"У моєму житті журналістика і глина завжди йшли поруч". Інтерв’ю із майстринею-керамісткою Наталією Вітер із Вишгорода

Журналістка за освітою Наталія Вітер знайшла своє покликання у кераміці, створюючи вироби з глини та навчаючи дорослих і дітей цьому мистецтву. У Вишгороді її знають як засновницю першої у місті керамічної майстерні "Potter Viter". Там вона проводить майстеркласи й унікальні арттерапевтичні заходи ГлиноДзвін, де глинотерапія поєднуються з живою музикою.

Через російсько-українську війну у 2014 році Наталія Вітер вимушено покинула рідну Донеччину, оселившись у селі на Полтавщині. Разом із чоловіком були фрілансерами та займалися господарством. Згодом переїхали до Київської області, де Наталія працювала журналісткою та комунікаційницею. У 2018 році жінка почала професійно займатись керамікою, відкривши власну майстерню у Вишгороді. У 2022 році через повномасштабне вторгнення Наталя Вітер виїхала до Словаччини, де працювала координаторкою Центру підтримки українців у місті Кошице від організації "Карітас". Через півтора року вона повернулась до Вишгорода та відновила свою керамічну майстерню. В ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" читайте про непростий шлях Наталії Вітер, її прагнення допомогти людям відновлюватись через арттерпію та як музика і глина змінюють простір довкола на краще.

Від журналістки до керамістки

- Наталю, розкажіть, як давно почали працювати з глиною?

- Моя майстерня "Potter Viter" існує з 2018 року. Я її відкрила у Вишгороді після того, як вирішила перейти на самозайнятість, займаючись улюбленою справою. До цього я працювала комунікаційницею у проєкті антикорупційної організації, яка адвокатувала антикорупційні зміни, зокрема, в судовій системі.

Сталося так, що я відчула: більше не можу цим займатися. Є певна межа моїх фізичних і психологічних можливостей. Я вирішила зробити паузу і зайнятись тим, що люблю.

До війни й окупації Донеччини в 2014 році я почала навчатися в гончарній майстерні, а потім відвідувала заняття в Донецькому художньому училищі. Навчалася у скульптора Георгія Беро, якому я дуже вдячна. На жаль, його вже немає. Він допоміг тоді мені сформуватися і знайти свій шлях, що для мене дуже цінно.У 2019 році я почала займатися керамікою і вирішила, що хочу не просто робити посуд і декор, а ділитися тим, що люблю. Я відчула: Вишгороду це потрібно. Якщо поцікавитися історією Вишгорода, то це давньоруський центр гончарства і кераміки. У князівських палацах завжди були кахлі і порцеляна. А ще у Вишгороді існували цегляні заводи, на території Межигірського монастиря, який, на жаль, зруйнований, виникла фаянсова фабрика. Нині тут є музей гончарства. Така чудова історія мене дуже надихнула. Мені захотілося, щоб мешканці Вишгорода мали можливість займатися гончарством.

Об’єднавшись із місцевими митцями й художниками ми почали організовувати у місті спочатку літні табори, потім камерні івенти, проте з початком повномасштабного вторгнення все зупинилося. Ідею гончарного фестивалю, яку я просувала у Вишгороді, довелося відкласти зі зрозумілих причин. Але я її реалізувала у Словаччині, коли проживала там із дітьми, тікаючи від війни. З друзями і подругами-мисткинями ми провели чудовий фестиваль "Людяність без кордонів" за підтримки словацької сторони: гімназії святого Томи Аквінського і сестер-домініканок.

Чому я зараз займаюся керамікою? Бо я вірю, що глина допомагає людям віднайти баланс, відчути в собі творчу енергію, а також бути людьми, адже це завжди про комунікацію, стосунки, гнучкість, якої нам всім необхідно набути, і про вміння домовлятися, оскільки з глиною теж треба вміти домовитися.

- Яку ви здобули освіту? Ким хотіли стати?

