"Задля перемоги передусім ми повинні єднатися, підтримувати один одного", – громадська активістка і волонтерка Людмила Першин

Людмилі Першин небайдужі проблеми її рідного Ірпеня, тож багато років тому вона взялась їх вирішувати, залучаючи однодумців. Сьогодні жінку знають далеко за межами Ірпеня не лише як громадську активістку, а й волонтерку. З початком повномасштабної війни Людмила Першин активно допомагає військовим у боротьбі проти російських окупантів. Про своє громадське життя та волонтерство розповіла в ексклюзивному інтерв'ю спеціально для медіа "Погляд".

Усе почалося зі школи

- Людмило, розкажіть, із чого почався ваш шлях у громадському активізмі?

- Про мене б не знали, якби моя дитина не пішла в ірпінську школу №17, яка була дуже занедбана. Моя діяльність почалася у червні 2017 року, коли закінчився перший клас, а молода вчителька написала в чат, щоб ми здали гроші на ремонт школи. І тут батькам стало цікаво: а де ж ті гроші, які здавалися впродовж року, адже школа залишалась у жахливому стані? З цього і почалася моя громадська діяльність. Я почала ставити запитання, тоді зрозуміла, що вчителька ні за що не відповідає, це відповідальність директора школи. Написала батькам у чат, хто готовий завтра піти до директора школи. Погодилися декілька мам і батьків. Ми пішли до директора, ставили запитання про гроші, а по його реакції було видно, що він не очікував, бо, напевно, за весь його довгий 45-річний шлях керування освітнім закладом ніхто з такими питаннями не приходив. Коли я побачила його реакцію, зрозуміла, що не все там чесно і прозоро, тому що кількість дітей в Ірпені дуже велика. Щороку першокласників стає все більше, оскільки місто розбудовується. Батьки постійно на щось здають гроші: на канцтовари, охорону, медикаменти, інші потреби. Тож влітку у мене почалося активне розслідування цього питання: робила запити, долучала журналістів.

Мені допомагала ще одна мама з класу Юлія Литовченко. Ми вдвох, як кажуть, лупали цю скелю, багато зібрали інформації. З початком навчального року ми відмінили в школі охорону, тому що з’ясували: охоронна компанія – фейкова, і за договором, як і жодна інша охоронна компанія, не несе відповідальності за дітей, лише за будівлю.

Звісно, я тоді нарвалася на великий хейт. Батьки на форумах і в мене на сторінці у Фейсбуці писали різні образи, нападали, що я наражаю дітей під небезпеку. Нашу діяльність батьки не дуже підтримували. Але ж якщо мовчати, то нічого не зміниться на краще. Школа в жахливому стані: у підвальному приміщенні купа сміття, розбите скло, склад старих парт; їдальня і спортзала потребували ремонту, а в шкільних туалетах взагалі не було вентиляції – сморід стояв на всю школу. Деякі діти зовсім не ходили в туалет у школі, когось нудило, а хтось із дітей навіть приходив додому і з мокрими трусиками. Ми поступово почали піднімати ці питання.

Восени на загальношкільних зборах із директором я перелічила усі проблеми, інші батьки не підтримували, бо боялися. Із кожним моїм питанням у директора наростала агресія, він пробував мене ображати при батьках. Але я знала, що цю справу треба довести до кінця. Тому двічі на тиждень я ходила в мерію, писала запити, звернення щодо потреб школи.

У мерії спочатку не дуже йшли на контакт, але запити приймали. Мене почули лише через півроку, коли була зібрана доказова база, оприлюднені шкільні збори. Дмитро Христюк і Наталія Семко – тодішні заступники міського голови – почали нам допомагати: організували комісію в школу, куди запросили й мене. Я показала і нашу спортивну залу, і їдальню, і підвальне приміщення, і головну родзинку – туалети. Дмитро був шокований від побаченого, тож пообіцяв нам, що допоможе відремонтувати їдальню, спортивну залу, встановити вентиляцію, замінити старі комунікації. Щоб відремонтувати шкільний хол, ми написали проєкт до громадського бюджету. Так і почалася моя громадська діяльність.

