Це було майже неможливо, тому що росіяни були скрізь. Вони контролювали вулиці і вбивали всіх, кого хотіли, – історія Ангеліни Бартош, яка разом з родиною врятувалась з окупованої Бучі

27 лютого 2022 рік. Ранок 27-го почався з того, що тато сказав швидко всім йти у погріб, тому що бій наближається. Ми швиденько зібралися, взяли іграшок донечці, їжі якоїсь, зловили своїх псів і пішли ховатися.

Трішки згодом мені написали знайомі з Гостомеля, що велика руснява колона рушила на Бучу. По Вокзальній. Тобто, прямо до нас. Земля загула, звук не порівняти ні з чим.

Ми розуміли, що вони їдуть просто біля хати. І потім зрозуміли, що вони зупинились.

Через якийсь час почалися страшні вибухи, консервація у погребі дзвеніла, все хиталось, стіни осипалися. Ми чули як у нашому будинку сипляться вікна. У погребі був маленький отвір для вентиляції, який ми затулили шматком пінопласту і тряпками. Сила вибухів була така, що цей пінопласт постійно вилітав нам на голови, і це враховуючи те, що ми під землею. По колоні працювала наша артилерія. Бій йшов прямо над нами.

Я не пам‘ятаю скільки тривав бій, напевно годин 5… Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти. Поряд від нас будинку не було, через дорогу будинку не було, ворота винесло, і уламок снаряду прилетів до нас, розбивши вікно. Я вийшла у двір.

Чоловік сказав, щоб дитину я на вулицю не пускала, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець, тільки верхня половина до пояса і без частини голови. Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка з залишками м‘яса, можливо його бедро.

Ми пішли за ворота. І я почала плакати знову. Я не знала, що таке війна… до цього. Хоч і дивилась купу фільмів і читала книжки. Вулиці просто не було… ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче.

5 березня 2022 рік. У цей день до нас прийшли. Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку, у погріб (знаходиться в будинку) спускались тільки коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, вони рвуться в Ірпінь. У нас була спроба виїхати 3-го або 4-го березня (я і малеча). Мости вже були розвалені, і був план: машиною до Ірпеня, а потім на електричці у Київ. Ми вже були готові виїжджати і тато пішов у розвідку. Вулиця Яблунська вже прострілювалась, на його очах машини з цивільними просто розстрілювали з танків, які були на досить великій відстані. Тата намагались застрелити також, не попали, черга пройшла прямо біля ноги. Він подзвонив нам і сказав: ні, ви залишаєтесь вдома! Тобто, виходу немає, бо це був єдиний шлях.

5-го під вечір стало на диво тихо. Ми вирішили, що наші вибили всіх. В інтернеті трохи раніше бачили відео, як біля міської ради підняли жовто-блакитний стяг і проголосили, що Буча під нашим контролем.

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину і крики… це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Пропало світло.

Страшне розуміння прийшло не одразу…

Але ми побачили, що у будинку сусідів вже рос солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир рос розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по колоні 27-го.

Через якийсь час тато спокійно сказав: до нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати… мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано.

Почувся сильний гуркіт, і рух надворі, ми почули, що у дворі ходять, будинок оточують, їх дуже багато. Російська мова з сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою, вона навіть не ворухнулася. Ми були у повній темряві.

Тато якраз був на другому поверсі, розвідував обстановку. Я переживала, що його одразу вб‘ть. Почали бити вікна, і кричати : «открывай!»

Вони були уже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки (не кадирівці). Кричали на тата: «руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита із дітей і жінок.

Запитали скільки людей у погребі, і сказали здати всім телефони і засоби зв‘язку зараз же. Забрали все, частково почистили хату. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Ми вас будем спасать. Теперь ви под защитой. Почему ви не выехали?»

Тим часом, БТР заїхав у двір і став прямо під хатою, у погріб потягло пальним, дихати стало важко. Тато весь час був з ними на першому поверсі, командир почувши, що тут дитина, наказав не лякати і БТР перегнали до сусідів через дорогу. Там вони зупинились. За нашим будинком встановили спостереження, не можна виходити на вулицю, користуватися фонариками чи розпалювати вогонь, не можна шуміти. Ми залишились без світла, без газу, майже без води і без зв’язку.

Ми опинились в окупації.

7 березня 2022 року. Йшов третій день окупації. В хаті було близько 15 чоловік, ми з дитиною сиділи в основному у погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали у холоді, але у погребі все ж було тепліше (десь -5), ніж на першому поверсі. Росіяни заходили весь час, ми були під контролем. Трохи далі по вулиці був штаб. Туди почали привозити продукти забезпечення, зброю, все це проїжджало за вікном. Тому вікна потрібно було заклеїти і не дай Боже визирати чи виходити. У дворі ходили дозорні. В хаті було темно і вдень і вночі. Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли… можливо знову забрати на допит, можливо ще раз нагадати правила, а може забагато диму виходило із вікон другого поверху (було дозволено дим, але не багато, відкритий вогонь строго заборонений!), а можливо ми недостатньо тихо сиділи… адже в хаті двоє діток, яким по 3 рочки.