- Я мріяла стати перекладачем, вивчала іноземні мови ще зі школи. В 11 класі планувала вступати до Горлівського інституту іноземних мов. Але так склалося, що я познайомилася з друзями, які збирались вступати на філологічний факультет у Донецький національний університет імені Василя Стуса, де була спеціальність "Журналістика". І я відразу побачила себе на телебаченні, тож вступила на філфак на бюджет, закінчила його. Навчаючись на другому курсі, почала працювати діджеєм на радіо, потім на телебаченні. Згодом медійна кар'єра була в новинах. Проте мені завжди більше подобалося розповідати про людей, тому я шукала історії. І життя направляло мене або до творчих людей (художників, скульпторів) або активних промоутерів, які зближують людей, організовують івенти. У той час я вперше задумалася, що мені чогось бракує в цьому житті.

У дитинстві я любила ліпити з глини, пластиліну. Я народилась у Бахмуті, тож кожне літо ми з сестрою проводили у бабусі і дідуся під Бахмутом у селі. Ми збиралися біля річки Бахмутка, гуляли, знаходили глину, ліпили. А ще я любила малювати. Тільки тепер розумію, що потрібно було просто розвиватися. Але все одно я дуже щаслива, що знайшла себе і не важливо коли. Головне, що мене підтримує мій чоловік, який повірив у мене.

- Отже, ви змінили свою діяльність, бо відчули, що вам так треба?

- Так склалося, що у моєму житті журналістика і глина завжди йшли поруч. У Донецьку ще до війни, в 2013 році, я почала навчатися роботі з глиною, паралельно працюючи журналісткою. У Києві як переселенка я отримала грант на навчання, проходила курси "Інтер'єрна кераміка". Так я розвивалася. Спочатку орендувала приміщення, куди приходила працювати з глиною. Потім туди почали приходити знайомі, друзі. Мені ж дуже захотілось згуртувати саме родину, бо я розумію, що люди багато працюють і часу на спільне дозвілля з дітьми не вистачає. Таким чином я спробувала мої перші родинні заняття з ліпки у Вишгороді, які проходили в облаштованому підвальному приміщенні. У мене тоді ще не було печі. Згодом я з родиною проводила для людей різні конкурси, щоб заохочувати займатись гончарством.

Оскільки моя перша майстерня знаходилася біля лісу, я почала водити людей в ліс, називаючи це "лісоліпка". Як відомо, на Київщині постійно знищують ліс, тож моя ідея була привернути до цього увагу, наголосивши, що це не лісопилка, а лісоліпка. Ми брали з собою каремати, фрукти, ягоди, смаколики, гамаки… Коли я вперше запропонувала таку нестандартну форму занять, не очікувала, що відгукнеться значна кількість людей. У нас були групи по 10-15 чоловік. Ми облаштували собі галявину, яку потім прибирали. Дорогою на галявину знаходили підручні матеріали, що надихають: рослини, корінці, гілочки, камінчики, з яких ми потім на глині за допомогою розкладання і відтискання створювали різні картини й посуд. Таким чином декорували вироби.

Із журналістською діяльністю я попрощалась остаточно у 2019 році. У мене був ФОП за напрямком "Інформаційна діяльність". З часом я додала мистецьку діяльність.

До повномасштабного вторгнення я планувала здавати ЗНО, щоб вступати, наприклад, у художню академію, тобто здобувати вже другу вищу освіту, саме мистецьку. Поки що це питання відкрите для мене. Нині є інші виклики, які треба долати.

Глинотерапія потрібна людям

- Коли ви зрозуміли, що слід відкривати власну гончарну майстерню?

- До 2022 року я орендувала разом з іншими художниками невеличке приміщення у Вишгороді. Там завжди мені було трохи тіснувато, бо з часом почало приходити багато людей займатись гончарством. Це були і приватні уроки, й індивідуальні, і групові. Я шукала нове місце, але ніяк не наважувалася щось змінити. А після повернення з-за кордону вирішила, що повертаюся до цієї справи, бо відчула за кордоном, що вона потрібна людям.

За кордоном я працювала координаторкою Центру підтримки українців від римо-католицької організації "Карітас". Ми відкрили напрямок глинотерапії для дорослих і дітей. Там, у місті Кошице, я побачила, що дуже багато зараз організацій влаштовують подібні заняття. Я подумала, що в Україні це важливіше, ніж там. У Словаччині я прожила півтора роки у центрі для переселенців. Словацькій організації "Карітас" я запропонувала проводити ярмарки, де ми продавали вироби з глини, зліплені переселенцями. Це була така частина підтримки їх, мотивація на майбутнє і збір коштів на інші активності.