Пізніше до нас почали долучатися інші батьки, які побачили, що зміни можливі, якщо ми будемо гуртуватися. Мене вразило, коли навесні прийшло багато батьків для висаджування саджанців яблунь або коли ми робили малюнки на асфальті біля школи. Це було приємно, адже батьки готові витрачати час на те, щоб розумно змінювати ситуацію.

Декілька років підряд ми вигравали громадський бюджет, наша оновлена школа стала лідером. Того директора з посади звільнили. Зараз її очолює хороший господарник Іван Миронович Пташник, який дбає про покращення умов для дітей. Сьогодні це, напевно, найбільша школа на Київщині: щороку набирається мінімум 10 перших класів. Добудували новий корпус, але це не рятує ситуацію в місті. Це така глобальна проблема, яку повинна вирішувати влада.

- З якими суспільними проблемами ви стикаєтесь у ролі громадської активістки і за що найбільше вам болить у нашому регіоні?

- Найбільше хвилюють освітні проблеми, про які я вже почала говорити. Це стосується всіх молодих сімей, адже спостерігається катастрофічна нестача садочків і шкіл. Десь 5-6 років тому я писала публічний запит про нестачу 21 садочка на той момент у нашому регіоні. Це питання й на телебаченні обговорювали.

Турбує безпека в місті і дороги, адже вранці в години пік можна швидше дійти кудись пішки, ніж доїхати. Місто не розраховано на ту кількість автомобілів, які зараз є.

Мало місць в Ірпені для відпочинку. По суті в нас немає жодного парку, є лише сквери, якщо оцінювати їх за технічними характеристиками.

У місті є велика потреба в спортивних секціях для дітей і молоді. Якось це не популяризується в Ірпені, щоб підлітки не були на вулиці, не обговорювали крадіжки чи свій сексуальних досвід, не хуліганили. Багато мені розповідали про це нехороших історій. Ці діти нашого регіону травмовані війною, недоотримують уваги батьків, яким доводиться постійно працювати, щоб виживати. Я думаю, більшість батьків можуть навіть не знати, як їхні діти проводять час, із ким спілкуються, якими інтересами живуть, які мають захоплення, про що говорять і де бувають. Мені показували відео, як діти вживають спиртні напої, як розповідають, що треба робити з наркотиками, як матюкаються, залишають за собою сміття, кидають каміння в балкони...

Це такі тривожні дзвіночки для усіх нас, адже йдеться про великі групи дітей, які можуть бути небезпечні в певній мірі. Ми з батьками підняли цю тему у соцмережах – і вже на наступний день ці компанії підлітків зникли. Щодня поліція патрулює вулиці, але їх ніде нема.

- Чи доводилось вам отримувати погрози за свою громадську активну діяльність?

- Звісно, погрожували. Це було, коли я почала освітою займатися. Я дещо не усвідомлювала, кого чіпаю і якими можуть бути наслідки. Була навіть ситуація, коли в клас до моєї дитини прийшли, за її словами, чотири тьоті і почали розповідати, що її маму посадять до в’язниці. Дитина злякалась, плакала, їй всього 8 років, другий клас. Я готувалась до всього, але не думала, що дорослі будуть тиснути на маленьку дитину. Після цього я телефонувала в управління освіти, обіцяла, що буде розголос на всю Україну, якщо ситуація не вирішиться. Було кілька комісій, я писала офіційний лист, переді мною вибачились і попросили не писати про це публічно, щоб не втратити педагогічний колектив.

Стосовно погроз, то, звісно, були у соцмережах. Колись у парк мене позвали на зустріч представники зі школи. Телефонував особисто Карплюк, щоб я повидаляла свої коментарі стосовно Дмитра Христюка. Я написала правду і видаляти нічого не стала, зрозумівши, що моя діяльність впливає на їхню репутацію.

Я не боялася, у мене завжди була підтримка. Я знала, що йду впевнено до правильної мети, бо хочу змін. Якісь вищі сили мені допомагають. Пізніше мене залишили в спокої. Я знаю, що певні мої публікації зачіпають посадовців, що вони постійно читають, у них є люди, які моніторять сторінки певних людей і скрінять, а потім про все звітують. Але хай чують правду. Не все так добре, як вони малюють.

