Святошинський район у ХХ столітті: цікаві історичні факти

Святошин і Пуща-Водиця на початку ХХ століття були популярними дачними селищами, дістатися до яких з Києва можна було трамваями із надзвичайно ввічливими вагоновожатими, які подавали дамам «ручку» та знали іноземні мови. Щоб бути ближче до Києва, відпочивальники відвідували друзів на хуторах Сан-Сусі, Сан-Марі та Стрільна (ці київські топоніми зникли після Жовтневого перевороту, наразі на їх місці далеко не курортний район Нивки).

На сайті проекту про культуру і культурне дозвілля «СПРАГА.ІНФО» з’явилася цікава стаття про Київщину на початку ХХ століття – «Київські передмістя в минулому: від Боярки до Броварів і Святошина» . Ділимося пізнавальними витримками з неї. Продовжуємо селищем Святошин.

Другим за популярністю дачним селищем (після Боярки) був новонароджений Святошин. Більш того, незадовго до початку Першої Світової війни він, по суті, посів перше місце за популярністю.

Щоб дістатися сюди, можна було скористатися майже дармовими послугами Міської електричної залізниці, тобто – трамвая. За проїзд від Тріумфальних воріт (перетин теперішніх проспектів Повітрофлотського і Перемоги) і аж до найвіддаленішої ділянки селища слід було сплатити 20 копійок. При цьому вагоновожаті подавали дамам «ручку», були надзвичайно ввічливі, знали іноземні мови. До речі, трамвай курсував в літній період невпинно. Кожні 15 хвилин подавалися вагони, які відвозили відпочиваючих і їхніх гостей не за тридев’ять земель, а всього-навсього за вісім верст від галасливого Києва в тінь соснових лісів, до прохолоди дзеркальних ставків, в чудовий світ заміського існування.

«Їзда триває близько 35 хвилин. Вагони Києво-Святошинського трамвая дуже зручні й витончені на вигляд, мають плавний і вільний хід і від кінцевих пунктів відходять через кожну чверть години», вказувалося в «Супутнику по Києву» С. М. Богуславського, виданому в 1913 році. Проїзд по Києво-Ковельській гілці обходився на шість копійок дешевше, але в цьому випадку доводилося виходити з вагона на Першій просіці, тобто на самому початку дач, тоді як трамвай доходив до П’ятої просіки Святошинського лісу, тобто, прибував в самий центр селища, безпосередньо до входу в парк!

Отже, щоб відпочити «по-людськи», можна було махнути в Ніццу або Баден-Баден, а можна було опинитися у справжньосу приміському «Санаторному просторі», що було непорівнювано дешевше.

«Селище Святошин розташоване в сосновому лісі, що стоїть на рівні Київських висот і відрізняється чистотою озонованого повітря», – повідомлялося в довідковій книжці Правління Товариства Благоустрою, виданої в 1914 році. У той час, згідно з «правилами охорони чистоти повітря», тут заборонялося будівництво фабрик і заводів. Крім того, Брест-Литовське шосе (нині проспект Перемоги), яке з обох боків обступали дерева, перешкоджало утворенню пилу. Завдяки піщаному грунту (вулиці селища були вимощені), навіть після злив і затяжних дощів тут були відсутні бруд і вогкість повітря. Місцевість була «здоровою».

Селище висвітлювався тридцятьма гасокалільними ліхтарями по 1200 свічок кожен!. Далеко не всі сучасні дачні селища можуть похвалитися подібною розкішшю!

На початку свого існування дачне селище Святошин дуже потребувало інфраструктури. Рекламні оголошення рясніли пропозиціями про те, що на досить вигідних умовах сюди запрошувалися охочі «мати свій приватний бізнес». Результатом корисної діяльності підприємців стало те, що вже до 1914 року, лише через кілька років після затвердження в колишньої відчуженої від міста місцевості дачного товариства, тут були Миколаївська церква, пошта, ощадна каса, телефонна станція «для зв’язку з містом і повітом», два проточних (важлива деталь!) ставка для купання, драматичний театр, відкрита сцена і естрада в дачному парку, де відбувалися мистецькі заходи, приватна бібліотека, ринок, «гідропатична лікарня-санаторій», аптека, кінематограф, тенісні корти, спортивний майданчик, дитячий майданчик для найменших), безліч торгових закладів та їдалень, лазні — словом все, що необхідно для комфортного побуту і повноцінного здорового відпочинку. Тут же, вдихаючи свіже повітря, могли «гризти граніт науки», прослуховуючи лекції, учні місцевих приватного Комерційного і Міністерського двокласного училищ, вечірніх класів для дорослих, приватної підготовчої школи.

