напрямку психосоціальної допомоги дітям і родинам.

- Можете розказати більше про вашу команду?

- Команда у нас із кожним днем розширюється, адже ми відкриваємо все більше сервісів. Якщо раніше в нас були лише центри надії та відновлення, то нині додались денні центри – це такий зручний затишний простір, де діти надолужують прогалини в навчанні. Як це відбувається? Якщо родина в нас проживає, зранку дитину забирає трансфер, відвозить у денний центр. Там дитина може навчатись або онлайн, якщо вона залишилася у тій школі, в якій навчалась до цього, або займатися за шкільною програмою з нашими вчителями, отримувати гарні знання. Також у денних центрах відбуваються різні активності, надається психологічна допомога, проходять майстер-класи.

Там же діти отримують триразове харчування, а ввечері повертаються в наш центр, де проживають. Для чого ми це робимо? Для того, щоб батьки цих дітей мали час на відновлення документів, консультації з юристами, проходження медичних оглядів, пошуку роботи тощо. Вийшовши з нашого центру, людина має бути в змозі захистити себе і дитину, а для цього потрібно десь працювати. Тому ми також допомагаємо у працевлаштуванні. Найнадійніші і найвмотивованіші люди, яких ми евакуювали і прихистили, стали невід'ємною частиною нашої команди. Це кейс-менеджери – люди, які були вивезені нами з Бахмуту, але до цього теж працювали в соціальній сфері, тож мають відповідні навички, показали велике бажання до співпраці, бо розуміють проблему нових евакуйованих як ніхто.

Наші кейс-менеджери з моменту приїзду людини в наші центри беруть її під опіку. Вони разом детально обговорюють ситуацію, створюють план відновлення. Варто розуміти, що людині, яка пережила втрату всього, дуже складно себе організувати, зрозуміти, що їй робити далі. Так, протягом трьох місяців проживання у нас людина відновлює документи, працевлаштовується, щоб бути в змозі орендувати житло. Проте ми також допомагаємо з житлом на більш довгий період, зокрема з соціальними квартирами або іншими місцями для проживання. Якщо це модульні будиночки, де проживають люди, які виховують дітей з інвалідністю, то там термін перебування складає до 6 місяців, тому що вони вразливіші, їм складніше реінтегруватися. Також ми допомагаємо зі складними випадками, коли, наприклад, залишилась лише бабуся і дитина і з інвалідністю. Як можна говорити про швидку реінтеграцію, якщо вона не може покинути догляд за дитиною? Але і тут ми шукаємо якісь шляхи вирішення. Ось нещодавно одну з родин, де бабуся – опікунка дитини на візочку, ми відправили до Данії, де вони зараз проходять класну програму реабілітації, мають соціальне житло. Ми намагаємось шукати програму допомоги під кожну родину або дитину.

Якщо дитина без батьківського піклування, то наше основне правило – в жодному разі не віддавати дитину до інституційних закладів (дитячих будинків, інтернатів). Ми опікуємось дітьми доти, доки не знайдемо їй патронатну родину. Діти, які були повернуті нами з росії і яким ми знайшли родини, зараз живуть у гарних умовах.

- Якою була діяльність організації до 2022 року та як вона змінилася з початком повномасштабного вторгнення?

- Як я вже зазначала, з 2014 року це була переважно евакуація населення та надання різної гуманітарної допомоги. Навіть і зараз у Херсонській області ми продовжуємо надавати гуманітарну допомогу, завозимо у важкодоступні регіони воду, всі необхідні медичні засоби. Ця наша діяльність збереглася, адже війна триває, люди потребують допомоги.

