"Акція "Стіл пам’яті" дарує певне єднання". Марія Грабар про національну акцію сервірування столиків загиблим захисникам України

Дружина полеглого захисника Іллі Грабара із Бучі Марія Грабар не лише створила на його честь благодійний фонд, щоб допомагати дітям реалізовувати їхні мрії, а й у пам'ять про свого чоловіка ініціювала національну акцію "Стіл пам'яті".

Частина перша ексклюзивного інтерв’ю за посиланням.

"Спільне переживання горя може єднати людей"

- Як виникла акція "Стіл пам'яті" і що стало поштовхом до її створення?

- Це доволі цікава історія. Ідеї деколи приходять несподівано. Акція "Стіл пам'яті" базується на традиції американського суспільства, де прийнято у день вшанування сервірувати столик полеглого солдата. На ньому має бути табличка, прапорець, шматок лайма, червона троянда, сіль, а сам столик ставлять усюди: в громадських закладах, холах готелів, музеях тощо. Так склалося, що наші спільні з Іллею друзі прийняли до себе додому американського солдата-волонтера. Він і розповів мені про цю акцію та запропонував поставити столик у київських закладах, з якими наш фонд активно співпрацював. Я почала над цим думати. Ідея мені сподобалась, але вона повинна бути адаптована до нашого суспільства. Я почала шукати інформацію і дізналась, що в Україні 29 серпня відзначають День пам'яті Захисників України, які віддали життя за Батьківщину. Я зробила презентацію і надіслала у всі кафе й ресторани, які знала. У перший і другий роки ми самі друкували ці таблички і розсилали кожному закладу. У перший рік у нас було 100 закладів, а в другий рік – більше 800.

- Як люди реагують на цю акцію?

- У другий рік проведення акції для мене було відкриттям усвідомити, як сильно спільне переживання горя може єднати людей. Печаль може бути світлою, приносити спокій й умиротворення, а також певну радість від єднання. Цього року велика кількість людей долучилась до акції, розказавши свої історії біля цих столиків, сервірованих із великою ніжністю. Люди, які почуваються сам на сам зі своїм горем, отримують можливість висказатися про те, що наболіло, за ким вони сумують. Це якраз те почуття, яке ми як суспільство зараз маємо пережити.

- На вашу думку, які ще подібні практики ми можемо застосовувати для вшанування загиблих захисників?

- Наразі це поховання. Я вважаю, зараз саме на часі обговорювати культуру пам'яті, вшанування полеглих захисників, героїв, тих, хто зробив багато для своєї Батьківщини. Нині дуже багато тих, хто цього заслуговує. А в нас немає для цього жодного, як би це дивно не звучало, шаблону чи механізму дій. Мають бути певні ритуали, заходи. Кожен полеглий герой має бути вшанований, щоб залишатися в пам'яті. Це не має бути безлика історія. Ми маємо зробити так, щоб кожен зміг відчути, яку жертву приніс загиблий захисник. Треба розуміти, коли гине людина, то гине і її сім'я в тому вигляді, якою була до смерті. Рідним полеглого сина, батька, дочки, дружини, чоловіка потрібна культура пам'яті.

- Який основний задум "Стола пам'яті"? Чим ця акція відрізняється від інших ваших ініціатив?

- Назву найбільш очевидне – ця акція не вписується в основну сферу діяльності фонду. Я дуже сильно хотіла реалізувати її особисто, адже для нас як сім'ї загиблого захисника це важливо. Це така ситуація, коли ти щось робиш, бо так відчуваєш. Я підготувала презентацію, надіслала її платформі "Меморіал", яка проконсультувала мене та допомогла з цією акцією.

Велика кількість людей долучилася до акції, залишили багато цікавих відгуків. Я зрозуміла, що деякі ідеї просто мають свій час, і вони так чи інакше будуть втілені. Ця традиція сервірувати столик уже насправді живе своїм життям. Я бачила, як після атаки на Львів у місцевому закладі сервірували столики загиблим. Така проста річ допомагає висловити свої емоції.

Коли ми запустили акцію "Стіл пам’яті", то не збирались робити її платформою для краудфандингу, збору коштів. Щоправда, цьогоріч у нас був випадок, коли всі працівники одного закладу перевели свої чайові на рахунок фонду Іллі Грабара. Це була їхня дуже крута ініціатива. Проте загалом ми не транслюємо те, що збираємо гроші, тому що ця акція ціннісна сама по собі.

- Як рідні загиблих захисників реагують на цю акцію? Які відгуки отримуєте від них?

- Перший відгук, який мені надійшов від закладу, де ми проводили цю акцію, був від жінки, яка з дитиною прийшла в заклад і побачила цей стіл. Вона написала, що їй було дуже приємно побачити сервірований величезними соняхами стіл, її переповнювали емоції. Це був такий щирий відгук.

Як на мене, акція "Стіл пам’яті" дарує певне єднання. Збираючи ці всі історії, ми згуртовуємось і допомагаємо один одному. Я пам'ятаю дуже багато історій. Як один чоловік ще за місяць до дня вшанування в одному з кафе все підготував, сфотографував і прислав мені на вайбер. Або у Львові власниця кафе "Кримський дворик" кожен столик сервірувала під окремого солдата. Для цього попросила мене переробити макети табличок. А у Харкові мама на честь свого полеглого сина відкрила кав'ярню, де зробила стіл пам'яті як місце зустрічі. Я пам’ятаю фотографії цього столу, навколо якого стояли стільці, а на кожному з них – куртка загиблого захисника. Кожен із присутніх мав можливість висловитися, бути почутим, згадати, поділитися своїм болем. Це важко переживати, але потрібно. Ці історії ніколи не зітруться з моєї пам'яті.