До слова, вихованці Київського Кадетського корпусу, студенти Університету ім. Святого Володимира, учні гімназій, реальних, комерційних і початкових училищ за наявності належних посвідчень, що пред’являлися кондукторам та контролерам, каталися в Святошин і назад за півціни. Правда, багаж і велосипеди перевозилися за повним тарифом. Але поїздки їхні завжди мали сенс, адже, діставшись до Святошина, вони могли отримати практично все для культурного дозвілля й відпочинку. Там, посеред парку, постійно проводилися всілякі мистецькі заходи: танцювали, ставили вистави, грали музику оркестри, проводилися спортивні змагання.

У місцевому громадському парку до послуг відпочиваючих були прогулянкові велосипедні та роликові доріжки, тир, першокласний ресторан з двома більярдними, будівля драматичного театру, в фойє якого влаштовувалися танцювальні вечори та інші мистецькі заходи. Проводилися екскурсії парком. Два-три рази на тиждень тут грав симфонічний оркестр. Сплативши річний внесок — п’ять рублів, дачовласники і дачовинаймателі користувалися правом безкоштовного входу з двома членами родини в парк.

Крім того, при дотриманні цивілізованих норм поведінки, Лісове відомство дозволяло дачникам відпочивати в Казенному лісі, який простягався до села Петропавлівська Борщагівка, де була і невелика річка. Часто культурне дозвілля святошинців полягало в тому, що вони здійснювали піші мандрівки до Пущі-Водиці, яка знаходилася відносно недалеко від Святошина. А щоб бути ближче до Києва, відвідували друзів на хуторах Сан-Сусі, Сан-Марі, Стрільна (ці київські топоніми зникли після Жовтневого перевороту). Тепер на місці колишніх мальовничих місць, з каскадами озер і чудових гаїв для гулянь, — промисловий і житловий, але далеко не курортний район міста, іменований Нивки.

Повітовий суддя, поліцейський відділок, чотири урядники, аж п’ятнадцять поліцейських стражників, пожежне депо і земський лікувальний стаціонар забезпечували порядок в самому селищі.

Завдяки чудовій інфраструктурі популярність Святошина затьмарила всі інші дачні передмістя Києва. Крім того, близько трьох тисяч мешканців селища проживали тут цілий рік. Ціни на дачі тут були досить високими: від 75 до 100 рублів за кімнату в сезон.

Понад сотню років тому відкрилося для киян ще один дачне селище, влаштоване в міському лісі, поблизу куренівської околиці. Як ви вже здогадалися, це була Пуща-Водиця. Від Олександрівської площі (нині -Контрактова) сюди можна було дістатися трамваєм. 24 копійки в один кінець і 43 (зі знижкою) туди і назад. Час в дорозі — одна година. Освоїли в Пущі 600 ділянок. І до цього дня Пуща розділена на лінії. Тоді в ній налічувалося 16 вулиць.

Ціни на дачі були помірними: 100-150 руб. за дві кімнати з кухнею за сезон.

Церква, пошта, телефон, ресторан, купальня, аптека, школа, театральна зала з естрадою, де проводилися виступи військових оркестрів та інші мистецькі заходи, буфет зі смаколиками, невелика річка і чисті ставки з пунктами прокату човнів — все це створювало комфорт і зручності для відпочивальників. Окрім іншого, на екскурсії в Пущу-Водицю часто приїздили великими компаніями представники київської аристократії. Ставок «Палац», що знаходився в оренді Товариства рибництва і рибальства, представляв всім бажаючим платну послугу — половити рибку і раків.

Контора міського лісничого, поліцейське управління і дачна канцелярія та «Пуща-Водицьке управління» забезпечували вирішення адміністративних питань.

Нагадаємо, раніше ми розповідали про історію міста Боярка.