Із початком повномасштабного вторгнення ми перейшли на інший рівень діяльності: тепер це не лише евакуація, відновлення родин, а також і реінтеграція. Крім цього, ми займаємося створенням моделі сервісів в Ірпінській і Гатненській громадах, а в майбутньому – по всій Україні. Що значить модель сервісів? Це коли родина або окрема людина (не важливо, чи це евакуйовані люди, чи ВПО, чи будь-хто з певними потребами) приходить в одне місце й отримує всі необхідні послуги. Наразі у нас в Ірпені вже відкритий денний центр підтримки дітей та сімей, а на першому поверсі цієї будівлі діє центр для дітей з інвалідністю, де ми аналізуємо стан дитини, її потреби, пропонуємо повну реабілітацію, що включає роботу з реабілітологом, масажистом, логопедом, додаткове індивідуальне чи групове навчання за необхідністю. У нас це все безкоштовно, адже всім відомо, що діти з інвалідністю дуже мало мають доступу до державних безкоштовних сервісів. До того ж ми харчуємо дітей у денному центрі.Така модель сервісів наразі працює в Ірпені, а невдовзі буде і в Гатному. Також нещодавно ми відкрили центр раннього втручання для допомоги молодим мамам у вихованні маленьких діток.

Загалом наша діяльність направлена на допомогу людям, які постраждали від війни. Це не значить, що людина обов'язково має бути з Маріуполя або в якої зруйнований будинок через приліт, це може бути будь-яка людина і навіть ми самі. Ми приділяємо увагу нашим працівникам, тому що вони працюють із дуже вразливими категоріями: проводимо тренінги з протидії вигоранню, супервізії для психологів, щоб вони могли обговорити найскладніші кейси, порадитись із колегами.

- Згадуючи 2022 рік, розкажіть, які виклики постали перед вашою командою?

- Спочатку був хаос.Але потім усі підключилися, з нічого зробили дуже багато. Усе, як і в інших організаціях: надавали допомогу, возили гуманітарку, щось кудись перевозили… Коли ми вирішили відкривати перший центр надії та відновлення, зрозуміли, що людей десь треба не просто поселити, а й організувати там певний порядок. Це ніби гуртожиток, але з правилами якогось табору, де все чітко розписано по годинах. Лише зараз ми усвідомили, що то був найбільший виклик: налагодити життя 220 осіб із певними правилами, інструкціями, з якими вони ознайомлюються, підписують, коли поселяються, і по можливості намагаються виконувати.

- На момент повномасштабного вторгнення ви ще не працювали у фонді? Чи виїжджали зі столиці?

- З 2014 року я працювала в проєктах, пов'язаних із війною дуже дотично.

Це проєкти підвищення прозорості державного реєстру виборців України за підтримки уряду Канади. Коли в Україні розпочалась війна в 2014 році, був такий виклик, що не кожен виборець зможе мати право проголосувати. Для цього потрібні були зміни в державному реєстрі, контроль за тим, щоб ВПО могли проголосувати. Потім, після реалізації цього проєкту, я працювала над іншими мініпроєктами, спрямованими на жінок, які мають дітей із синдромом Дауна, і дітей ВПО.

Коли почалася війна, я виїжджала до Німеччини на 6 місяців, тому що мала великий фізичний страх війни. Звісно, я до останнього не вірила, що вона буде. 23 лютого ми святкували 10-річчя мого сина і не думали, що завтра вранці таке станеться, але воно с талося. Проте навіть знаючи німецьку мову і маючи дуже гарні умови проживання і можливість влаштуватись на роботу, я не могла бути в тому суспільстві. Раніше я неодноразово їздила у Німеччину у відрядження. Однак жити там – це абсолютно інше. Мені хотілося сюди, тож через півроку я повернулась. Моє ставлення до тривог і вибухів стало дещо м'якше. Я зрозуміла, що ми повинні пристосовуватись до нових обставин. Та й коли я побачила, як наші евакуйовані родини розповідають про власні виклики війни, я подумала, що нам потрібно бути вдячними за те, що ми маємо тут. Ці люди пройшли такий складний шлях, але продовжували жити, зустрічати своє кохання, одружуватись, народжувати дітей…

Інколи мене дуже вражають такі історії. Пам’ятаю, як у будинок однієї жінки потрапила ракета, її дістали з-під завалів, після чого вона пішки пройшла 7 кілометрів до лікарні. Але і в лікарню потрапила ракета. Жінка знову вижила, привела себе до тями. Потім вона проживала у Костянтинівці, де знайшла своє кохання, вийшла заміж, народила дитину. Аж ось неподалік знову влучає ракета. Після цього її з родиною було евакуйовано до Києва.