- Яку роль відіграють державні та громадські організації у підтримці "Столу пам'яті"?

- Державні – жодної ролі. І це не критика, просто акція "Стіл пам’яті" ніяким чином не пов'язана з органами державної влади. Хіба що бібліотеки, для яких ми закуповуємо книги, теж долучилися і зробили в себе стіл пам'яті. Ключову роль у проведенні акції відіграє громадська платформа "Меморіал". Це дуже масштабна подія, яка потребує чимало зусиль, тож на волонтерських засадах команда "Меморіалу" допомогла акції реалізуватися.

- На вашу думку, як нова традиція може змінити ставлення суспільства до вшанування пам'яті полеглих захисників?

- Я не думаю, що ставлення потрібно змінювати. Вшанування пам'яті викликає цілком природні позитивні емоції у більшості людей. Це той момент, що дозволяє хоча б на певний проміжок часу дати поштовх до обговорення.

Завдяки цій акції особисто я познайомилася з людьми, які багато всього роблять у даній сфері. А ще ця ініціатива, мені здається, допомогла закріпити в медіаполі 29 серпня як День пам’яті Захисників України. Подібне можу згадати про вшанування жертв голодоморів. Я не знаю, хто придумав традицію у цей день (23 листопада, – прим. ред) запалювати свічки на підвіконні. Це дуже просто, але привертає увагу, змушує задуматися, формуючи суспільну свідомість.

- Чого ще не вистачає у вшануванні пам'яті?

- Те, що обговорюється зараз, це, звісно, поховання, яке відбувається дуже хаотично. Взагалі є елементарна логіка: якщо ти присвячуєш своє життя Батьківщині, державі, її захисту, то саме держава має попіклуватися про твою сім'ю, дітей і має тобою пишатися. Тому що ти віддаєш цей ресурс, який міг дати сім'ї і дітям, жертвуєш собою. Відповідно має бути розроблений механізм у суспільстві, яким чином буде висловлена повага. Коли людина йде служити і бере на себе цей ризик, вона має розуміти, що держава натомість про неї потурбується навіть після смерті. Як би не було сумно і печально, але смерть – дуже важлива подія в нашому житті, як і народження.

- Зараз ми знаходимося в Бучі. Ілля жив у Бучі, похований у Бучі, чи будуть якісь ініціативи, пов'язані з Бучею?

- У нас половина ініціатив проходить у Бучі, наприклад, турнір із баскетболу. Класна була ініціатива, коли діти висаджували деревця калини, кожне з яких присвятили якомусь захиснику. Це було так мило. Мені зателефонували і запитали, чи я не проти. Звісно ж, я не проти, коли проводяться подібні заходи. Ми завжди готові долучатися до різних подій, у тому числі спортивних, а також співпрацювати з місцевою владою.

- Нещодавно у нас на медіа "Погляд" вийшов сюжет про кінопоказ фільму "Озброєні піснею" у Швеції. Який стосунок ви маєте до цього фільму?

- Там розказана наша з Іллею історія. Фільм "Озброєні піснею" зняв режисер Раян Сміт. Спочатку він зняв фільм про українських футболістів, які займаються американським футболом. Велика частина цих спортсменів пішли добровольцями в армію. І так склалося, що Ілля і його брат Назар були побратимами з деким із них. Відповідно, коли знімали фільм, режисер співпрацював із різними спортивними американськими організаціями, які умовно стали ініціаторами цього фільму. До речі, фільм мав великий успіх. Там показано багато історій про простих людей, які дійсно заслуговують на повагу, бо захищають нашу країну дотепер. Американському футболу України є чим пишатися. Тож під час зйомок фільму про футболістів Раян Сміт познайомився з багатьма музикантами, про яких і вирішив зняти свій наступний фільм.

Оскільки Ілля і Назар були побратимами героїв попереднього фільму, голова Федерації американського футболу написав мені і Назару, чи не хочемо ми взяти участь. Ми погодилися. Вони попросили мене надати чимало матеріалів, з яких зробили одну з історій, розказну у фільмі "Озброєні піснею". Я дуже вдячна Раяну за історію Іллі. У фільмі немає спекуляції на темі того, що це єдина історія, в якій головний герой загинув. Вони не намагалися зробити її занадто пафосно-драматичною. Але при цьому розповіли її красиво, печально і надихаюче. Невдовзі стрічка має з’явитися на різних платформах. Обов'язково рекомендую до перегляду. Фільм доволі цікавий.

- Чим планує займатись фонд Іллі Грабара у майбутньому?

- У нас дуже багато планів, аби вистачило ресурсу їх втілити. Ми хочемо збудувати два нові баскетбольні майданчики. Плануємо розширятися, уже шукаємо фінансування. Найближча подія – благодійний концерт із крутими артистами у Києві до дня народження Іллі 14 грудня.

Наступного року з японськими партнерами плануємо організувати фестиваль української культури в Японії і, сподіваюся, будемо презентувати готову мангу (японський різновид коміксів, – прим. ред) про життя, службу та смерть Іллі.

Також сподіваюсь, що в наступному році ми всі разом візьмемо участь у телепам'яті.

Я нещодавно порахувала, що за півтора року наш фонд закупив книг більше як на мільйон гривень. Сподіваюся, що закупимо ще на мільйон, але за коротший період.

Ми відкриті до співпраці, фінансування. Планів багато, як й ентузіазму. Тому долучайтеся, слідкуйте, разом зробимо щось класне і круте.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Фото для публікації надані Марією Грабар.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.