- Хочу запитати, окрім громадського життя, яка у вас основна професія в житті?

- Я отримала економічну освіту, але жодного дня не працювала за спеціальністю. Ще на третьому курсі зрозуміла, що неправильно обрала свою професію. Багато років я пропрацювала в мобільному зв'язку. Нині моя робота пов'язана з безпекою.

- Як вам зараз вдається поєднувати роботу, громадське життя та материнство?

- У мене досить самостійна і мудра дитина в її 14 років. Я їй говорила, що якби ти могла заробляти кошти, то по суті я тобі вже не треба. І це правда. Тому у мене проблем взагалі немає, щоб поєднувати ці сфери. Стосовно роботи, то я працюю віддалено, це для мене велика перевага, адже я сама в більшій мірі можу розпоряджатися своїм часом. І це дає змогу займатися волонтерством. А ще мені дуже допомагає Фейсбук, де вдається вирішувати багато запитів щодо військових потреб.

На волонтерському шляху

- Людмило, хочу вас запитати, коли вперше побували на фронті і за яких обставин, можливо, передавали якусь допомогу?

- Ми почали їздити спочатку до цивільного населення на Харківщину, Херсонщину, вже потім до військових. Деякі населені пункти мене неприємно вражали. Наприклад, на Харківщину в Ізюм ми їхали з думкою, що там люди потребують допомоги, як це було в Ірпінському регіоні, де люди були в окупації майже місяць, весь час просидівши у підвалах. Наші очікування не виправдалися, було якесь спустошення всередині, коли ти не бачиш віддачі від людей, розумієш, що люди не потребують допомоги. Це був неорганізований натовп, який поводився агресивно і неконтрольовано по відношенню до нас: виривали з рук, нічого не слухали, не ставали в чергу, коли ми роздавали продукти, засоби гігієни, хоча вистачало усім. Таку поведінку можна було б виправдати, якщо б ми дійсно бачили, що люди дуже довго не їли. Але ці люди не були голодні. Таким людям не дуже хочеться допомагати.

Ми багато їздили на Херсонщину, вона стала мені рідною. Якось приїхали ми, а нас запросив до себе на ночівлю очільник громади. Сидимо увечері, спілкуємося, питаю в нього, чи є у них у селі зрадники? А він каже:

"Слава Богу, що їх мало, але, ті, які залишилися, які за росію, завтра перші в черзі стоятимуть за допомогою".

Ми це так запам'ятали.

Ми допомагали їм також, коли Каховську ГЕС підірвали. До мене звернувся тоді очільник військової адміністрації з незвичним запитом – потрібна була лише прісна вода. Мене вразило, що більше нічого не треба, але воду ми знайшли, бо дуже швидко зібрали 120 тисяч донатів. У мене навіть є фото і відео, як наші працівники ДСНС на човнах доставляли людям найнеобхідніше – воду.

Також була велика проблема з опаленням будинків на Херсонщині, де газу практично немає, як і лісів, бо це степова місцевість. Завдяки спільним зусиллям ми з іншими волонтерами організували доставку дров спочатку з Київщини, прорахували, що це дорого, і знайшли ближче і дешевше – з Полтавщини.

Трохи пізніше ми поїхали на Херсонщину і побачили на власні очі все те жахіття, наслідки підриву Каховської ГЕС. Люди в селах без питної води, адже вода в криницях була непридатною для вживання через зрушення в екосистемі. Кожного дня приїжджала в село машина з баком води. А це ж Херсонщина, яка завжди вирощувала овочі й фрукти. То води не було не те, що на полив, а й випрати речі чи помитися.

- Які були перші запити від військових? Як ви їм почали допомагати?

- Я вже не пригадаю, які були перші запити. Що ми тільки не шукали, навіть капкани для ведмедів знайшли у нас в Україні, більше 20 штук. Уявляєте? І контейнери шукали, і трейлер… Ми, напевно, тільки атомну бомбу не шукали (сміється, - прим. ред).