Жити треба тут і тепер. Якщо хочеться купити якусь річ, купи, не думай, що зробиш це після війни. Якщо хочеш кудись поїхати, їдь зараз, бо ніхто не скаже, коли це буде на часі. Хто скаже цю дату? Ніхто її не знає.

Почувши подібну історію, часто приходжу додому і вчу дитину чуйності, доброму, уважному, незверхньому ставленню до оточуючих. Паралельно і сама багато чому вчуся, розчулююсь, потім беру себе в руки і продовжую допомагати іншим. Це відволікає від власної незадоволеності якимись моментами в житті. Коли бачу людську вдячність, розумію, що все недаремно.

Врятовані долі

- Як зазначено на вашому сайті, головна мета благодійного фонду – евакуйовувати людей з гарячих точок. Як долучалися до цього на початку повномасштабного вторгнення? Чи допомагали людям на Київщині?

- Так, звичайно, наші автомобілі (у нас великий автопарк) вивозили людей з Ірпеня. Також, якщо люди проживають далеко, вони звертаються до нас на гарячу лінію, про яку дізнаються від волонтерів, із проханням їх евакуювати. Ми нікому не відмовляємо. Навіть була така історія, що в селище неподалік окупованої території жодна машина не могла проїхати через зруйновані дороги, тож ми завдяки волонтерам евакуювали звідти маломобільних людей на великих санях, запряжених кіньми.

Ще одним нашим додатковим проєктом є центр для маломобільних одиноких людей, покинутих в окупації або небезпечних місцях, яких ми вивезли.

Після евакуації ми їх поміщаємо в один із наших двох центрів, що розташовані в Ірпені на Київщині і Кам'янці-Бузькій (Львівська область, – прим. ред.). Там людина проходить медичний огляд, отримує психологічну гуманітарну, юридичну допомогу, відновлює документи, а ми шукаємо варіанти, що далі можна зробити з цією бабусею чи дідусем. Це як лакшері (розкішні, – прим. ред.) будинки для літніх людей, де у них постійно є розваги, смачна їжа, спілкування між собою, а також піклування наших санітарів і медичних сестер. У цих місцях у людей з’являється бажання жити далі, хоч вони і літні, хоч їхні діти, можливо, проживають в росії і навіть не думають, що тут бабуся чи дідусь залишилась у такому жахливому стані. Проте ми робимо їх життя набагато кращим. Вони разом щось ліплять, готують, грають у шахи. Літні люди як діти, тому від них і вдячність щира, як від дітей.

- Також ви допомагаєте повертати дітей, які були вкрадені та вивезені до росії. Скільки дітей всього було вивезено з Київщини і скільки вже вдалося повернути?

- Скільки саме з Київщини, то наразі дуже складно сказати, тому що цифра у 19 000 дітей, які були вивезені і яка подається в державних джерелах, є умовною. Ніхто не знає точно. Save Ukraine є організацією, яка повернула найбільшу кількість дітей, – це 524 дитини (станом на грудень 2024 року, – прим. ред.).