- Як ви потрапили до Кошице? Виїхали у перші дні повномасштабного вторгнення?

- Ми довго думали, чи виїжджати і якщо так, то куди. Чоловік сказав виїжджати з дітьми. Він залишився тут, бо працює на гідроелектростанції у Вишгороді. У перший тиждень ми ховались у підвальному приміщенні нашого будинку, а потім я поїхала до родичів на Львівщину,  де була менше місяця. Нас там зібралося дуже багато, оскільки всі мої родичі виїхали з Донеччини. Маючи за плечима досвід окупації Донецька, я розуміла, що треба шукати роботу та планувати свій подальший побут, адже війна надовго.

У перші тижні я намагалася поспілкуватися з керамістами на Львівщині, хотіла об’єднатись і робити сувенірну продукцію на продаж, на підтримку Збройних Сил і своїх рідних, які пішли воювати. Але якось це не вдалося. Логістично це було не дуже зручно. Вивезти майстерню з Вишгорода я не могла. Та й чи варто це робити взагалі?

Моя подруга, яка на той час виїхала з Вишгорода з трьома дітьми в Кошице,  зателефонувала і покликала до себе. Вона дуже активна, організовувала інших переселенців. Вони знайшли приватний будинок, облаштували його, зробили ремонт за допомогою монахинь. Подруга мене туди запросила, але місця там вже не було, тож я з дітьми оселилася в монастирі міста Кошице. Нас прийняли сестри-домініканки. Це був дуже важливий для мене збіг обставин і духовна підтримка. Крім того, виявилося, що на території гімназії, якою опікуються монахині, є студія з гончарним колом, глиною, але без майстра. Монахиня, яка викладала гончарство, захворіла. Викладати я не взялася, однак саме це місце допомогло мені знайомствами. Там дуже чудові люди. Взагалі ось такі кризи і важкі ситуації для мене завжди про людей: де я, з ким і хто я.

Я не просто хотіла виїхати за кордон, щоб сховатися, бо скільки ж можна бігати? Десять років тривають спланована війна і знищення українців. Я хотіла стати за кордоном таким ресурсом, який буде підтримувати інших. Спочатку всі ми там виходили на мітинги, щоб світ не забував про війну. А потім ми почали думати, як підтримати тих, хто пішов захищати нашу країну, адже майже в кожного тоді, в 2022 році, брат, дядько чи друг вже були на фронті.

Так ми з дівчатами-мисткинями зробили фестиваль "Людяність без кордонів", щоб об'єднати українців у Словаччині. Мозаїка стала центральною подією фестивалю. Це різні композиції з плитки, дзеркал і глини. Ми наліпили птахів, будинки. Ідея була в тому, що, дивлячись в цю мозаїку і дзеркала, кожен бачить себе в безпеці вдома, адже ми знаємо, скільки українців розпорошені по всьому світу. Птахи – це символ нас, українців, які вилетіли, але обов'язково навесні як птахи повертаються додому. Дуже багато людей прийшло нас підтримати. Фестиваль відбувся у день міста Кошице 7 травня на території гімназії з чудовим майданчиком, де зібралися і духовні люди, священики, й українців багато прийшло, і словаки. Кожен мав можливість покласти часточку цієї мозаїки в загальну композицію. Наразі частина цієї мозаїки знаходиться в Україні, інша частина лишилася у Словаччині, в гімназії, щоб кожен бажаючий міг до неї доторкнутися.

- Як довго були в Словаччині?

- Так цікаво сталося, що під час фестивалю "Людяність без кордонів" представники організації "Карітас" запропонували мені роботу координаторкою, адже тоді саме відкривався ще один центр. Я заперечила, бо в Словаччині була всього місяць, ще навіть словацьку мову не вивчила. Але вони відповіли, що під час фестивалю побачили все, що хотіли. Так я почала працювати в організації "Карітас", долучивши мою команду дівчат з України, з якими ми робили фестиваль.  

ГлиноДзвін: творчість заради відновлення

- Коли повернулись до України?

В Україну я повернулась із дітьми в травні 2023 року. Це було спільне рішення з чоловіком. Я просто не можу без родини. Якщо в 2014 році ми виїжджали разом, було легше. Цього разу самій дуже тяжко, та й дітям потрібен батько. Моїм дітям тоді було 8 і 14 років. Мій син 8 років сказав:

"Я краще буду з батьком десь там під обстрілами, ніж з вами тут сидіти".

