В Баришівському районі священник виганяє із церкви родичів загиблого атовця
Родина Дениса Поповича не може відвідувати церкву у рідному селі. Причиною цього став священник, який називає загиблого воїна "братовбивцею".
Денис Попович народився 28 червня 1979 р., с. Морозівка, Баришівський район, Київська область.
Загинув 22 січня 2015 р. під час оборони ОП "Зеніт" (пост "Грач") в районі с. Спартак, Ясинуватський район, Донецька область. Разом з Денисом загинув підполковник В. Петренко. Залишились дружина та двоє синів.
Місце поховання: с. Морозівка, Баришівський район, Київська область
Під час поминальних урочистостей до п’ятої річниці вшанування загиблих захисників ДАПу в столиці, мати героя Надія Попович зустрілась із Президентом Володимиром Зеленським і розповіла йому про свою біду.
Як повідомляє сайт "Армія Інформ" на день народження Дениса жінка разом чоловіком і онуками прийшла до церкви замовити службу. Та замість співчуття й благословення почула жахливі образи. Панотець вигнав родину воїна під паркан. Просто на дощ… "Я була ладна під землю провалитися від сорому за цю людину перед дітьми", – розповідає Надія Леонідівна.
На захист її родини тоді вийшло пів села. Діти плакали і не розуміли, чому їхню родину проганяють із церкви, у якій багато років співала їхня бабця і куди вони змалку бігали як до другої домівки…
"Раніше я не розуміла різниці між патріархатами… Головне – віра в Бога. А церква – лише місце, куди можна прийти за духовним натхненням… Нині ж, коли наша родина для батюшки – вороги, бо мій син захищав Україну, я не можу навіть поставити тут за нього свічку. Мушу їхати до Києва чи сусіднього села і панахиду замовляю в іншого священника", – каже пані Надія.
Поневіряння жінки тривають уже понад пів року. Нині її родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву – на земельній ділянці, отриманій від держави за загибель сина! Так хочуть зберегти пам’ять про героїв, які склали голови за Україну…
"Мрію це зробити заради дітей. Син ростив їх чесними і порядними, яким був сам. Хочу, щоб вони й усі дітки, чиї батьки не повернулися з цієї війни, кожен міг пишатися батьком, і не боявся сказати вголос його ім’я", – каже Надія Леонідівна.
Нині, попри цькування священника й різні думки селян, Денисові синочки пишаються татком. Знають, що його іменем названа вулиця в селі, школа, де навчався… Знають, що татко – герой. Але, споглядаючи як однолітки бавляться і прогулюються парком з татусями, досі не можуть прийняти того, що його більше немає.