Ми масштабували діяльність у цьому напрямку, хоч повертати дітей дуже складно. Ці операції тримаються у секреті, адже планування і реалізація однієї такої процедури може тривати від місяця до двох. До того ж повернути дитину – це лише пів шляху. Її треба розмістити у наших центрах, розпочати складний процес довготривалої реабілітації, особливо якщо дитина довгий час перебувала в росії. Як діти туди потрапляють? Зазвичай з окупованих територій, навіть якщо вони мають батьків. Окупанти приходять і говорять, що забирають дитину в табір. Звісно ж, повертати дитину ніхто не планує. Стурбована мама починає бити на сполох, шукати допомогу, тому що дитина десь у Краснодарському краї в таборі і її ніхто не повертає. Чому? Тому що дитина підліткового віку – це супер класне вкладення у майбутнє військове покоління. Дуже багато велося розмов у росії із цими дітьми. Їм говорили про те, щоб залишався, вступав до військового училища, що буде квартира, гарна заробітна плата. Яке майбутнє в нього може бути в селі Донецької області? І я скажу, що ця пропаганда працює, адже в нас є випадки, коли ми повернули одного хлопчика, а його кращий друг вирішив залишитися. Він вибрав той шлях, тому що йому дуже довго промивали мізки. Тож коли діти повертаються сюди, ми стикаємося з новим викликом, який намагаємося якісно долати. Йдеться про програмування дітей, адже пропаганда працює потужно, та й війна триває не місяць чи два. За ці роки війни дітям настільки промивають мізки, що вони навіть не знають, чи існує наша держава. Викраденим українським дітям у росії розповідають, що такої держави, як Україна, не існує і що їх ніхто тут не чекає. Тож повернуті діти часто як колючий їжачок. До них важко підступитися, потрібна робота окремої команди психологів, які працюють за програмою Rescue mission. Це місія порятунку дітей, які довготривалий час відновлюються, щоб почати довіряти нам, нашому суспільству і загалом відчувати себе тут комфортно.

- В якому стані поверталися діти? Що вдається дізнатися від них?

- Діти, які були в російських таборах, зазнавали покарань за непокору.

Я не можу сказати, що всі діти поверталися у дуже тяжкому фізичному стані. Це більше про моральний стан, адже їх могли закрити в карцер на декілька днів або застосовували різні інші методи тиску через непокору, неспівання гімну чи непідняття прапору. Кожна історія різна. Були і гарні історії, коли дитину дуже швидко там у росії віддали в родину, яка давалаїй усе, аби ця дитина не захотіла повернутись сюди до сестри. А сестра мріяла забрати брата, проте сама була неповнолітня (це 17-річна Ксенія, яка зараз є нашим працівником). На щастя, її брата таки вдалося повернути, хоча в нього там було все, тож він не дуже цього хотів. Наразі він із Ксенією проживає у патронатній родині.

Були випадки, коли ми повернули всіх дітей віком від 5 років із дитячого будинку "Радість", а їх стан здоров'я був дуже тяжкий, оскільки вони довгий час жили в поганих умовах. Вони мали переховуватися, жили без належного догляду через те, що Херсонська область була під тиском.Коли ми їх повернули, то почали відновлювали їх і ментальне, і фізичне здоров'я. Вони постійно хворіли через ослаблений імунітет. Наразі усіх цих дітей ми вже віддали в гарні родини.

- Як ведуться перемовини про повернення дітей?

- Ми отримуємо звернення або дізнаємося з інших джерел про якісь кейси. Іноді зверталися безпосередньо мами цих дітей, які віддали дітей у табір і хотіли їх повернути. Іноді зверталися інші люди. Тому аналізуємо ці випадки і створюємо план повернення дитини. Він, звичайно, тримається в повній секретності, тому що це дуже небезпечно. Проте це не справа одного дня і не однієї людини. Залучена велика команда спеціалістів і волонтерів, які дуже часто ризикують власним життям. Але коли наші працівники зустрічають на кордоні цих дітей і забирають їх, це, мабуть, найкраща вдячність.

Це такий же процес, як повернення полонених, тільки в трошки іншому ключі, але теж дуже емоційний. Звичайно, потім ми починаємо шукати шляхи, як на цю дитину справити краще враження. Дитині, яка травмована чи яка довгий час просиділа в підвалі, не подаруєш просто іграшку. Для них треба стати другом, а ще багато дітей дуже тактильні, тож їх треба обов'язково обіймати, приділяти увагу. Вони борються за увагу тих працівників, які опікуються ними. Тому для повернутих діток ми забезпечуємо цілодобовий догляд: це денні і нічні працівники, медична сестра, кейс-менеджери, кухарі, водії тощо.