- А були такі запити, які ви не могли виконати?

- Звісно, таке буває. Я стараюся взагалі не збирати кошти, а намагаюсь шукати у знайомих і зазвичай усе знаходжу. Човни, машини потрібні були. Нам люди безкоштовно віддавали. Нещодавно був запит на мобулу. Почали з'ясовувати, що це. Виявилося, це маленький учбовий дрон, який дуже виручає наших хлопців, особливо за останні півтора роки. Адже на початку повномасштабної війни про ці дрони ніхто не говорив взагалі.

Дуже допомагає закривати різні запити місцевий бізнес. Зокрема, якщо звертаюсь до Олексія Зіневича, він завжди відгукується. Я потім пишу пост у Фейсбуці з подякою для того, щоб мотивувати інших підприємців допомагати військовим. Адже хтось робить велику роботу, а хтось живе для себе. А хочеться, щоб люди відкрили свої серця, трохи розщедрилися, бо це все задля нашої спільної перемоги. Важливо зберегти країну, територію і всіх людей.

- Чого зараз найбільше потребують військові?

- Складно сказати, бо все залежить від напрямку, де знаходяться хлопці, від підрозділу. У кожного волонтера можуть бути свої запити. На фронті постійно потрібні машини і дрони. Можуть шукати 100 метрів кабелю, бо десь був прильот і пошкодився спецзв'язок. Комусь треба пральна машина, щоб випрати хлопцям речі. З харчуванням, слава Богу, у військових все гаразд, якщо там нормальна людина очолює цей напрямок.

Я колись публічно підняла питання про проблеми харчування у нас в Бучанському районі в одному з медичних закладів. Мені сказали, що там більше 330 військових лежать голодні, тому що держава не забезпечує харчуванням. Я не повірила, поїхала туди, подивилася і впевнилася, що дійсно на кухні видумують страви, які можна приготувати без м'яса, риби, масла, яєць, бо є тільки овочі, макарони, крупи. Я все зафільмувала, написала допис.

Була дуже швидка реакція очільника Київської обласної ради Ярослава Добрянського. На наступний день він поїхав туди зі мною, ми організували комісію, поговорили з очільницею закладу. Нас шокувало почуте, адже це, виявляється, глобальна проблема держави, а не тільки цього закладу. Є медичні заклади при Міністерстві оборони, де наші військові проходять лікування. Там ситуація з харчуванням трохи краща. А ті медичні заклади, які відносяться до Міністерства охорони здоров'я, фінансуються Національною службою здоров'я України (НСЗУ). І там така схема фінансування, що очільнику медичного закладу простіше знайти благодійників, фермерів, волонтерів, добрих людей, які нададуть продукти, ніж мати справу з НСЗУ. Ув’язнених окупантів краще годують, ніж нашого військового, якому згідно з меню на добу має вистачити 50 грамів сирого м'яса! Уявляєте собі, що це буде, коли його звариш?

Мій тодішній допис про харчування наробив розголосу – і мені зателефонував чоловік, який виграв тендер у Міністерстві оборони. Він забезпечує харчуванням абсолютно всі військові частини України. У нас була довга розмова. Він направив свого заступника, який відразу підписав меморандум про співпрацю. Оскільки цей заклад не належав до Міністерства оборони, його взяли як пілотний проєкт, щоб забезпечувати харчування в необхідних обсягах.

- Яка ваша зараз головна місія? На чому варто сконцентруватися? Що потрібно робити кожному українцю сьогодні?

- Моя місія, як і всіх свідомих відповідальних українців, – це працювати на перемогу. Я вважаю, що кожного дня хоч маленький якийсь крок можна зробити. Але порівнювати цю допомогу не можна, бо хтось пече печиво, а хтось робить щось глобальне. Задля перемоги передусім ми повинні єднатися, підтримувати один одного, поки не буде перемоги і спокійного життя. Коли переможемо, тоді вже можна все пересмислювати, міняти пріоритети у житті.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Фото для публікації надані Людмилою Першин.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.