«Battle of memories міфи та реалії радянської доби»: столиці відкрилась виставка про радянську епоху
24 вересня в Музеї Івана Гончара відкрився виставковий проект, який пропонує відвідувачам зануритися у життя звичайного радянського громадянина брежнєвського часу.
Виставка побудована на контрастах. Перша зала, де навколо жорен по колу розміщені портрети українських родин «дорадянської доби» із колекції Івана Гончара, взагалі справляє враження чогось окремішнього, що не має відношення до самої виставки. Утім, автори експозиції переконують, що все взаємопов’язане: таким чином створюється контраст між тим справдешнім, що несла в собі українська культура та традиції, і тією бравадою, на якій базувалася радянська ідеологія.
У іншій залі - зі входу відвідувачів "зустрічає" «дорогой Леонід Ілліч», розтиражований у численних портретах та виробах: від тканого килима десь із Середньої Азії до мозаїки із поштових марок (ще один портрет Брежнєва розміщений у сусідній залі, поряд із невеличкою виставкою подарунків «дорогому Леоніду Іллічу»: мармурових копій книги «Малая Земля», малахітового горнятка з гербом СРСР, попільнички у вигляді Венери, що народжується з піни тощо).
Посередині зали два екрани, розміщені один навпроти іншого, транслюють переможну хроніку парадів та зустрічей радянського керівництва на високому рівні. Скрізь на стінах розвішані гасла на кшталт «СССР – оплот мира!», «Нашу мирную политику одобряет громаднейшее большинство населения планеты», «Догнать и перегнать!» та ін.
От тільки, коли дивишся на все це критичним оком, виникає відчуття якогось дисонансу. Бо поряд із слоганами про «оплот мира» очі натикаються на військову форму бійців радянської армії та «афганців» - і розповідь про участь СРСР у численних військових конфліктах, частина з яких ним же була і спровокована. І запевнення в перемозі мирного атому якось не дуже сусідить з артефактами ліквідації аварії на ЧАЕС. У цій же залі біля «афганської експозиції» є така «шпаринка», зазирнувши в яку можна побачити відео із «чорними тюльпанами», цинковими трунами та іншими атрибутами зворотнього боку виконання «інтернаціонального обов’язку», - розповідає куратор виставки Наталія Іванченко.
Не менший дисонанс викликає і наступна зала під гаслом «Все – для блага народу», яка ілюструє типовий радянський побут. Тут і кухонний куточок із механічною м’ясорубкою та гранчатими склянками і ребристою пральною дошкою, що визирає з кутка. І «піонерський куточок» з шкільною формою, барабаном і кількома десятками піонерських та жовтенятських значків. І порожній гастрономний холодильник із табличками тією ж російською російською «Яиц нет» та «Ушла на обед». І «блага цивілізації» у вигляді телевізора зразка 1970-х років, друкарської машинки, кінопроектора, швейної машинки з ручним приводом, платівок Івасюка.
На експозиції представлено також і типовий гардероб радянського громадянина початку 1980-х на фоні сакраментального фото 1959 року, коли моделі відомого французького кутюр’є Крістіана Діора пройшлися вулицями Москви, де їх сприймали, як інопланетян. І окрема вітрина з платівками «Beatles» та джинсами. До речі, біля цієї вітрини теж є своя «замкова шпаринка», де в навушнику можна почути, як у цей час жилося на «загниваючому буржуазному Заході».
Остання зала більше схожа на залу судових засідань: масивний «прокурорський» стіл під оксамитовим радянським прапором, кілька рядів лавочок, а попереду – одинокий стілець для підсудного. От тільки повернутий він спинкою до всіх обвинувачів і свідків, обличчям до екрану, на якому без звуку транслюються кадри Довженкового фільму «Земля».
На стінах – портрети тих, хто наважився в ті часи кинути виклик комуністичній Системі: Івана Світличного, Патріарха Володимира (Романюка), Валерія Марченка, Вячеслава Чорновола, Сергія Параджанова. Власне, не стільки портрети, скільки очі, які промовистіші за десятки слів. Збоку, за склом – реальні речі в’язнів ГУЛАГу: фанерна валізка, зеківська шапка і скрипка. А над усім цим на стіні чергове гасло: «Органы не ошибаются».
Виставка дає можливість по-новому подивитися на наше таке недавнє радянське минуле, яке, якщо вірити соціологам, досі у третини українців викликає світлу ностальгію. Власне, таку мету ставили перед собою організатори виставки: Український інститут національної пам’яті та Музей історії міста Кам’янське, який дбайливо зібрав і зберіг артефакти брежнєвської доби.
Для студентів та учнів організатори підготували освітню програму, яка дає можливість подивитися на життя «простого радянського школяра» з позиції сьогодення: зрозуміти, що вони відчували, що могли бачити, читати, яку музику слухати. Матеріалом для цього слугуватиме книга відомої дитячої письменниці Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію».
«Мені хочеться, щоб діти відчули, як це було: жити в умовах роздвоєння реальності. А для мене, доньки репресованого, ця реальність завжди була роздвоєною: коли тато розповідав одну історію, а на уроках тобі розказували зовсім інше, коли вдома читав «Отче наш», а в школі тобі розповідали, що Бога нема, коли доводилося говорити не те, що ти думаєш, а те, що від тебе чекають. Насправді це було дуже важко, в першу чергу психологічно, витримувати оцей радянський пафос і брехню. Я щаслива, що вирвалася з того божевілля і не уявляю, як можна прагнути туди повернутися», - розповідає пані Зірка, яка теж прийшла на презентацію.