Ми намагаємось залучати будь-яку допомогу, реалізовуємо багато проєктів, які спрямовані саме на реінтеграцію дітей, які були повернуті з росії. Завдяки цим проєктам ми можемо закуповувати для таких дітей одяг, взуття, реалізовувати їхні різні потреби, зокрема у навчанні, оскільки деякі підлітки навіть читати не вміють.

Звичайно ж, державна служба у справах дітей приїздить і контролює, як і що у нас відбувається, допомагаючи нам у багатьох кейсах. Але саме тимчасова опіка над дітьми – це щоденний, безперервний догляд, який лягає на плечі наших працівників.

- Якщо говорити про дітей, в яких є родини, то як відбувається психологічна реабілітація перед тим, як вони повернуться до своїх родин?

- Родина чекає дітей тут. У нас є конкретна історія. Ми повернули Дениса, хлопчика, який був забраний у табір. Його батьки мають вади слуху, що надзвичайно ускладнювало процес боротьби за дитину. Коли ми повернули Дениса, то перевезли сюди і його батьків, адже в них була складна життєва ситуація. Тож тепер вони разом проживають у нас у модульному будиночку, отримують доступ до всіх сервісів. Хочу зазначити, що у нас велика команда психологів, які працюють з усіма, хто потребує допомоги. Немає такого, що ми допомагаємо лише дитині. Ми допомагаємо всій родині, передусім психологічно. Поки дитина на якомусь занятті, за ідеальною схемою її мама має бути на індивідуальній консультації у психолога. Бувають випадки, що люди розслабленіше відчувають себе на групових заняттях, тож ми надаємо вибір. Звичайно, не все так буває в житті ідеально. Надто травмованим людям іноді психолог не допоможе, тож ми перенаправляємо до психотерапевта, оскільки ми не медики. Це стосується і різних оглядів. Ми запрошуємо лікарів до наших центрів. Кожна дитина, яка до нас потрапляє, проходить діагностику в Охматдиті, спеціалісти якого виявляють проблеми. Нескладні випадки ми намагаємося вирішити власними силами безпосередньо в центрі. Якщо проблема непроста, залучаємо лікарів, донорів і різні інші організації для того, щоб організувати дитині належне лікування. Ми ніколи не покинемо випадок, навіть якщо він дуже дорогий чи складний. Наприклад, до нас потрапила одна дівчинка-підліток, яка не мала батьків і ніколи не розмовляла. Наш керівник звернув на цей випадок увагу. Ми залучили різних спеціалістів. Виявилось, що вона не німа або глухоніма, в неї були неправильно сформовані щелепи. Якщо пройти ряд дороговартісних операцій, можна все виправити, і вона буде говорити. Ми зайнялись цією справою, заручившись підтримкою іноземних партнерів, зробили їй необхідні операції. Каріна зараз прекрасно говорить і вже навіть пішла до школи. Її розвиток відразу пришвидшився, як тільки вона почала говорити. Також був випадок із хлопчиком Нікітою, чию родину ми евакуювали в Ірпінь і поселили в модульний будиночок. Хлопчик був під опікою бабусі, маму вбило ракетою. Ходити він не міг, тож був на візочку. Ми знайшли хірургів, які погодилися безкоштовно його прооперувати, за що їм окрема подяка. Після цього ми знайшли кошти на його дороговартісну реабілітацію. І хоч все ще не зовсім гладко, але він вже катався на велосипеді. Такі випадки дуже надихають.

Інший випадок був із дівчиною 23 років, яка ніколи не ходила, адже її батьки занедбали. Ми відправили дівчину в Німеччину, де їй надали допомогу, довічне житло і працівника, який їй у всьому допомагає. Зараз вона починає ходити на ходунках. Можу сказати, що 99% випадків мають гарний фінал.

Фото для публікації надані Save Ukraine

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Також, в Ірпені у Денному центрі Save Ukraine по вулиці Стуса, 56 - стартувала програма Catch-Up класів для дітей віком від 6 до 17 років. Тут проводять безкоштовні заняття з української мови та математики для дітей Приірпіння.

Про враження учнів та мотивацію викладачів дивіться у сюжеті медіа “Погляд”.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.