Усі мої спроби його інтегрувати в Словаччині (школа, айкідо) провалились. Він хотів в Україну.

Коли повернулась у Вишгород, почала себе шукати. Мені хотілося, щоб все було по-новому і потрібне людям у реаліях війни. Зараз я мало займаюсь виробництвом. Роблю переважно індивідуальні замовлення.

Оскільки до 2022 року я багато працювала з дітьми і дорослими, розуміла, чому вони сюди приходять. Багато хто, поки я була в Словаччині, телефонував і питав, чи ми відкриті. Для мене це стало мотивацією: якщо люди чекають, значить, їм це потрібно. У свою чергу я прагнула довкола майстерні побудувати таку спільноту, яка би підживлювала. Я знаю, що зараз є чимало таких центрів, як "Вільна" (Простір "Вільна" пропонує дівчатам і жінкам безкоштовне дозвілля, розвиток і підтримку в 29 містах України, – прим. ред.).

Щось подібне ми робили в Словаччині, тож мені здалося, що в Україні такий формат дозвілля і розвитку буде цінним, адже люди зможуть не лише щось створити, а, можливо, навчитися. Я як переселенка знаю, наскільки важливо здобути нову навичку. Якщо людина втратила все, вона не може, наприклад, більше працювати на заводі чи в шахті, то, можливо, тут із глиною через арттерапію і навчання вона відкриє в собі нові таланти. І це може бути підгрунтям для роботи. Теж саме стосується людей з інвалідністю. Замість жалісливих поглядів такі люди можуть навпаки здобути впевненість, що вони здатні створювати щось прекрасне. Якщо людина каже "я можу" – для мене це головне. Ось чому ми робимо ГлиноДзвін.

- Розкажіть про ГлиноДзвін. Яка його ідея? На нього можуть приходити дорослі і діти?

- Ми поставили обмеження від 14 років. З дітками я і так займаюся на базі  майстерні кожного тижня, по суботах і неділях. Є кілька груп від 8 до 15 років. Також я ще викладаю в кількох приватних школах, веду курс "Українська кераміка", де ми розглядаємо різних митців, пробуємо ліпити, і вивчаємо нашу культуру, традиції через глину, а діти створюють свої дизайни. Для мене це взагалі дуже натхненно, драйвово, бо для дітей є можливість займатись.

Зовсім безкоштовно проводити заняття я не можу. Проте для військових і їхніх родин є знижка, як і для переселенців. Я вважаю, у мене доступні ціни, завжди є можливість взяти абонемент чи курс зі знижкою.

ГлиноДзвін для дорослих ми намагаємося проводити раз на два тижні. Ідея ГлиноДзвону – дати дорослим ресурс, адже на них зараз все тримається: робота, податки, донати, волонтерство тощо. Тож їм потрібно відновлюватися. Займаючись у нас, вони мають можливість за дві години набути необхідний ресурсний стан, у цій мандрівці завдяки музиці і глині наповнитися: через відчуття музики, своєрідну атмосферу, тепло світла і глини, що зігрівається долонями.

Під час ГлиноДзвону ми використовуємо кілька видів глини, які людина може зміксувати будь-як.

Це буде унікальна річ, яка потім через дотик до неї буде її наповнювати. Таким чином людина наповнюється силою, трансформується і перезавантажується

Ресурсна людина може допомагати тим, хто цього потребує. Моя ідея – поширювати такий ресурс як Вифлеємський вогонь миру, що передають пластуни.

Моя майстерня "Potter Viter" – це не тільки місце, куди я як митець приходжу усамітнюватися, це перш за все місце, яке має єднати. Поки що це невеликий простір, але, я сподіваюсь, простір для майбутніх проєктів. Можливо, це буде молодіжний центр у Вишгороді, адже я бачу, що зараз треба дітьми і молоддю займатися.

Майстерня "Potter Viter" тимчасово не працює у зв’язку з тим, що Наталія Вітер втретє стала мамою, з чим її щиро вітає команда медіа "Погляд".

Фото взяті із Facebook сторінки майстрині Potter Viter (Natalia Viter).

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.