Коли нам заборонили розпалювати вогонь, стало питання приготування їжі. На другому поверсі будинку, мій тато разом з моїм чоловіком зробили вогнище, на якому варили їжу. З вулиці його видно не було. У кімнатах відкрили вікна і дим трохи виходив, але в основному йшов у хату. Прохід на перший поверх завісили ковдрами, але звісно дим трохи проходив. Тато готував зранку кашу Саші, в обід суп, а увечері ми розігрівали те, що було у російських сухпайках. Вибору ми не мали. Я їсти не хотіла, мене весь час нудило.

Я мила овочі на суп під малесеньким струменем крижаної води, нарізала, пальці дубіли і боліли. Але це повна фігня у порівнянні з тим, якою мукою було варити цей суп. Щоб розігріти навіть воду, потрібно було стояти прямо біля вогню і дихати димом у приміщенні. Тато приходив чорний, і я бачила, що йому погано. Завдяки йому - ми тримали дитині режим харчування, попри все. Адже це імунітет. Мало того, годували ще й всіх, кого до нас привели.

Мої мужчини щохвилини дбали про нас. Вони не могли врятувати нас, але робили умови життя більш-менш комфортними, наскільки це було можливо. Я розуміла, як важко їм усвідомлювати, що зробити нічого не можна… що ми потрапили у таку ситуацію… що вони не можуть захистити нас. Я слухала тата і робила все, що він казав, без зайвих розмов. Я бачила в ньому чи не єдину людину, яка завжди мала план і знала, що робити. І я добре розумію, що якби ми з донею змогли виїхати раніше, а наші чоловіки залишились самі у будинку - їх би вбили одразу.

10 березня 2022 рік. Вранці ми знайшли радіо і вставивши туди батарейки з дитячих іграшок, почули що сьогодні з 9:00 домовлено про зелений коридор. Тато одразу і дуже рішуче сказав, що ми звідси будем вибиратись. Всім збиратись. Пішов питати у росіян чи можна виїхати машиною. Не дозволили. Тільки пішки і тільки в Ірпінь і тільки тим шляхом, який вони вказали. Діяти можна тільки так, як кажуть вони. За ці дні ми це правило завчили дуже добре.

Зібрались, обмотались білими тряпками, на коляску причепили палку з великим шматком простині. Я взяла свого пса на повідочок з надією, що він буде бігти коло коляски. Він злякався і йти не зміг, я посадила його вниз коляски і повезла разом з дитиною.

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили і я не впізнала рідні місця. Найперше, ми дійшли до школи (живемо поряд), там були люди, ніхто нікуди не збирався, дивувались, що ми кудись йдемо. Ми пішли далі, хвилин 10 від школи і ми впираємось у Яблунську. Перед нами лежить 3 мертвих молодих чоловіка, із зав‘язаними руками. Повертаємо на Яблунську… в цей момент у мене ввімкнувся режим «життя в картинці», реальність стала сприйматись дуже дивно, ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

По вулиці лежать мертві люди, багато людей, на дорозі багато крові, їх вбили зовсім недавно. Чоловік каже закрити дитині очі. Нажаль, зробити я це не змогла. З першої хати вибігають рос солдати, направляючи на нас зброю і кричать «Стоять! Куда! Кто разрешил!» Вони не такі, як ті, що були в нас. Ці агресивні і імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, сваряться, але пропускають. Через хату знову така ж ситуація. Піднімаємо руки всі і чекаємо, чи пустять. Пустили, йдемо далі. Донечка питає чому дяді лежать і чому в них із голівки йде кров. Я не змогла нічого сказати… як це пояснити трирічній дитині? Далі вона вела себе дуже тихо і сидячи у колясці піднімала ручки тоді, коли піднімали ми. Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!» Стоїмо прямо посеред мертвих людей, мені здалося, що це нереально все і що нас ніхто не пропустить, ми ж побачили їх злочини, нас просто зараз застрелять. Досить агресивний військовий кричить розтягнуто: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!» Тато починає з ним балакати, що нас пропустили попередні, але той починає сердитись і погрожувати, я починаю панікувати. Всім шепочу: «розвертаємось швиденько, тихо, не дивимось на них, назад, назад!».

Руснявий військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. Хоч в мене і дуже відповідальна місія, я ж везу коляску з донечкою.

Виявилось, що шукали сигарети і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили. Ми повертаємось у школу, чекати 15:00.

Стан «життя в картинці» зі мною залишився ще на довгі місяці після цього. Я стала беземоційна, не відчувала життя і завдяки цьому - не зійшла з розуму.

У школі було сховище, де було тепло, була їжа та багато людей. Я почала розмови про те, щоб залишитися там… я не хотіла знову йти туди, де ми були. Тато ці розмови присік одразу. Дитину треба вивести звідси і крапка. Рахую хвилини до 15:00, молюся і налаштовуюсь морально. Йдемо другий раз. Проходимо все, що пройшли тоді… в мене з’являється думка, що ми навіть не можемо це все зафіксувати, це ж вбивства людей, наших сусідів, а ми просто проходимо повз.

На перехресті Яблунської і Вокзальної нас ніхто вже не спиняє, тільки стоїть багато руснявих і один спершись на ногу і тримаючи автомат, дивиться і ухмиляється.

Ми повернули до Ірпеня, попереду міст. Озиратися не можна, одразу отримаєш кулю. З маленького перехрестя попереду, вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду долітає і звук - страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у коляску, перевірити чи в нормі вона. В цей момент хотілось розвернутися, але розумію, що позаду шансів вижити не має зовсім. А міст можна пройти, якщо пощастить. Тато попереду. Йдемо. Проходимо підірвану машину, вона просто горить, звісно в ній всі загинули (на фото саме вона, тобто те, що залишилось). Попереду нас зупиняють крики: «Стоять! Руки!» Зупиняємось, стоїмо. До нас ідуть НАШІ! Тобто весь цей час, ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту, де жити майже неможливо! Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі і не вірила, що можна стримувати ту навалу десь тут. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску і грузну у болоті по кісточки. Варіантів нема, пхаю далі, нас зустрічають хлопці із ДСНС, сідаємо у автобуси і їдемо… на рос блокпост…

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. А евакуаційні автобуси, яким погодили коридор, приїхали з Києва, і єдина дорога веде через окуповану територію (через Стоянку).

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо у автобусі прямо на дорозі. На вулиці -10.

Якщо на землі є янголи, то це безперечно працівники ДСНС. Люди, які чужі життя рятують інколи ціною власних. З нами були найкращі люди, які вселяли надію.

Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. На вулиці почалося страшне, небо палало, Ірпінь бомбили.

Жінок і дітей влаштували у підвалі, там були навіть диванчики, я вклала Сашу біля жіночки з малесеньким дитятком, а сама сіла поруч і вже була подумала, що це не самі й погані умови.

Будинок був недобудований і туалет був на третьому поверсі. Через певний час почувся страшенний сморід і крики, що прорвало каналізацію. Все це полилось під ноги, я схопила речі, розбудила дитину, одягнула і почала звідти десь йти. Але йти нікуди. Ми знайшли місце біля самого виходу із підвалу, знайшли старий стілець-лежак, чоловік сів, поклали зверху донечку на нього, накрили її всім чим можна і ось так він з нею сидів до 5 ранку. Моя спина не змогла так, я пробувала. Я знайшла малесенький стілець для рибалки, який страшенно хитався, взяла свого пса на руки, сіла скрючившись і просто чекала ранку, хитаючись взад-вперед. Холод був страшенний, і смерділо так, що крутилась голова. Але моя дитина спала. Для мене це було головним.

11 березня 2022 рік. У підвалі в Ірпені було приблизно 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

В 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, ніби як домовились про подовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились у автобуси, стали у чергу. За вікном просто апокаліпсис, скрізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «діти». Ця частина Ірпеня ніби мертва, лише бігає багато тваринок покинутих.

Доїжджаємо до рос блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфіскують. Ми на той час вже й забули що це (наші забрали ще 5-го числа у Бучі). У автобус заходить рос військовий, ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. Всіх чоловіків виводять із автобусів. У вікна дивитись не можна, все завісити. Через хвилину біля автобусу починається стрілянина, діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстрілюють наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися. Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то вважай повезло. У лісі повно росіян. Їм ці всі коридори до одного місця взагалі.

Їдемо. У автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо.

Через півгодини зупиняємось. У автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!»

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми у безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча, з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській, світ же не знає, світ живе собі далі… а вони - ні, вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно так воно і виглядає. Ми прибули до Києва майже без нічого… чорні, брудні і від нас смерділо. Ми бачили людей, наших людей і це було так дивно. Можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитися у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, тільки різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі і сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись неможливо було з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, і прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку і це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… і він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму, вже будучи у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через місяць після нашої втечі, Бучу звільнять. Знайдуть людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть спокою ще багато часу. Я не знала, що рос військові коїли з жінками і дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них поверути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило. Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди.

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік заговорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі.

У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022, це було тяжко, але це наш дім. Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми живемо тут далі і деколи самі не віримо, що пережили оті всі жахи. Але наше місто - чудове.

Наостанок можу сказати: друзі, цінуйте те, що маєте. Цінуйте час, проведений з рідними. Цінуйте життя!